Бранець аеропорту, арешт за емодзі в Telegram: історії з життя незгодних із Путіним

Здавалося б, варто перетнути кордон, і до тебе вже не дотягнутися. Але насправді стеження і переслідування тривають. Путін намагається з-під землі дістати всіх активістів-утікачів, адже вони — загроза режиму.

В’язень транзитної зони

На відміну від тих, хто втік з Росії в Європу або, в крайньому разі, в Грузію, і активіст з Калмикії Батир Боромангнаєв вирішив полетіти в Монголію. Але точно як у знаменитому фільмі Стівена Спілберга “Термінал”, застряг у транзитній зоні аеропорту.

У Калмикії Батир Боромангнаєв координував місцевий протестний рух. Пост у Facebook, де він назвав сучасну Росію “репресивною, псевдодемократичною, імперською державою”, коштував йому не один десяток тисяч рублів штрафу. Але це не зупинило активіста.

“З початком війни ми підготували, підписали й опублікували два документи: оголошення та звернення, де назвали війну війною, засудили дії Росії, підтримали народ України і закликали населення Калмикії не брати участі в цій війні. Природно, одразу ж посипалися репресії щодо тих, хто підписав. Підписанти отримали спочатку адміністративні покарання, а потім з’явилася загроза кримінального переслідування. Мене точно посадили б, тому що найбільш активним опозиціонером навіть не калмицької влади, а російської влади був, мабуть, я”, — розповідає Батир.

Він зрозумів, що далі — тільки кримінальна справа й арешт, тому потрібно тікати. Спочатку Боромангнаєв виїхав до Казахстану, потім вирішив перебратися до Монголії. Взяв квитки, рейсовим літаком прилетів в аеропорт Улан-Батора.

Але вийти із зони прильоту йому не дали — лише на один день виявився прострочений російський закордонний паспорт. Він стовідсотково мав встигнути, але під час вильоту з Казахстану його раптом затримали, якраз на дві доби. У підсумку, з однієї країни він вилетів, а в Монголію — вже не впускали. І все справді як у голлівудському фільмі, де герой Тома Генкса жив у транзитній зоні.

“Я перебував у зоні очікування для тих, хто здійснює посадку на міжнародні рейси. Загалом ставлення було нормальне. Мене навіть якийсь час підгодовували представники авіакомпанії. Допомагали з їжею і активісти, і жителі Монголії, які летіли в інші країни — вони могли мені купити чашку чаю, суп. Загалом, підтримували мене”, — згадує Батир.

При цьому, якщо люди хотіли цілеспрямовано підтримати активіста або передати продукти — для них вхід у транзитну зону був закритий. Спілкуватися Батир міг тільки з пасажирами, які купили квитки і прямують на свої рейси. А ось кого без проблем пропустили — то це дивного візитера, який почав умовляти чоловіка повернутися в Росію.

“Як не парадоксально, до мене пропустили одну людину, яка абсолютно не була схожа на монгола. Говорив чистою російською мовою. Він представився працівником аеропорту. Але з його слів було зрозуміло, що це співробітник або російського посольства, або російських спецслужб. Він мене намагався переконати, що в моїх інтересах виїхати в Росію. Там нібито я міг обміняти свій закордонний паспорт, а після цього міг їхати куди завгодно. Ну, тобто цілковита дурість. Це явно був співробітник російських спецслужб”, — упевнений активіст.

Майже тиждень у транзитній зоні аеропорту, і перспектив вийти не було взагалі. Монголія не впускає, Казахстан назад не прийме, летіти в Росію — самогубство. Врятував розголос. Про Батира стали писати, причому, зарубіжні ЗМІ. Вал листів від читачів із проханням допомогти пішов і в Держдеп США, і в американський Конгрес.

