Знайома Валентина, яка у березні минулого року з двома дочками втекла від обстрілів у Києві до Варшави і мешкала там на квартирі у приятелів їхньої родини більше року, цього місяця повертається додому.
Я запитала у неї, чому вона прийняла таке спонтанне рішення посеред навчального року. Валя відповіла: «У березні малі одна за одною захворіли. Застуда, температура за 39 градусів у обох. Я, наївна, думала, що оскільки в мене вже рік є PESEL (державна реєстрація у Польщі) і доступ до безкоштовної державної медицини, то все буде так само, як в Україні. Й навіть краще – бо це ж ЄС. Тим більш, що правила начебто ті ж самі, що й у нас в Україні: спочатку записуєшся на прийом до сімейного лікаря, після чого отримуєш направлення до профільного спеціаліста. Однак на практиці виявилось: записатися на сьогодні або на завтра із своєю хворою дитиною до профільного лікаря я НЕ МОЖУ. Бо треба чекати. І не кілька днів, а, можливо, кілька тижнів. А поки очікую, порадили більше рідини пити і температуру міряти, при високих показниках температури тіла пити Парацетамол або Ібупрофен. І все! Тому я вирішила: з мене досить! Мені здоров’я дітей і можливість їх лікувати коли треба важливіші за євростандарти, – їдемо додому!»
Історія Валентини – не виключення із правил у ставленні українців до медицини в ЄС. Від початку повномасштабного вторгнення українці які опинилися за кордоном пережили справжній культурний шок від медицини, записали безліч відео в Тік-Ток та Інстаграм, де скаржилися, що сидять вже третю- четверту годину в черзі до лікаря, чи про те, що на консультацію до лікаря можливо потрапити, аж через три тижні. Інші навпаки впали в ейфорію, або, навпаки, прийшли до висновку: «Боже, як у них погано, а в нас чудово». Насправді ні те, ні те не відповідає реаліям.
Почати треба з того, що у багатьох українців, які до вимушеного виїзду за кордон зіштовхувались тільки з реаліями рідної української медицини, сформувалося чимало стереотипів. Зокрема й щодо європейської медицини.
Потрібно також розуміти, хто порівнює (людина з якими статками й очікуваннями). А також, що порівнює - українську приватну столичну клініку з європейською державною лікарнею в передмісті чи українську районну лікарню з такою самою за кордоном.
В Україні медицина справді доступніша, — за радянських часів лікарень було набудовано багато. В той же час питання щодо сервісу та якості часто є відкритим.
Але у ЄС медицина працює за іншими правилами. Там ви не зможете так легко, як в Україні, потрапити до лікаря у режимі «сьогодні на сьогодні», щойно вам щось «здалося». Не зможете отримати поради телефоном. Якщо ви «просто так» хочете здати аналізи, ви їх не здасте. Якщо хочете зробити УЗД, бо у вас щось «коле в боку», вам його не зроблять. Тим більше не купите антибіотик тільки через те, що третій день температура 37,5. Все має бути обґрунтовано й узгоджено з лікарем первинної ланки.
Натомість якщо ваш стан потребує негайної допомоги, в ЄС ви її отримаєте. Так, доведеться висидіти чергу, але це буде безоплатно і в необхідному обсязі. За потреби до вас приїде «швидка», вас покладуть до лікарні, проведуть найскладніші діагностичні процедури й найдорожче лікування. Якщо ж ваш стан не потребує негайної допомоги, то чекатимете, залежно від стану, від кількох годин до кількох тижнів. В ситуації з дочками Валентини, в яких була підвищена температура, європейські лікарі не розглядають як критичну.
Ще важливий момент: оскільки в Європі люди здебільшого користуються державним медичним страхуванням, то всі перебувають в однакових умовах. Пересічні громадяни регулярно відвідують лікаря для планової перевірки та діагностики. Через це утворюються черги. Інколи чергу до вузького спеціаліста можна чекати від двох до шести місяців.
«Вузькі фахівці в європейських країнах «міряються» кількістю вилікуваних або тяжких пацієнтів, а не лікарями, які оглядають здорових дітей. Наприклад, на кожного дитячого невролога в Німеччині в нас буде п'ять по кожній міській поліклініці. До них легше потрапити, проте рівень їхньої кваліфікації далекий від бажаного. Тут люди платять незручністю, але отримують справжню медицину, а не її імітацію», - зауважує «Дзеркало тижня».
І нарешті, дуже важливе питання з оплатою послуг лікарів. У всіх розвинених країнах оплата за медпослуги надходить через систему державного чи приватного страхування. Всі громадяни мають страховку, яка покриває істотну частку витрат на лікування. Це означає, що середньостатистичний європеєць не платить за послуги з власної кишені.
Буває, що й платить, але тільки за те, чого не покриває його медстрахування. Наприклад, зубний імплант рідкісного виробника.
Із плюсів-«плюшек»: у ЄС навіть якщо пацієнт потребує дуже дорогого лікування, він отримає його БЕЗОПЛАТНО. Таких ситуацій, як в Україні, коли гроші на лікування дітям збирають «усім світом», там не виникає.
А у нас? Та навіщо мені вам розказувати - ви й самі знаєте! Знаєте те, що попри те, що в Україні запрацювала Програма медичних гарантій, більшості пацієнтам доводиться як і раніше із власної кишені оплачувати ліки, роботу лікаря, лабораторні дослідження. Найбільшою нашою проблемою є те, що ми не звикли заходити в лікарню без грошей, адже знаємо: за все треба буде заплатити…
