Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.

Про перейменування наших вулиць і площ

Їх небагато, напевне, менше десятка всього лише, але вони є і я їм найбільше вдячний за уважність та люб’язність. Тим, хто привітав мене із встановленням маленької справедливості: присвоєнням одній із центральних вулиць столиці імені великого українського подвижника, колишнього багатого поміщика, письменника і публіциста, поборника української мови і культури Євгена Харлампійовича Чикаленка. Його іменем НАРЕШТІ нарекли одну з головних вулиць центру Києва – колишню Пушкінську. Ту, що знаходиться за кількасот метрів від Хрещатика і простяглася паралельно йому від площі тепер уже, здається, Гетьмана Скоропадського до Прорізної. У серці Києва. Знаменитіше не придумаєш!

У справі перелицювання споконвічно радянсько-комуністичних та імперсько-московських назвищ я загалом маленька людина. Ніде не голосував, не причетний до конкретно прийому кардинальних рішень. Я просто сумлінно і чесно виконував свою просвітницьку місію як журналіст і письменник. Переконував, улещав своїми статтями людей у тому, що Україна у нас не складеться в монолітну духом національну комунальну квартиру, поки ми будемо ходити вулицями богохульника Толстого, котрий ніколи і ніде ЖОДНИМ добрим словом не пом’янув у своїх томах українську націю і наш славетний народ, будемо кланятись топонімам Пушкіна, запеклого українофоба Булгакова, м’ясникам Щорсу й Ватутіну та інших.

На початку грудня 2014 року, коли браві хлопці-націоналісти з партії ‘’Свобода’’ кинули лобом об бетонні плити гранітний монумент Бланку-Лєніну побіля Бессарабки, на початку Хрещатика, я написав у своїх інтернет-ресурсах, що на цьому лобному місці Києва у вільній і Незалежній Україні має стояти пам’ятник істинному українцю, засновнику і головному редактору першої в нашій національній державі україномовної газети ‘’Рада’’, меценату, благодійнику, блискучому публіцисту Євгену Чикаленку. Людині мрійнику і великому практику зі створення нових умов життя і настроїв народу.Одному з найбагатших українських сільських багатіїв початку двадцятого століття. Який усю свою маєтність, капіталовкладення, усе що мав – до останніх, даруйте за відвертість, трусів і майки в прямому розумінні цих слів віддав, положив на вівтар розбудови української мови, культури, на створення України УКРАЇНСЬКОЇ! Чого ми й по нині ще не можемо ніяк довершити через сто з лишком літ.

Я й по нині стверджую, що головний пам’ятник в Україні має бути споруджений саме Чикаленку, який мудро колись заявив, все до останньої копійчини віддавши на розбудову української держави, що дуже легко любити Україну до глибини душі. Тільки базікаєш про це і все. І ніякої відповідальності. ‘’А ви спробуйте ЛЮБИТИ ЇЇ ДО ГЛИБИНИ СВОЇХ КИШЕНЬ…’’ О, це зовсім інше, неповторне почуття. І він його удвох із дружиною Юлією, будучи, якби висловитись на сучасний лад, найзаможнішими олігархами держави – роздали все своє добро на випуск першої національномовної газети, на розвиток культури, на підтримку життя і діяльності письменників, поетів, митців, найперше, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Олександра Олеся (Кандибу), Миколи Лисенка і багатьох-багатьох інших, на розвиток української історії, літератури.І стали безхатьками, без гроша в кишені за кордоном. Україномовна газета ‘’Свобода’’, котра з 1893 року і по нині видається у США, збирала з свої читачів по 25, 50 центів, по долару СШАна харчі і ліки для Чикаленків. Такою гіркою була для них відплата за любов до рідної Батьківщини, до України…

КОЛИШНЯ ВУЛИЦЯ ПУШКІНСЬКА, А ТЕПЕР ЄВГЕНА ЧИКАЛЕНКА У КИЄВІ

Наголошуючи на необхідності увіковічнення пам’яті ВЕЛИКОГО Українця Чикаленка в топонімі столиці держави, я відтоді, за моїми підрахунками, підготував і опублікував 43 (!) помітні, зовсім не рядові статті, розвідки, трактати. Насамперед, глибоко пізнавального, доказово-розповідного характеру. Іноді різких і розвінчувального плану, коли ми поспіль з людьми Юрія Гнаткевича, народного депутата України кількох скликань, із просвітницького центру імені Євгена Чикаленка буквально наступали на п’ятки тим, хто під носом Київської міськдержадміністрації і СБУ майже відкрито спотворювали результати голосування українців за те, щоб замість якогось тульського графа Л. Толстого у Києві була вулиця Є. Чикаленка, щоб сквер при вулиці О. Гончара позбувся нарешті імені сталінського сокола-алкаша В. Чкалова і став носити назву Євгена Харламповича. Бо як же ж, скажіть, таке може бути, коли ось завтра вже, після тримісячного голосування, будуть підбиватися остаточні підсумки електронного голосування. Ми в названих випадках і раз, і вдруге практично вдвоє випереджуємо московитів за кількістю набраних голосів щодо публічних суперників. Скажімо, з таким результатом – 75 балів у нас, 45 у них. Зрозуміло, що до ранку їм просто ніде фізично взяти понад 30 голосів, якщо за три місяці вони віднайшли тільки 45. Але приходить вирішальний ранок, і хоч очам своїм не вір – фінальний показник такий: 80 на 90. Вони перемогли, безбожник граф Л. Толстой залишається на місці, він і далі миє свої голенища чобіт в українській горілці. Голосування, як казав колись мій однокласник Петя Горчук – повна лажа. Брехня. Свідома фальсифікація. Але піди будь-кому це докажи все. Чи стане тебе будь-хто слухати?

