ВССУ суворо боронить способи захисту прав

Недійсність правочинів є завжди актуальною темою, бо коливає економіко-правові зв’язки та, разом з ними, стабільність ділового/цивільного обороту. Саме тому цей правовий інститут має застосовуватися судами держави дуже виважено, за принципом «сім раз відміряй – один відріж». Але і обійтися без нього не можна, оскільки він виступає гарантом дотримання «правил гри» сторонами правочинів. Відтак правові позиції суду є дуже важливими налаштуваннями зазначеного механізму.

Нещодавно Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ проаналізував окремі питання судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 01.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»

Найбільш виразними є вказівки та висновки ВССУ щодо (не)належних способів захисту прав/інтересів в суді:

- не коректною є самостійна вимога до суду про тлумачення правочину: це можливо за ініціативою сторони тільки у межах розгляду існуючого спору; при цьому тлумачення правочину є правом суду, а не його обов ’ язком;

- хоча нікчемний правочин не потребує визнання його таким (недійсним) судом, але позивач вправі звернутися з такою вимогою без застосування наслідків недійсності; в резолютивній частині рішення суду ця обставина констатується, а не вирішується як окрема вимога; неправильним є застосування судами наслідків недійсності до оспорюваних правочинів, коли таких вимог позивачі не заявляли;

- вимога про «визнання правочину (договору) неукладеним» не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом; про неукладеність правочину як юридичну обставину справи може бути зазначено у мотивувальній частині судового рішення;

- реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним;

- вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину; не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину; у цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, – з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК;

- якщо спірний договір за формою і змістом відповідає вимогам закону, але експертизою підтверджено, що одна із сторін його не підписувала, то суд має виходити з того, що такий договір є вчиненим; зазначене є підставою для визнання договору недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК у зв’язку з підписанням договору особою, яка не має на це повноважень, та відсутністю волевиявлення власника, якщо власник у подальшому не схвалив такого правочину;

- вимоги щодо «визнання договорів дійсними», в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів; виключення становлять випадки визнання договору дійсним у зв’язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК;

- за підставою «впливу обману» не можуть бути оспорені односторонні правочини.

Отже, висока судова інстанція суворо боронить правило про «(не)належний спосіб захисту» та не вважає за потрібне брати зайві обов ’язки (при тлумаченні правочинів, застосуванні наслідків недійсності). Але чи відповідає стримана поведінка суду інтенціям реформ процесуального законодавства щодо обрання саме судом (за заявою сторони) кращого способу захисту прав/інтересів? – залишилося дочекатися оновленого ЦПК.