Реформа освіти і потреби суспільства: пазли, що не складаються

І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само.

Ліна Костенко

У публічному інформаційному просторі сьогодні досить активно обговорюється пенсійна реформа, яка стосується 12 мільйонів осіб; медична реформа, яка торкається кожного українця, земельна реформа, яка визначає долю нації, питання територіальної цілісності держави.

А от освітня реформа, яка покликана вплинути і, зрештою, сформувати національні цінності і закласти сенси майбутнього України, - залишається темою для вузького кола стейкхолдерів, life-сторінок окремих інтернет-платформ та fb-профілів активних освітян.

Цими розмислами маю на меті привернути увагу до клопотів освітньої галузі не тільки тих, хто вариться в бульйоні «нової української школи», а й тих, хто давно забув, яку школу закінчував.

Спонукав мене до цього лист Міністерства фінансів від 29.06.2017 «Щодо проекту закону «Про освіту», який був оприлюднений днями в мережі (http://osvita.ua/school/reform/56419/).

Тож далі зупинюсь кількома штрихами про те , на що я звернула увагу і що «напружує» у новому законі:

1. Закон визначає «ЛЮДИНОЦЕНТРИЗМ», «ГУМАНІЗМ» як принципи освітянської діяльності, але у ньому і згадки немає про те, на яких ЦІННОСТЯХ базується «нова українська школа».

2. Закон пропонує досить серйозну автономію навчального закладу, але залишає радянську централізовану систему управління.

3. Серед засад державної політики визначається «інтеграція з ринком праці». Яким чином? – виникає питання, – коли ринок праці у нас тіньовий, не контрольований, плинний…

4. Центри сертифікації вчителів, Державна служба якості освіти (плюс її територіальні органи), Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти – нові структури, запропоновані в законі. Та чи гарантують вони існування ефективної системи забезпечення якості освіти при існуючій корумпованості подібних органів? Відповідь: ні!

5. Закон передбачає громадське самоврядування в закладі освіти, створення наглядових (піклувальних) рад, але ми ж розуміємо, що це формалізм чистої води, і вони не стануть інструментом зовнішнього впливу суспільства на освітню політику закладу.

Це лише кілька аспектів, які дають підстави припустити, що новий закон «реформує» освітню галузь як геть відірвану від суспільства і часу, яка сама ставить собі мету і завдання, не дбаючи при цьому про їх конгруентність щодо запитів і можливостей суспільства.

Чи потрібен новий закон «Про освіту»? – питання, на яке більшість тих, кого він стосується, дасть ствердну відповідь.

«Так», – скаже директор навчального закладу, – він отримує більше свободи у питаннях людських ресурсів, більше повноважень щодо організації навчального процесу, в т.ч. і з розглядом навчальних планів і програм.

«Може бути», – скажуть педагоги, які за своєю природою великі консерватори, скептики, і у більшості своїй не хочуть виходити за межі зони комфорту. Та для ініціативних, творчих, охочих вести індивідуальну педагогічну діяльність – бюрократичні перепони впали. Та й заробітну плату обіцяють зробити не нижче 4-ох прожиткових мінімумів (найнижча кваліфікаційна категорія), в прогнозних умовах на 2018 рік – 7048 грн; до того ж, ті, хто пройде сертифікацію, отримають 20% надбавки до заробітної плати.

«Важко сказати», – така прогнозована відповідь батьківства. Добро від закону – для батьків-новаторів, уважних до розвитку дітей – транслюватиметься через сигнал про різноманітність форм освіти, включно із сімейною (домашньою). Для більшості ж батьків – просто байдуже, що там і як реформується; для них навчальний заклад є надійним місцем, куди можна «вирядити», а проблемні питання при потребі «порішать».

Що ж до основних бенефіціарів – «здобувачів освіти», то навряд чи вони взагалі чули весь цей пафос навколо освітньої реформи…

Зміни потрібні – безумовно.

Яким чином? Довготривалою терапією чи шляхом хірургічного втручання – питання дискусійне.

Та поки що ми на 109 сторінках розписуємо те, як будемо вчити, ЧОМУ – самі при цьому не уявляючи.

Філософія освіти має формуватися у точках дотику усіх сфер суспільного життя. Сьогодні ж пазли не складаються ніяк.

Міністерство освіти намагається провести реформу автономно, не залежно від інших галузевих реформ, що демонструє, на жаль, неспроможність вищого освітнього менеджменту прогнозувати, комунікувати, бути конкурентними у бюджетній сфері. Що й породжує гіркий вердикт Мінфіну: «Його (закону – авт.) реалізацію можливо забезпечити лише шляхом скорочення більше половини педагогічних і науково-педагогічних працівників».

І тут на думку спадають слова Степана Руданського: «Їжте, очі, чого плачете? Самі бачили, що вибирали».