Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
17.07.2012 12:51

Відповідь пану Анатолію

Пенсіонер

Проблема української мови в різних інтерпретаціях

17.07.2012 00:12 читач Анатолій розмістив свій коментар на мою статтю «Репресії проти української мови». Коментар досить великий за обсягом, змістовний і охоплює цілу низку проблем, до яких не байдужі і багато інших співвітчизників. Тому я рішив не просто дати коротку відповідь особисто пану Анатолію, а написати ще одну невеличку статтю, присвячену проблемі мовної ситуації в Україні. Тим більше, нинішнє голодування біля Українського Дому свідчить, що проблема української і інших мов в Україні ще далека від її продуктивного вирішення.

Я не буду коментувати найперші слова пана Анатолія, що йому«...нравится как украиноговорящие люди всё время плачут что украинский язык хотят искоренить,…». Якщо йому подобається коли люди плачуть, то це не соціально-політична, а, швидше, психологічна проблема.

Але без уваги не можна залишити брутальну брехню, або нерозуміння елементарних речей, коли він пише: «Ух (напевне, «Уж») где репрессии против языка – читай: против носителей языка, так это когда запрещают слушать или петь песни на русском, увольняют с работы за это. А на других, тоже не украинских языках – можно».

Брутально бреше пан Анатолій, що хтось колись когось в Україні звільнив з роботи за слухання російських пісень або їх спів. Я люблю російські пісні, слухаю їх і співаю у вузькому колі, бо на виступи публічно не вистачає таланту. А хто кого і як покарав за не просто слухання, а оплату російських виконавців у різних українських палацах і на стадіонах? Більше того, в вищих навчальних закладах недержавної форми власності викладання може вестися будь-якою мовою, в тому числі і російською. Навіть на Першому Національному телеканалі, не кажучи вже про недержавні, російськомовні програми займають значну долю ефірного часу. А Ви, пане Анатолію, «запрещают слушать или петь песни на русском, увольняют с работы за это». Надіюсь, що так брехати може дуже невелика кількість людей.

Далі пан Анатолій коротко представляє свою автобіографію, наголошуючи на своєму російському походженні і на тому, що місцем свого постійного проживання він обрав Україну. Це його безумовне право і тут не може бути ніяких запитань, навіть про те, чому він не спромігся вивчити мову народу, землю якого він обрав місцем свого постійного проживання.

Але російська великодержавна сутність пана Анатолія виявляється в його оцінці української мові. Він пише: «Украинский язык очень красивый, певучий,. приятный на слух. Стихи и песни бесподобны. Как бальзам на душу слушать сельскую речь где-нибудь в центральном украинском селе… Но на западе Украины сильное влияние польского, а на юге – суржик». Тобто, на українську мову він дивиться лише як на витвір мистецтва і не більше. Для нього українська мова є лише те, що можна із задоволенням сприймати, а не як душа і одна з вищих цінностей української нації і української держави. Він не хоче чи не може зрозуміти, українська мова, як і жовто-блакитний прапор, гімн і герб є основними атрибутами Української державності незалежно від того, якими вони сприймаються тими чи іншими людьми.

Пан Анатолій, видаючи себе за цінителя і шанувальника української мови, практично працює на великодержавних шовіністів Азарова, Єфремова і їм подібних, які дорвавшись до державної служби, паплюжать Конституцію України, яка чітко визначає статус української державної мови в Україні і обов’язок державних службовців користуватися при виконанні своїх повноважень саме державною мовою. Тому проблема мови в Україні – це не лінгвістична, а виключно політична проблема. Депутати Верховної Ради, що ідентифікують себе як національно-патріотичне спрямування своєю пасивністю теж сприяють поглибленню великодержавних тенденцій в українському політикумі.

На закінчення пан Анатолій робіть висновок: «Лучше иметь в стране 2 языка: исконно национальный как основной (который никто никогда не щемил и не собирается уничтожать) и язык межнационального и делового общения (каким де факто является русский)». Тут виникає декілька принципових питань.

По-перше, для кого краще мати в країні дві мови?

По-друге, чому саме дві, а не три чи п’ять?

По-третє, що таке «ісконно національна» мова, чому не єдина державна мова?

По-четверте, для чого потрібне втручання держави в міжнаціональне спілкування, яке складається природним шляхом і узаконення  мови міжнаціонального і ділового спілкування, якою де факто являється російська?

Надіюсь, що на ці та інші запитання шановні читачі знайдуть відповіді  самостійно, а якщо виникне потреба, то готовий продовжити дискусію. Я тільки хочу висловити думку про те, що для України проблема статусу і державної політики мов є не більше як ширмою, за якою відбуваються процеси ліквідації реальної незалежності і суверенітету України. Підняття статусу російської мови лише один з напрямів цього процесу. Втративши свою власну українську мову ми дійсно перетворимося в малоросів, а Україна в Київську губернію Євросійського Союзу.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net