Як культурні події та комунікація працюють у прифронтових містах: кейси Запоріжжя, Дніпра та Бердянська і роль культури у стійкості громад.
Уявіть: сотні митців та культурних лідерів думок збираються в бомбосховищі менш ніж за двадцять кілометрів від фронту. Українські та міжнародні медіа — від національних редакцій до BBC та європейських журналістів — приїжджають, щоб зафіксувати цю подію. Вони знімають не обстріли і не руйнування. Вони знімають культуру.
У прифронтових містах це майже завжди викликає одне й те саме запитання: "А чи на часі культура?" Або простіше: "Навіщо фестиваль мистецтва, коли на місто летять КАБи?"
Щоб відповісти на це запитання, достатньо подивитися на реальні кейси із Запоріжжя, Дніпра та навіть тимчасово окупованого Бердянська. У всіх цих випадках культура й продумана комунікація працювали не як розвага, а як спосіб утримати сенси, не допустити "сірої зони" і закрити місто від чужих наративів.
Сіра зона сенсів: як втрачають міста, не втрачаючи територій
Що відбувається з прифронтовим містом, якщо в ньому довго немає українських подій і сучасних українських сенсів? Виникає сіра зона.
Це простір без чіткої ідентичності, який швидко заповнюється чужими історіями, цінностями та логікою. Зовні все виглядає спокійно, але всередині поступово нормалізується байдужість, мовна "нейтральність" і звичка не чинити опір: "Яка різниця?" "Я поза політикою". "То ж просто спільна історія".
Саме тому питання стає критичним: хто і чим заповнить цю зону сьогодні? Якщо зникне український сенс, її заповнить ворог. І тоді навіть фізично українська територія може залишатися під нашим прапором, але у смисловомі вимірі вже бути втраченою.
Коли Британію бомбили — вона відкривала театри
Це не український винахід. Історія показує: культура завжди була щитом у часи хаосу. Під час Другої світової війни Лондон щодня зазнавав обстрілів. І що робили британці? Відкривали… театри. Люди йшли на концерти навіть під час повітряних тривог.
У 1940 році британський уряд створив CEMA — організацію, яка поширювала мистецтво по всій країні: на заводах, у портах, у маленьких містах. Логіка була простою: якщо культура зникає, першими здаються не території, а люди. Падає мораль, зникає відчуття спільності й сенс триматися далі.
Після війни CEMA перетворилася на British Arts Council — інституцію, яка й досі формує британську культурну ідентичність. Це приклад того, як культура працює не тільки після війни, а й під час.
Менше ніж 20 км від фронту: бомбосховища Запоріжжя прийняли сотні митців і лідерів культури
У Запоріжжі фронт чути. Його глухі вибухи давно стали частиною повсякденного життя. Місто живе між прильотами КАБів та блекаутами.
У листопаді 2025 року тут відбувся соціокультурний проєкт "Антидот" — подія, присвячена боротьбі з дезінформацією через мистецтво. Захід проходив у бомбосховищах. Участь у ньому взяли понад 300 людей з дев’яти міст України.
Серед учасників були засновники DakhaBrakha та Dakh Daughters, лауреати Шевченківської премії за оперу-реквієм "Йов", творці українського павільйону Not For Sale на Expo 2025 в Осаці, представники UNESCO, Міністерства культури та Українського культурного фонду.
Про подію написали понад 50 українських і міжнародних медіа. Це доводить, що локальна подія в прифронтовому місті може бути в почутою далеко за його межами.
Але реальний ефект цих подій не обмежувався кількістю людей у залі чи бомбосховищі. На саму культурну подію приходили сотні учасників, але завдяки масштабній комунікації про неї дізнавалися сотні тисяч.
Саме комунікація працювала як збільшувальне скло: вона транслювала сигнал далеко за межі міста — у Запоріжжі триває українське культурне життя, там є люди, які свідомо обирають українське майбутнє. Для тих, хто бачив ці кейси з Києва, Львова чи інших міст, це ставало маркером присутності однодумців та підставою бути сміливішими у власних проявах: у мові, позиції, ініціативах.
Як журналісти BBC, Швеції, Німеччини, Литви та Польщі знімали культуру в укриттях Запоріжжя?
За рік до цього в Запоріжжі вперше з початку повномасштабної війни відбувся міжнародний GogolFest. Подію реалізовувала та сама команда, яка згодом запустила "Антидот". Тоді в коментарях та приватних повідомленнях з’явилося одне й те саме питання: «Чи на часі культура, коли місто живе під обстрілами?» Відповідь дала практика: у таких умовах культура перестає бути «подією» й стає інфраструктурою стійкості — вона обє'днує людей, підтримує бізнес і створює відчуття мирного майбутнього навіть там, де війна стирає горизонти.
Програма включала концерти Dakha Daughters та Pyrih i Batih у підземному паркінгу, вистави «Місто Марії» та «Серце матері», 9-метрову інсталяцію «Дерево пам’яті» і новий мурал «Покрова».
На три дні Запоріжжя перестало бути лише точкою у зведеннях про обстріли. Воно стало культурним магнітом. Це був свідомий вибір міста, обласної військової адміністрації та організаторів фестивалю.
