Захистімо Зою!

18 грудня у скверику імені Зої Космодем’янської кияни збиралися на мітинг. Приводом став новий етап у справі будівництва на території скверу каплиці Рівноапостольного Великого князя Володимира. Історія ця тягнеться вже понад сім років. Ще у 2003-му Київрада передала в оренду релігійній громаді половину скверу імені Валерія Чкалова, розташованого метрів на 200 вище по вулиці Олеся Гончара.

 Рішення одразу викликало протести місцевих мешканців. Адже цей сквер вже понад сто років є улюбленим місцем відпочинку жителів мікрорайону. Крім того, поруч вже є церква – Володимирський собор, тож релігійні потреби мешканців цілком задоволені.

Через два роки (21.04.2005 р.) Київрада зважила на думку киян і скасувала своє рішення, натомість релігійна громада отримала в оренду на 25 років іншу ділянку. Згідно з новим рішенням Київради, каплиця мала постати на місці скверика імені Зої Космодем’янської, що на перетині вулиць Олеся Гончара та Богдана Хмельницького.

Цей скверик зовсім невеличкий. Проте для мешканців прилеглих будинків він – ніби оаза в асфальтовій пустелі. Сюди приходять відпочити та поспілкуватися мешканці кількох прилеглих будинків, адже навколо практично немає дворів. Місцеві жителі доглядають за сквером, поливають у літню спеку газони й дерева. Обличчям скверу є невеличкий пам’ятник героїні Великої Вітчизняної війни Зої Космодем’янській, замученій фашистами. Тендітна фігурка дівчини зі зв’язаними за спиною руками давно стала тут рідною. Місцеві називають її просто Зоєю або Зойкою. Біля підніжжя пам’ятника завжди лежать живі квіти.

Проте тут Зої не стоїться спокійно. У травні 2006 року на територію скверу почали завозити бетонні блоки для будівництва. Мешканці мікрорайону виступили на захист пам’ятника. Було організовано цілодобову варту, до КМДА передано прохання про відміну рішення про забудову скверу, під яким поставили свої підписи понад дві тисячі киян. На громадських слуханнях, що відбулися 19 жовтня 2006 року понад 3000 осіб одноголосно висловилися проти забудови.

26 липня 2007 р. Київрада скасувала рішення від 21.04.2005 року. Далі почалася судова тяганина, яка триває досі зі змінним результатом. Спочатку Господарський суд міста Києва визнав недійсним рішення Київради від 26.07.2007 року. Потім Шевченківський районний суд задовольнив позов мешканців про визнання протиправним та нечинним рішення Київради від 21.05.2005 р. А 2 лютого 2009 року Київський апеляційний адміністративний суд залишив без задоволення скаргу релігійної громади, яка вперто домагалася права на будівництво. Кінець кінцем вищий адміністративний суд України 14 липня 2010 року частково задовольнив її скаргу і скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14.05.2008 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02.07.2009 р. Справу знову було направлено до Шевченківського районного суду. Судове засідання відбудеться 22 грудня. Але ще до винесення судового рішення у сквері з’явилися невідомі особи, які здійснювали заміри для майбутнього будівництва.

Як влучно зазначив на зборах один із місцевих мешканців, нам знадобилося чотири роки, щоб подолати німецьких загарбників, а забудовників перемогти не можемо вже понад п’ять років. Втім, діяльність посягачів на землі Києва нічим не краща – фахівці стверджують, що будівництво на місці скверу ім. Зої Космодем’янської становить реальну загрозу прилеглим будинкам, більшість з яких є пам’ятками архітектури.

Хто ж глумиться над пам’яттю героїв ВВВ? Це аж ніяк не прояви нетерпимості до пам’яток радянського минулого радикально налаштованих націоналістичних організацій. Виявляється, на сквер зазіхнула церква Московського патріархату, якій весь час мало вже існуючих храмів.

Сквер імені Зої Космодем’янської – не єдина зелена зона, яку УПЦ МП намагається відібрати у киян. Поруч зі станцією метро «Либідська» церковники урвали 4 гектари землі в заповіднику місцевого значення для будівництва найбільшого в Україні храму, готелю для паломників, телестудії, конференц-залу, спорткомплексу та паркінгу на 126 місць. Московський патріархат намагається якнайбільше посилити свій вплив на території України, заволодіти землею, а заодно й отримати значні прибутки від пожертв. Останнім часом ми дедалі частіше бачимо прояви більш ніж теплих взаємин очільників УПЦ МП та нинішньої української влади. Тому таке потурання інтересам промосковських церковників не дуже дивує. 

Відбираючи у киян рекреаційні зони та збиткуючись з нашої історичної пам’яті, УПЦ МП вкотре показує своє справжнє обличчя та ціну своєї віри. І лише сліпий може цього не бачити. Кияни пам’ятають, як у 1999 році з благословення (а скоріше – наказу) промосковського митрополита під час великого православного свята семінаристи просто у церквах і монастирях вели агітацію за комуністичного ватажка Симоненка – послідовника тих, хто колись плюндрував православні церкви, розбивав дзвони і вішав священиків. В цій церкві немає Бога, адже її очільники діють не по-божому і сповідують лише власні корисливі інтереси.