Останнім часом все більше і більше оволодіває мною почуття занепокоєння і відчуття чогось небезпечного і навіть страшного в недалекому майбутньому.
Останнім часом все більше і більше оволодіває мною почуття занепокоєння і відчуття чогось небезпечного і навіть страшного в недалекому майбутньому. При цьому занепокоєння викликається не роздумами про себе і своє майбутнє, а про своїх дітей і онуків, і разом з цим, і роздумами про майбутнє України. Про себе мені думати вже запізно, бо за великим рахунком, я своє віджив. Але спостерігаючи за реаліями сучасного життя і маючи достатньо часу для їх аналізу, я дійшов висновку, що якщо ті процеси, які сьогодні є домінуючими ще рік-два будуть розвиватися в тому ж напрямі, в якому вони розвиваються сьогодні, то в 2015 році про українську державність можна буде говорити тільки в анекдотах. Що на сьогодні є найбільш небезпечним для України і моїх шановних співвітчизників?
Перше, загальновідоме і таке, що небезпечно спокійно сприймається суспільством – державне пограбування України. Саме державне, а не якимось грабіжниками з великої дороги. Окупаційно-кланова олігархічна держава – це найбільша небезпека для України і її громадян, бо вона ніколи не думає про саму державу і її громадян, а лише про себе. Я не буду наводити ніяких аргументів, а тільки пораджу кожному оглянутися довкола себе і звернути увагу на розвиток і модернізацію місць вашої праці, де і коли відбувався не аварійний, а плановий ремонт теплотрас і каналізаційних систем, капітальний ремонт будинків, доріг і т.д. і т.п. Тому, якщо не зупинити цей процес, то недовго залишилося чекати, коли ми всі опинимося в розвалених або напіврозвалених будинках, без води і газу, без електрики і каналізації, без всього того, без чого не може нормально жити сучасна людина. Якщо хтось надіється, що щось можна буде повернути, то він глибоко помиляється, бо наші олігархо-державники прекрасно розуміють, яким буде фінал державного розвитку України і давно потурбувалися про своє майбутнє і майбутнє своїх нащадків.
Друге стосується проблем національної, в тому числі суспільної безпеки і безпеки особистості, кожного громадянина. Перш за все питання воєнної безпеки. Відмова від входження до Євроатлантичних оборонних структур в угоду Путіну була першим кроком на шляху виштовхування України за межі найпотужнішої і найдосконалішої оборонної системи. Президент і його підручні уявили собі Україну в статусі Китаю, якому не потрібні ніякі оборонні альянси. Призначивши російського комерсанта міністром оборони України, Президент скопіював процес управління збройними силами російським меблевим комерсантом. До чого це привело в Росії сьогодні відомо. В Україні наслідки будуть ще важчими, але про це, якщо не зміниться влада, ніхто не дізнається. Остання заява Президента про чергове скорочення Збройних Сил України свідчить, що йому збройні сили не потрібні взагалі, бо це єдина силова структура, яка ніколи не буде застосовувати силу проти власного народу. Про ставлення Президента до Збройних Сил України свідчить і той факт, що вперше за роки незалежності День Збройних Сил України 6 грудня було оголошено для військовослужбовців робочим днем. З таким ставленням до власних Збройних Сил державна влада веде справу до повної їх ліквідації, а як наслідок, коли хто завгодно і коли завгодно зможе взяти Україну, як кажуть, голими руками.
З іншого боку, нікого не треба переконувати, що останні три роки непомірно зростає чисельність і фінансування таких структур як МВД, СБУ, прокуратури, судів та інших, так званих, правоохоронних органів. Треба бути ідіотом, щоб не бачити, що ці органи зовсім не захищають право, як таке, і наші з вами права. Влада, сама цинічно порушуючи наші конституційні права свободи слова, інформації, зібрань і таке інше, повною мірою в останні майже три роки використовує міліцію, суди, прокуратуру тощо проти своїх громадян, тобто, усіх нас з вами. По суті справи, Україна стоїть на порозі перетворення в поліцейську державу, а це веде до того, що у 2015 році уже ніяких виборів не буде. Поліцейську систему виборів влада уже спробувала, хоч і вибірково, використати на минулих парламентських виборах.
В цьому контексті, хочу нагадати, що навіть в часи Помаранчевої революції, українська влада на чолі з Президентом Кучмою не дійшла до того, щоб використати силові структури проти власного народу. Як би хто не відносився до попередніх Президентів, бо усі вони були різні і ми з вами різні, але ніхто з них не дійшов до того, щоб між собою і народом поставити поліцейський кордон.
Третє стосується зовнішньої політики нинішньої влади. Основний напрямок діяльності – підготовка України до вступу в СРСР-2, або, як його ще називають, Євразийський Союз, який побудувати зобов’язався Путін до 2018 року – кінця його першої (третьої) президентської каденції. Для цього українська влада зробила чимало: відмовилася від НАТО, всіма способами блокує поглиблення співробітництва з ЄС і підписання Угоди про асоціацію, по суті віддала Севастополь і розпродала російським олігархам Крим, ратифікувала Угоду про зону вільної торгівлі з СНД і таке інше. Така політика неминуче веде в Митний Союз і ОДКБ і тоді залишаються дрібнички для оформлення Путіним нового союзного договору.
Іншого виходу для України не прогнозується, бо розкрадена і понівечена Україна уже через рік-два не зможе себе захистити. Той потужний поліцейський персонал, який сліпо служить нинішній окупаційній владі України спокійно і без моральних переживань перейде на службу іншому господарю, тим більше, що ці системи споріднені антинародними принципами.
Чи є вихід з цієї ситуації? Безумовно, безвихідних ситуацій не буває. Буває тільки те, що хтось не хоче або не може знайти вихід. На минулих виборах був шанс конституційним шляхом вийти, вірніше повернутися, в еволюційне русло розвитку. Але не вийшло. Головна причина в тому, що ми з вами виявилися надзвичайно лінивими. Я маю на увазі ті 43% громадян, які залишилися байдужими до майбутнього своїх дітей і онуків і взагалі не прийшли на вибори. Але не все втрачене. Якщо влада не схаменеться і не дослухається до нашого голосу, то є шанс піти на нові вибори. Це зможуть зробити опозиційні депутати, які обрані за пропорційною системою, бо якщо залишиться менше 300 депутатів, то така Рада буде не дієздатною. Процес цей не легкий, але можливий. Для реалізації цього процесу потрібно щоб не тільки обрані депутати склали свої повноваження, а й ті, що не пройшли, але заявлені в списках, відмовилися від набуття депутатського статусу.
І останнє. Запитання до депутатів і до тих, хто їм допомагає: Для чого ламати списи довкола регламенту, якщо Конституцією визначено, що депутат голосує ОСОБИСТО?
