18 грудня у скверику імені Зої Космодем’янської кияни збиралися на мітинг.Приводом став новий етап у справі будівництва на території скверу каплиціРівноапостольного Великого князя Володимира.Історія ця тягнеться вже понад сім років. Ще у 2003-муКиїврада передала в оренду релігійній громаді половину скверу імені ВалеріяЧкалова, розташованого метрів на 200 вище по вулиці Олеся Гончара.
Рішення одразу викликало протестимісцевих мешканців. Адже цей сквер вже понад сто років є улюбленим місцемвідпочинку жителів мікрорайону. Крім того, поруч вже є церква – Володимирськийсобор, тож релігійні потреби мешканців цілком задоволені.
Через два роки (21.04.2005 р.) Київрада зважила на думку киян і скасуваласвоє рішення, натомість релігійна громада отримала в оренду на 25 років іншуділянку. Згідно з новим рішенням Київради, каплиця мала постати на місціскверика імені Зої Космодем’янської, що на перетині вулиць Олеся Гончара таБогдана Хмельницького.
Цей скверик зовсім невеличкий. Проте для мешканців прилеглих будинків він –ніби оаза в асфальтовій пустелі. Сюди приходять відпочити та поспілкуватисямешканці кількох прилеглих будинків, адже навколо практично немає дворів.Місцеві жителі доглядають за сквером, поливають у літню спеку газони й дерева.Обличчям скверу є невеличкий пам’ятник героїні Великої Вітчизняної війни ЗоїКосмодем’янській, замученій фашистами. Тендітна фігурка дівчини зі зв’язанимиза спиною руками давно стала тут рідною. Місцеві називають її просто Зоєю абоЗойкою. Біля підніжжя пам’ятника завжди лежать живі квіти.
Проте тут Зої не стоїться спокійно. У травні 2006 року на територію скверупочали завозити бетонні блоки для будівництва. Мешканці мікрорайону виступилина захист пам’ятника. Було організовано цілодобову варту, до КМДА переданопрохання про відміну рішення про забудову скверу, під яким поставили своїпідписи понад дві тисячі киян. На громадських слуханнях, що відбулися 19 жовтня2006 року понад 3000 осіб одноголосно висловилися проти забудови.
26 липня 2007 р. Київрада скасувала рішення від 21.04.2005 року. Даліпочалася судова тяганина, яка триває досі зі змінним результатом. СпочаткуГосподарський суд міста Києва визнав недійсним рішення Київради від 26.07.2007року. Потім Шевченківський районний суд задовольнив позов мешканців провизнання протиправним та нечинним рішення Київради від 21.05.2005 р. А 2 лютого2009 року Київський апеляційний адміністративний суд залишив без задоволенняскаргу релігійної громади, яка вперто домагалася права на будівництво. Кінецькінцем вищий адміністративний суд України 14 липня 2010 року частково задовольнивїї скаргу і скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва від14.05.2008 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від02.07.2009 р. Справу знову було направлено до Шевченківського районного суду.Судове засідання відбудеться 22 грудня. Але ще до винесення судового рішення усквері з’явилися невідомі особи, які здійснювали заміри для майбутньогобудівництва.
Як влучно зазначив на зборах один із місцевих мешканців, нам знадобилосячотири роки, щоб подолати німецьких загарбників, а забудовників перемогти неможемо вже понад п’ять років. Втім, діяльність посягачів на землі Києва нічимне краща – фахівці стверджують, що будівництво на місці скверу ім. ЗоїКосмодем’янської становить реальну загрозу прилеглим будинкам, більшість з якихє пам’ятками архітектури.
Хто ж глумиться над пам’яттю героїв ВВВ? Це аж ніяк не прояви нетерпимостідо пам’яток радянського минулого радикально налаштованих націоналістичнихорганізацій. Виявляється, на сквер зазіхнула церква Московського патріархату,якій весь час мало вже існуючих храмів.
Сквер імені Зої Космодем’янської – не єдина зелена зона, яку УПЦ МП намагаєтьсявідібрати у киян. Поруч зі станцією метро «Либідська» церковники урвали 4гектари землі в заповіднику місцевого значення для будівництва найбільшого вУкраїні храму, готелю для паломників, телестудії, конференц-залу,спорткомплексу та паркінгу на 126 місць. Московський патріархат намагаєтьсяякнайбільше посилити свій вплив на території України, заволодіти землею, азаодно й отримати значні прибутки від пожертв. Останнім часом ми дедалі частішебачимо прояви більш ніж теплих взаємин очільників УПЦ МП та нинішньоїукраїнської влади. Тому таке потурання інтересам промосковських церковників недуже дивує.
Відбираючи у киян рекреаційні зони та збиткуючись з нашої історичної пам’яті,УПЦ МП вкотре показує своє справжнє обличчя та ціну своєї віри. І лише сліпийможе цього не бачити. Кияни пам’ятають, як у 1999 році з благословення (аскоріше – наказу) промосковського митрополита під час великого православногосвята семінаристи просто у церквах і монастирях вели агітацію за комуністичноговатажка Симоненка – послідовника тих, хто колись плюндрував православні церкви,розбивав дзвони і вішав священиків. В цій церкві немає Бога, адже її очільникидіють не по-божому і сповідують лише власні корисливі інтереси.
У гонитві за наживою УПЦ МП «подарує» нам не одинтакий храм. Звісно, якщо її вчасно не зупинити. Ми маємо сказати «Ні!» свавіллючужої церкви. Нехай собі на території своєї держави будуються, скількизаманеться. А в Україні – зась. На мапі Києва й так лишається дедалі меншезелених зон.