Одна зустріч на фестивалі = виставка українських дітей в Азії
Є ефект, який майже ніколи не видно одразу, але саме він пояснює, чому ці події працюють. GogolFest роками функціонує як каталізатор локальних спільнот. Херсон. Вінниця. Маріуполь — ще до 2022 року. Сценарій завжди схожий: команда приїжджає, запускає події, знайомить людей між собою і їде. А спільноти залишаються.
За словами співорганізаторки GogolFest та проєкту "Антидот" Таїсії Друзенко завдання полягало у тому, щоб дати поштовх, наприклад, у Вінниці після фестивалю місцеві ініціативи самі почали запрошувати митців, запускати воркшопи й майстер-класи, розвивати культурне середовище без зовнішнього управління.Місту був потрібен імпульс. GogolFest у цьому сенсі працює як зерно: його достатньо посіяти — і далі обовязково будут паростки.
Цей механізм організатори постійно відстежують. Після кожної події надсилається форма зворотного зв’язку, аналізується медіа-присутність, а також працює жива спільнота у WhatsApp, куди запрошують учасників. Саме там народжуються нові зв’язки, партнерства та спільні проєкти.
Ось кілька практичних прикладів цього ефекту: на одній із подій організатори познайомилися з професоркою КНУ імені Шевченка, яка спеціалізується на викритті фейків та інформаційних маніпуляцій. Результат — лекції та майстер-класи у Запоріжжі, Черкасах, Львові, запуск курсів у навчальних закладах і подальші запрошення вже від самих учасників у різні міста.
Інший кейс — знайомство з українкою з Азії, активною діячкою української діаспори. Одна розмова на події переросла в ідею виставки малюнків дітей, які постраждали від війни, з подальшою реалізацією в Китаї.
Зібрали 800 людей у метро і дали місту сигнал: у Дніпра є майбутнє
У 2024 році в Дніпрі майже не залишилося безпечних публічних просторів для масових подій. Театри та концертні зали не працювали через багатогодинні повітряні тривоги, а відкриті локації були небезпечними. Фактично єдиним місцем, здатним вмістити сотні людей і гарантувати базову безпеку, залишилося метро.
Саме тому культурно-соціальний проєкт "Як звучить Дніпро" відбувся прямо на станції метро "Вокзальна".
6 квітня під землею зібралися майже 800 людей — це був перший великий офлайн-культурний захід у місті з початку повномасштабної війни. Подію створили продюсери музичного тревел-проєкту "Як звучить світ. Україна" — команда Євгена та Наталії Синельникових, а нашій pr-агенціі довірили відповідати за всі комунікації.
Ідея полягала в тому, щоб показати Дніпро через звук: музику міста, голоси людей, шуми метро, транспорту, заводів і культурних локацій. Метро на кілька годин перестало бути лише укриттям та стало простором культурної присутності міста.
Результат: після події команда провела опитування серед відвідувачів. Дані показали чіткий ефект: для молодої аудиторії захід став маркером того, що у Дніпрі зберігається активне культурне життя. А отже — місто має майбутнє, і в ньому є сенс залишатися, планувати й діяти.
А чи можемо ми «сіяти» українське вже на окупованих територіях?
17 вересня 2024 року відбувся абсолютно унікальний кейс — перший загальнонаціональний День Бердянська одночасно у Києві, Львові та Запоріжжі. Бердянці, які зараз живуть у різних містах України, об’єдналися, щоб на один день відтворити атмосферу рідного міста та нагадати: Бердянськ — це Україна, і ми обов’язково будемо разом.
У Києві можна було відчути плескіт хвиль, крики мартинів, морський бриз і навіть десятки медуз. На Майдані Незалежності біля "Характерників" зацвітли соняшники, заколосилося жито, запахло смаженими азовськіми бичками. У Запоріжжі та Львові діяли такі ж інсталяції: копії Бердянського маяка, рибальські сітки для бажань, капсули часу, бердянські соняшникові "поля", телемости між містами — усе для того, щоб навіть на кілька годин подарувати відчуття дому.
Представниця бердянської влади розповідала, що люди на окупованих територіях буквально чекали включення сигналу трансляції. Коли він з’явився, вони плакали: це був знак єдності, відчуття, що місто живе, що воно українське, і що вони не самі. Принципово важливо, що цей ефект був досягнутий не через офіційні медіа, які на окупованих територіях заблоковані або небезпечні. Комунікація йшла через Instagram-спільноти, локальні мережі та заборонені в Бердянську Telegram-канали — тобто через ті канали, яким люди реально довіряють.
У цьому кейсі сама подія стала лише приводом. Реальним результатом була комунікаційна перекличка: сигнал з вільної України доходив до окупованого міста й повертався назад у вигляді емоційної реакції, сліз, відчуття причетності та спільності.
Культура + комунікація = оборона
Досвід Запоріжжя, Дніпра, Львова та Бердянська показує просту річ: у війні вирішальною є не лише наявність культурної події, а її здатність бути почутою.
Комунікація перетворює локальний івент на сигнал для сотень тисяч людей, створює відчуття масовості української позиції й не залишає місця для чужих наративів. У цій зв’язці культура — це зміст. Комунікація — інструмент. Разом вони працюють як форма оборони — спочатку в головах і серцях, а згодом і на територіях.
