Ненависна війна породила обойму указів глави держави про удостоєння найвищих урядових нагород із присвоєнням звань Герой України і нагородження понад сорока відважних наших захисників орденами ''Золота Зірка'', усього -- 49 осіб!. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові. На жаль, у більшості випадків посмертно.
Так хоронили у Калуші на Івано-Франківщині братів-солдатів оборонців Вітчизни Романа та Леоніда Бутусіних.
Серед кавалерів Золотої Зірки — солдат Ярослав Олійник, содат Тарас Довгун, старший солдат Валентин Климчук, сержант Володимир Сова-Лісовець, головний сержант Володимир Дудченко, молодший лейтенант Олексій Хижняк, старший лейтенант Володимир Стельмах, капітан Володимир Барчук, майор Дмитро Мурашко, полковник Олександр Махачек…
Аж тут спотикаюсь об жіночий імярек — присвоїти звання Героя України — старшому сержанту Ользі Сергіївні Симоновій, і також посмертно.
Виявилося, що по своєму цікава, можна навіть сказати оригінальна бойова доля у нового Героя України Ольги Сімонової. Вона переїхала до нашої держави з Челябінська наприкінці 2014 року. І, як кажуть, одразу прикипіла серцем до тутешнього краю. Як пишуть мої колеги з видання ‘’Новинарня’’, у квітні – вересні 2015 року працювала парамедиком евакуаційної бригади ПДМШ у Бахмуті та Луганському Донецької області, а також у Попасній на Луганщині. До цього була медиком-добровольцем у підрозділі “Північ”, батальйоні ПСМОП “Золоті ворота”, а з вересня 2015 р. до березня 2016 р. – у полку “Дніпро-1”. Мала статус учасника бойових дій. Контракт із ЗСУ підписала восени 2016 року.
У серпні 2016 р. в.о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрунпідписала офіційне клопотаннядо глави держави прийняти Ольгу Сімонову до громадянства України. Громадянкою України вона стала 17 березня 2017 року. І тут з'явилися гінці з Росії, які закликали фахівця повернутися до оркостану. ''Ніколи, нізащо'', —відповідала Ольга Сергіївна, — тепер моя Батьківщина Україна…’’
Із часом старший сержант п. Сімонова освоїла нову військову спеціальність, стала командиром бойової машини піхоти. Загинула в бою під Майорськом 12 вересня 2022 року.
А це вже, схоже, геть особлива трагічна історія. Під номерами 384-2023 та 385-2023 значаться укази Президента про присвоєння звань Героя України посмертно двом солдатам: Роману Олеговичу Бутусіну і Леоніду Олеговичу Бутусіну. Думаю, що це напевне брати…
Можна й далі було б продовжити цей сумний і жалобний список, але виникає питання: як і коли Україна дізнається про цих Героїв, яких уже, здається, біля чотирьох сотень загальним числом за результатами 500 днів війни з РФ. Хто вони і чиї це діти стали так уперто і несхитно на шляху немилосердного ворога, що їх посмертно представили до нагородження і удостоїли ‘’Золотої Зірки’’ за особисту мужність і відвагу? Хто ті батьки і родичі, вчителі, котрі виховали таких несхитних патріотів? Як розповісти про них всій нашій матінці Україні? Бо не можна про таких людей мовчати. Тому виходить, що з одного боку це дуже добре, коли у нас загалом є такі хоробрі, дерзновенні хлопці і дівчата, а з іншого боку це вже зовсім кепсько, що ми їх нікого не знаємо. Не використовуємо їхнє життя-подвиг як факел для освітлення дороги іншим. Адже треба прямо визнати, що колишньої всезнаючої розповідної журналістики, багатошпальтової преси в Україні більше не існує. Вона загинула на шляху до побудови світлого капіталістичного нині. Ми пересвідчились на власному досвіді, що актуальна журналістика і публіцистика найкраще живуть та розвиваються лише на сторінках газет. Іншими словами, літературна звитяга в авторів публікацій з’являється лише тоді, коли статтю автори готують для публікації пером! Чи вистукують на комп’ютері. Одначе, відомо, друковані газети в Україні , як засіб комунікації, вже практично всі почили в Бозі. Хіба що Кабмін протиправно, не роздержавивши свій друкований орган утримує під собою ’’Урядовий кур’єр’’, котрий давно перетворився на вечірню шкапу з Одеси, а Верховна Рада, регулярно кидає мільйонні субсидії на своє немиле дитя — ‘’Голос України’’, загалом нікому не потрібне.
Такою красунею вона була старший сержант ЗСУ, Герой України Ольга Симонова
Я особисто ж вважаю, що ні радіо, ні телебачення не виплекають нам ні достойних письменників, ні публіцистів, які могли б широко представити нових Героїв, їхні подвиги. У їхніх редакціях навряд чи віднайдуться люди, які напишуть пристойного, душевного нариса з елементами літературних образів, змалюванням критичних подій війни проти сусіда-супостата і віддзеркалення героїки народу-оборонця. Оці бігання хлопчиків\дівчаток з мікрофонами, підставляння їх під різні пащекуваті мармизи для ефірів геть вихолистили живу критичну думку тамтешніх кореспондентів і все перетворилося в нікому не потрібний кислий бульйонний марафон. А якщо чесно, то в Україні море розливане фахівців з дипломами журналістів, бо нині замало не в кожному місті-стотисячнику є свій журфак, плакати, щоправда, хочеться від рівня викладання дисциплін у тих ’’доморощених’’ навчальних закладах, а писаря для замальовки про героя війни не знайти. Мислячих фахівців, які б уміли видати ’’на-гора’’ теплу розповідь про людину-героя катма…
Чомусь й у профільних військових виданнях також ніколи не натрапиш на кваліфіковану задушевну замальовку, нарис про фронтового героя, грозу орків. У мене навіть було склалося враження, що в Україні існує гостра проблема з кадрами військових журналістів. Але одного разу у Фейсбуці з’явився був груповий знімок із якогось активу українських військових журналістів. На світлині, як маком посипано, осіб із 250 на знімку — 300, а то й більше. Боже ж ти мій, подумалося, та з таким активом писарів хоч щоденно випускай всесвітню історію, не те, що із 20-30 військових газет. Поки я додумався скопіювати собі знімок для архіву, його не стало в мережі. Мабуть, військові цензори зняли… Так що показати це наше військо з чорнильницями на пузі, позаяк у старовину писарі ходили з такими при боці, вам не можу. А самим військовим борзописцям скажу, що ж ви, пані і панове, дрімаєте? Невже вас не окрилює подвиг побратимів на створення розповідей про їх самовіддачу?
Від таких документів, як добірка указів глави держави від 8 серпня ц.р. — і в зеніті літа осінні потемки бродять на душі, журба плугом по серцю оре. Як же ж шкода таких відважних і сильних людей втрачати. Водночас дуже хочеться вірити, що кожен подвиг має бути не забутим, служити прикладом наснаги для нових поколінь. Щиро вірю, що знайдуться таки журналісти, письменники, які реанімують усі героїчні вчинки наших славних оборонців…
