Ціль – не ядерна програма, а режим

Це новий етап у протистоянні двох держав.

Коли 16 червня ракети з ізраїльських безпілотників влучили у штаб іранського держтелебачення, стало очевидно: це не черговий удар по ядерній інфраструктурі. Це — політичний сигнал.

Ізраїль більше не просто стримує Іран — він демонструє прагнення змінити режим. Не лише технічно зупинити розвиток ядерної зброї, а й політично й морально зламати те, що тримає іранський режим.

Це новий етап у протистоянні двох держав.

Від стримування до демонтажу

До цього моменту Ізраїль роками проводив приховані спецоперації. Але нинішня кампанія — відкрита, масштабна, спрямована не лише проти інфраструктури, а й проти символів влади.

Удар по державному телебаченню, ліквідація військового керівництва — це атака на інструменти контролю. Усе це виглядає як початок повноцінної операції зі зміни режиму, хай і без офіційної декларації, але досить відкрито.

Прем’єр Нетаньяху вже не приховує мету. Він закликав іранців скористатися моментом і виступити за власну свободу й зазначив, що нинішній режим "ніколи не був слабшим" і закликав громадян піднятися на боротьбу.

Чого справді хочуть іранці?

Соціальні мережі Тегерана сьогодні — це дзеркало розчарування, але й надії. Люди сміються крізь сльози: хтось пропонує внести викладача в список цілей Моссаду, інші кепкують із генералів, що ховалися не в бункерах, а у розкішних квартирах.

Цей сарказм — симптом глибокої втоми від влади. Від репресій. Від того, що мільярди йдуть на підтримку Хезболли й ХАМАСу, а не на розвиток країни.

Чим закінчується гра в "режим-чендж"

Навіть західні експерти визнають: у нинішній ситуації немає гарантій.

Операція може або зруйнувати режим, або — навпаки — зробити його міцнішим. Може зупинити ядерну програму, а може — пришвидшити її.

Сьогодні наймудріше — не повертати монархів, не ставити маріонеткових лідерів, не експлуатувати етнічні розломи. Наймудріше — допомогти іранцям самим збудувати модерну, світську, відкриту державу.

Таку, де головним гаслом стане не «Смерть Америці», а «Хай живе Іран». Де національний інтерес переможе ідеологічну одержимість. Де державність більше не буде залежати від чорного турбана й наказів згори.

Бо війна може змінити владу, але лише підтримка змін — змінить майбутнє

Чи допоможе зміна режиму в Ірані Україні?

І поки весь світ уважно стежить за розвитком подій, в Україні постає логічне запитання: чи може така трансформація бути вигідною й українцям?

На перший погляд — відповідь очевидна: так. Адже Іран — це не просто далекий Близький Схід. Це один із ключових постачальників дронів-камікадзе, які щодня падають на українські міста. Це союзник Росії, з яким Москва відкрито торгує зброєю, обмінюється досвідом і будує нову вісь ізоляції — Тегеран–Москва–Пхеньян. Логіка проста: послаблення іранського режиму — це удар по російській воєнній машині.

Але світ не такий простий, як нам хотілося б. Навіть якщо сьогоднішній режим в Ірані впаде, це не означає миттєвого повороту до Заходу чи автоматичної зупинки постачань Росії. Зміна влади — це лише початок довгого, болісного шляху.

Після 45 років ісламської республіки Іран — складна, втомлена й глибоко розколота країна. І далеко не всі, хто виступить проти режиму, обов’язково поділятимуть демократичні цінності. Частина опозиції — релігійні реформатори, частина — радикальні націоналісти. І жодна з цих сил не гарантує, що новий Іран стане союзником України.

Тому зміна режиму — це лише шанс, а не гарантія. Шанс на те, що Іран припинить підтримку Кремля, що українські міста більше не атакуватимуть іранські дрони.

Утім, найважливіше — не будувати ілюзій. Навіть якщо завтра зникне нинішній режим у Тегерані, війна України з Росією не завершиться автоматично. Але будь-яка тріщина в осі зла — це ковток повітря для нас.

І якщо Ізраїль зараз розхитує саму основу ісламської республіки, то наша задача — бути готовими скористатися цією тріщиною. І не прогавити момент, коли з хаосу почне народжуватись новий баланс сил.

Баланс, який має вибудовуватися і руками українців, які також стали жертвами іранського режиму.