"Паралельні реальності" глобального світу

Глобалізація веде до нівелювання національних відмінностей, але, водночас, поглиблює відмінності соціальні. Світ дедалі наочніше розподіляється на два полюси. На одному – більшість людей із їхніми турботами, бідами та проблемами. На іншому – привілейована «глобальна еліта», що є головним вигодоотримувачем глобалізаційних процесів. Розрив між основними суспільними масами і космополітичною верхівкою виявляється не тільки й не стільки у суто матеріальному розшаруванні. І навіть не в різних можливостях впливу на світові реалії. Розбіжності стосуються самого стилю життя і поведінкових стереотипів.

Більшість людей продовжує орієнтуватися на традиційні вартості, на закони і мораль своєї нації, на переживання її проблем та випробувань. Натомість частина представників «зав’язаних» на глобалізацію верств і галузей складає так зване «нове кочівництво» – суспільний сегмент, який не ідентифікує себе з жодною конкретною національністю. Новітні «перекотиполя» прагнуть жити легко мов метелики, не переймаючись проблемами мас. Їх не обходять біди їхніх менш успішних (або просто більш «осілих» і прив’язаних до батьківщини) співвітчизників. Керуючись одним-єдиним принципом – «риба шукає де глибше, людина – де краще» – глобальна «орда» суне світом.

До числа сучасних глобальних «номадів», що шукають «нестерпної легкості буття», належать представники як світової верхівки, так і «техперсоналу» – найманого транснаціонального менеджменту, медійників, ІТ-сектору, шоу-бізнесу і мистецької богеми. Спільно вони творять, по суті, свою «паралельну реальність», де немає місця не лише багатьом людським «негараздам», а й «зайвим» національним і моральним обмеженням. Тут панують свої закони та за визначенням екстериторіальний культ розкошів, задоволень і насолод.

«Паралелізація реальностей» кидається у вічі не лише в масштабі світу загалом чи окремих країн і регіонів, а й у набагато менших локаціях – місті, районі, вулиці. Під час кривавого протистояння на київському Майдані взимку 2014-го буквально в сусідніх кварталах вирувало «світське життя», зокрема, гуло пафосне весілля нащадків двох відомих політиків. Одразу пригадуються рядки з антиутопії Джека Лондона «Залізна п’ята»: «Олігархи зуміли захистити себе там, де це було їм потрібно. Їх зовсім не цікавило, які спустошення сталися в серці міста; бо вони, їхні жінки й діти лишалися цілими та неушкодженими. Їхні діти навіть гралися протягом цих страшних днів у своїх парках». Нещодавній казус із сином Президента у футболці з назвою «країни-агресора» – з тієї ж «опери».

Загалом, можна спостерігати, як високі життєві стандарти (часто – «у комплекті» з національним нігілізмом) виносяться в космополітичні «зони комфорту» – так само, як ще раніше низька якість життя й, приміром, «важкі» та/або екологічно шкідливі виробництва «прописалися» у менш благополучних країнах.

У перспективі глобалісти бачать світ як мережу урбаністичних «анклавів процвітання» для «обраних» в оточенні суцільної світової периферії з напіврозкладених національних держав. Відносини з нею мають обмежуватися постійним викачуванням ресурсів і робочої сили й – інколи – гуманітарними подачками та каральними військовими операціями.

Звісно, належність до зденаціоналізованого «нового кочівництва» назагал є справою добровільною і залежить не від роду занять чи включеності у глобальні середовища, а від особистого вибору кожного. Приміром, статус «громадянина світу» та загальноєвропейське визнання не завадили українському оперному співакові у важкі для Батьківщини часи піти добровольцем на Східну війну й героїчно загинути в бою.

Також є імовірність, що успіхи націоцентричних сил (перемога Трампа, Brexit, національний ренесанс у Східній Європі тощо) не дадуть здійснитися планам глобалістів. Навіть у нещодавніх рішеннях адміністрації Трампа щодо обмеження найму іноземних ІТ-працівників для роботи в США і надання переваги американцям відчувається спроба змусити транснаціональний капітал рахуватися з національними інтересами. Зрештою, яким би впливовим не було нині «нове кочівництво», його представники повинні не лише «стригти купони», а й нести витрати нарівні з суспільною більшістю своїх країн.