Неопублікована передмова Олені Герасим’юк

Я писав цей текст впродовж червня-липня 2019 року на прохання поетеси Олени Герасим’юк, як передмову до її нової книжки «Тюремна Пісня», рукопис якої Олена люб’язно мені надіслала

Згодом батько Олени, поет Василь Герасим’юк, з яким маю дружні взаємини, звернувся до мене, що рекомендує Олені не публікувати цю «претензійну», на його думку, передмову, звісно, якщо я буду «не проти». Я ввічливо був не проти. Але була проти, як довів час, історія української літератури. Отже, оригінал неопублікованої передмови, надісланої на адресу видавництва: 

Ми знайомі трохи довше, ніж Олена звільнилася з роботи і вирушила на війну. Згодом у листі до неї писатиму: «Не бери надто близько до серця, у такий спосіб тобі укладаються чернетки». Вочевидь важливі кроки робляться саме так, коли у відповідь вона прошипіла, мов кішка, яку просять посунутися зі спального місця. Достеменно не знаю з якої країни ви читатимете передмову (і книжку!) через сто років, сподіваюся – з України. 

Сьогодні пишу цей текст на руїнах Парфенона у самому центрі історичних Афін. Можливо, Гомер є найвидатнішим автором, який описав війну. Вочевидь Одіссей є найвидатнішим воїном, що зумів повернутися з війни. Гадаю, для Олени Герасим’юк війна може стати оркестровою ямою поезії і надихатиме її у творчості – наскільки диктатори останніх чотирьохсот років є натхненними учнями Мак’явеллі. Але мусимо розуміти, що Афінський Акрополь зводився на честь перемоги греків над персами при Марафонській битві. У моїй з Оленою країні на місці видатної перемоги зводять харчевні. 

Без конфлікту не буває поезії, в окремих випадках особистісного, коли вибухи під шкірою і атакований болями мозок просто немає куди евакуювати. І наскільки ревниві чоловіки замикають вродливих дружин у клітках, настільки історія, кохаючи поетів, найвидатніших заковує у тюрми. Я не хочу побажати Олені тюрми. Поети й без того замкнені між духовного мракобісся народу, який панічно боїться свобод і по-дитячому необдумано демонструє за нагоди взірець жорстокості в експериментальних пісочницях культурного зламу. Назву «Тюремна пісня» можна інтерпретувати по-різному, мені подобається ніцшеанське «народження трагедії з духу музики». 

Не переконаний, що інституція сім’ї залишиться у часі, але маю певність, що шлюб війни і поета – це останнє, що наша цивілізація вихаркає з кров’ю перед загибеллю. Можливо, поема «Тюремна пісня» стане найважливішою поезією цієї російсько-української війни. Мовлено не для красного слова. Я особисто переслав тюремну поему двом театрам і просив поставити. На відміну від культурної кон’юнктури, мистецтво – це не біблейська Ревека, що підкладає сліпому Ісаку закутаного у телячі шкури хитрого Якова. Мистецтво – мов золота середина між геніальним глядачем і геніальним автором. 

Олена Герасим’юк є, без перебільшення, найбільш очікуваним поетичним голосом нового тисячоліття, що долинатиме з далеких берегів моєї країни. І вона ще тільки почала набувати форму. Якось, у подорожі з Афін до Риму, зокрема біля пам’ятника Марку Аврелію, мені спала до голови одна думка... Німеччина Гітлера програла війну, бо не змогла створити власної форми в архітектурі – цій основі імперської величі. Нацисти і близько не дібралися пафосу Риму з його монументальністю, базиліками, площами. Імперія, яка не має форми – приречена на загибель. На жаль, поезія без форми стала вельми популярним жанром у плебейських харчевнях Києва. 

Трохи знаю Олену і можу провести паралель за психотипом митця, порівнюючи нашу авторку з Лені Ріфеншталь. Такий самий надрив і віра у велич держави. Якби Герасим’юк народилася одразу після Рільке – вона могла б стати одним з видатних співців Третього Рейху; мова не про моральність, мова про мужність створювати нові символи на руїнах задля відродження і слави нації. Олена у побуті конфліктна і це нормально. У християн ключовий епізод з «деревом пізнання» зіпертий на конфлікт Бога і людини. Творчість є конфліктом митця і людини в одній особі, звісно якщо мова про творчість. 

Епоха постмодернізму з її всебічною глухотою, де єдиновірним символом стали комічні штиблети перестарілого сера Чарлза Спенсера Чапліна, – критично потребує слухового апарату. Колись я вже казав, що під час нелінійних воєн мислити лінійними моделями – примітивно і небезпечно. Хтось для себе обирає комфортний соціальний реп, як данину моді до спрощення смислів. На жаль «Епітафія тирану» В. Г. Одена є давно забутою, хоча – великий розумник і найвидатніший поет минулого століття застерігав Європу щодо приходу Гітлера. У нашому часі Європа знову проґавила диктатора, Путіна, і скуплені олігархами телеканали роблять вибори, політики обирають між Сирією та Україною, а голос поета потрібен виключно як голос поета з автоматом в руках. 

Ми не хочемо еволюції, ми сором’язливо замовчуємо Сковороду і Бажана. Сковорода – атеїст і філософ, а не Сковорода – поет: от що нас цікавить. Пафос Ліни Костенко і реп молодшого покоління надто сильно заступив наші цивілізаційні смаки; як наслідок ми не хочемо воювати, ми стібаємо, хоча стьоб допустимий виключно у контексті інтерпретації війни. Стьоб замінив нам релігію, він робить нас сліпими, глухими і безборонними. Мені довелося неодноразово чути поетичні виступи Олени та її тихий надрив, властивий Долорес О'Ріордан в епоху зомбі, коли від терактів продовжують гинути діти. Саме такий надрив виокремлює поетесу Олену Герасим’юк поміж усіх інших – випещених і прилизаних видавничою кон’юнктурою хлопчиків і дівчат академічного середовища з їхніми котиками, песиками і лексемою «коїтус» замість метафори. 

Я категорично проти того, аби біографія робила поета. Джон Максвел Кутзее, нобелівський лауреат і шанувальник улюбленого мною грека Константіноса Кавафіса виписав цілий роман на одній метафорі цього великого автора. Найгірше, що може спіткати народ – це хліб-сільна безоборонність його влади перед приходом «варвара» і трапиться узагалі велика халепа, коли варвари не прийдуть… Якщо варвари не прийдуть, автор відкладе зброю, а писарі досліджуватимуть біографії, – я б дуже не хотів, щоб жалість за бойові заслуги стала найвдячнішим читачем поета. 

У цій книжці поетеса написала: 

якщо я заплющу очі і перестану дивитись – мистецтво зникне 

У фіналі зроблю найкращий комплімент: я думатиму про Олену Герасим’юк та її поезію, курячи марихуану на узбережжі Середземного моря.
 

Олег Короташ,
липень 2019 р.,
Мадрид, Іспанія