“Піднялася велика хвиля підтримки мене і в самій Монголії, і за межами Монголії — у Європі, у Сполучених Штатах. Була величезна кількість звернень до ООН, до офісу Верховного комісара ООН у справах біженців, до посольств різних європейських країн, США, до Держдепартаменту, до конгресменів США. І зрештою позитивне рішення ухвалили Сполучені Штати Америки”, — продовжує Боромангнаєв.

В’язня транзитної зони зрештою прийняла Америка. Там він у безпеці. Батир розповідає, що бореться тепер за те, щоб частина територій, що входять до складу РФ, здобула незалежність. Вважає, що саме загроза розпаду може змусити Росію — як колись було з Радянським Союзом — перестати вести війни і зосередитися на внутрішніх проблемах, яких насправді вистачає.

“Усе роблю для того, щоб підтримати Україну в цій війні. Усе роблю для того, щоб Російської Федерації в тому вигляді, в якому вона існує останні 30 років, не існувало, щоб з’явилися незалежні держави, щоб Європа і США, нарешті, зрозуміли, що ця держава агресивна, воєнізована, репресивна. А я її з 2014-го року називаю фашистською. Фашистська держава не повинна більше існувати, не повинна створювати загрозу миру і людству. Вона має бути ліквідована, вона має бути демілітаризована, на значній її частині мають бути створені незалежні держави. Україна має перемогти”, — акцентує Батир.

Політемігранти

Стеження, обшуки, арешти… Усе це зараз переживають ті росіяни, хто наважується виступити проти війни, обстоює права політв’язнів і навіть досліджує реальну історію Росії, розповідаючи, наприклад, про сталінські репресії. Щоб залишатися на волі, люди тікають із країни. Виникла ціла хвиля політемігрантів.

Подружжя Марина Мітальова та Ярослав Савін з Астрахані — однодумці. Утім, інакше й бути не могло, адже сьогодні люди з протилежними поглядами навряд чи зможуть жити під одним дахом. Обидва — активісти, разом намагалися донести до жителів міста інформацію про фальсифікації на виборах. А коли почалася війна, стали допомагати Україні.

“Ми почали займатися збором грошей. Ми — педагоги, тому особливих накопичень чи якихось можливостей не було. Ми почали шукати по знайомих людей, яким ми довіряємо, яким можна відправити гроші, і вони вже шукали способи їх відправити в гуманітарний фонд або лікарню, або щоб вивезти людей з окупованих територій. Ми продавали речі, техніку, іграшки — все, що можна було продати, і відправляли це у фонди, яким ми довіряємо”, — розповідає Марина.

Гроші подружжя відправляло і на обладнання для дитячої клініки в Києві, і для волонтерських проєктів з евакуації українців з окупованих міст і сіл. Не хвалилися цим, але й не приховували. Зрештою, друзі їх підтримали, а от родичі миттєво перестали спілкуватися. 

А потім подружжя помітило стеження. Тільки тому, що Ярослав поруч зі своїм ім’ям у Telegram-каналі поставив прапор України. Причому ті, хто спостерігали за їхньою квартирою, особливо й не ховалися. Жодних заходів конспірації — одягнені в поліцейську форму, машину припаркували просто біля під’їзду.

Потім прийшли до Ярослава і Марини додому. Вломилися всього лише за прапорець у профілі в Telegram, і приписали “хуліганку”.

“Склали протокол за емодзі (це штраф) і ще протокол про дрібне хуліганство, що я нібито нецензурно висловлювався в присутності поліцейських, які мене доставляли, два дільничних. Причому, ніхто крім них цього не помітив. А потім, як вони потім у суді говорили, різко припинив висловлюватися”, — згадує Ярослав.

Ярослава кинули за ґрати на п’ять діб, причому весь цей час він відмовлявся від їжі — на знак протесту проти незаконного затримання.

Після цього Ярослав і Марина зрозуміли, що наступний арешт (за що завгодно, привід уже й не особливо важливий) закінчиться тюремним терміном. Зважилися втекти. Вирушили до Казахстану, звідти — до Вірменії, подали документи на отримання гуманітарної візи Німеччини — де і живуть тепер.

На прикладі їхньої долі дуже чітко видно алгоритм дій влади в сучасній Росії. Там намагаються видавити всіх незгодних із діями режиму. Для цього — відкрите стеження, яке неможливо не помітити. Коли це не спрацьовує, починаються штрафи, протоколи за “дискредитацію росарміі”, для яких і особливого приводу не потрібно, вистачило і значка в Telegram. Далі створюються умови, в яких або арешт, або втеча з країни. І люди, налякані такою перспективою, їдуть самі. Часто тягнуть до останнього, але дізнаються, що зранку за ними можуть прийти.

Куди тікають незгодні

Інженер Антон Редькін брав участь в антивоєнних акціях, був затриманий і побитий, заплатив величезний штраф і змушений був емігрувати — перебрався до Грузії.

Антон Редькін — колишній житель Підмосков’я, намагається тепер почати життя спочатку. Вдома його оголосили “неблагонадійним” за участь в акціях протесту проти вирубки лісів, забудови парків, фальсифікації виборів. Коли Росія почала війну проти України, Антон прийшов і на антивоєнну акцію.

“Нас затримали на Луб’янці прямо біля будівлі ФСБ, так уже вийшло. Було якесь релігійне свято. На сцену вийшла досить релігійна жінка, і в неї на плакаті було написано “Христос за мир, ми проти війни”, щось таке. І за цю акцію протесту я отримав штраф 20 тисяч рублів”, — каже Антон.

Він цей штраф сплатив. Адже він збирав донати для допомоги українцям, і в разі несплати гроші списали б примусово, а картки — заблокували. Затримання й адміністративну статтю він оскаржує, дійшов до Європейського суду з прав людини. Але перший арешт став сигналом — треба їхати з Росії. Крім того, на нього масово почали писати доноси, причому — його ж товариші по службі.

“У нас на роботі (це промислове підприємство) багато прихильників війни. Загалом по країні, напевно, менше, ніж у нас на роботі було. Якщо по країні коливалося в пропорції 50 на 50, то конкретно в нас було прям дуже багато прихильників війни”, — зазначає активіст.

Більшість “політичних” тікають зараз до Грузії. Там розуміють російську мову. Візу без проблем дають на рік, дозвіл на роботу не потрібен… 

“Тут дуже багато знайомих, які емігрували. Найпростіша країна, сюди найближче дістатися. Тому вирішив сюди поїхати. До того ж, до Євросоюзу вже тоді не дуже пускали, а далі було ще гірше. І з більш-менш демократичних залишалася Грузія”, — пояснює Антон.

Але вимушена еміграція тільки здається простою. Роботи за фахом не знайти, Антон живе в хостелі, хапається за будь-які підробітки. У перший же місяць його пограбували й побили — зламали ніс, і лікування обійшлося дуже недешево. Потім покусали бродячі собаки, на нього напала ціла зграя, довелося робити щеплення.

Залишившись практично без грошей після пограбування і лікування, хлопець не втрачає оптимізму і прагне допомагати тим, хто тікає з Росії через свавілля режиму. Кого, як і його самого, система теж видавлює, змушує емігрувати.

“Багато хто приїхав без усього. У них взагалі ніяких грошей не було. Намагаюся іноді допомагати. Якась робота, знайти десь житло…”, — каже Антон.

Плани на майбутнє в такій ситуації будувати складно, залишається просто зберігати оптимізм і сподіватися, що Путін же не вічний, а отже, і режим не вічний.

Таких, як він — громадян Росії, розкиданих по різних країнах, — сьогодні тисячі. Незгодних. Тих, хто не мовчав, відчував провину за цю війну, допомагав, як міг, збирав донати… Але такі люди підтверджують, що серед росіян немає тієї слухняної більшості, що підтримує Кремль, про яку сурмлять офіційні ЗМІ.