Думаю, і, напевне, не безпідставно, що проти нас тоді всерйоз грала московська ФСБ, яка знаходила за гроші зрадників у наших урядових структурах, хто допомагав їхнім комп’ютерникам через паролі і віртуальні ключі, коди підтасовувати результати електронних голосувань. І це повсякчас викликало в середовищі наших активістів повний розпач, зневіру в наших гуртових силах. У мене зберігається навіть лист одного нашого серйозного прибічника, котрий написав мені, що він так розчарувався в українцях після цих безчесних програшів, котрі відверто продаються мордору (і не рядові ж особи займаються цим!), що більше ніколи не буде брати участі в цих ігрищах проти росіян. Їх, мовляв, не можливо переграти, через безмежні ресурси підкупу…

Я й сам у такі хвилини кидав цей публічний ринг. Переконував себе у тому, що цим усім просто не варто цікавитись. Але подібний розпач оволодівав моєю душею, можливо, на добу-півтори. Я підіймався і знову включався в боротьбу. Готував нові і нові публікації.

Із тих 43 моїх статей основна частина оприлюднена на інтернет ресурсах. У листопаді 2021 року у мене вийшов роман у новелах із життя, озаглавлений ‘’Не проспімо, браття, ВОЛЮ’’. Так ось у тій книзі три найбільші статті присвячувалися фігурі пана Чикаленка. Думаю, що кожен, хто прочитає їх, скаже: ‘’Я – за Чикаленка!’’

Коли вийшла ця книга, одному із перших декілька примірників відправив я в село Пасинки, що неподалік Жмеринки Вінницької області, колишньому голові тамтешнього колгоспу Василю Олексійовичу Симонишину. Як на мене – легендарній особистості. Він приїхав у найбільш відстаюче господарство і за 21 рік господарювання перетворив його на справжню казку.

Із пару тижнів чекав я на реакцію свого давнього приятеля. Ось він за телефонував і каже:

--Так довго не відповідав, бо спеціально вставляв в очі штучні кришталики, аби прочитати вашу книгу. Прочитав лише три статті про Чикаленка і зрозумів, що Україна мала унікально розумну людину, якій рівної серед українців ми поки що не знаходимо, тому й так страждаємо. Ходжу з книгою по селу, всім розповідаю про Євгенія Харламповича і зачитую цілі абзаци з його життєпису… Це був справжній Гетьман України…

Лоб у лоб зіткнувшись з протидією агресивної кремлівської машини, я й по сьогодні задумуюсь над тим, і не знаходжу вмотивованих пояснень, чому нас жодного разу проти підкилимних московитів в ході голосувань не підтримали волонтери, котрих начебто розвелось нині в Україні надзвичайно багато. Аж тісно від них! Адже якщо чесно, то для них Євген Чикаленко у справі благодійництва мав би бути для них за вождя і хрещеного батька, за самого Господа Бога. Аж ні, мовчали і мовчать на його підтримку, як у рот води набрали. Чим їм він не підходить?

Є в Україні і ряд офіційних організацій, як, до прикладу, Товариство української мови, яке очолює древній і вже давно геть бездіяльний Павло Мовчан. І воно хоч би писнуло будь-коли на підтримку справжнього подвижника відродження української мови й писемності на дніпровських берегах після царських указів про заборони малоросійської писемності. Якщо не помиляюся, то отримують з бюджетукопійки підтримки і тихенько пережовують, поки їх ще терплять наглядачі з печерських пагорбів. Начебто не з Чикаленкової першої україномовної газети ‘’Рада’’, з його 500-тисячного накладу сільськогосподарської енциклопедії, яка прийшла безкоштовно замало не в кожну бідну селянську хату і була за буквара, поруч із ‘’Кобзарем’’ Тараса Шевченка, починалося українство в Україні. А ви чули хоч би раз, щоб про таке будь-коли де заїкнулися ті, кого нині ледве не називають оракулами боротьби за українську мову. Бо в цій темі вони щодня купаються… А чому? Думаю тому, що очікують, коли їх назвуть родоначальниками боротьби за мову…

Примітивна і брудно…

Поправте мене, якщо помиляюся…

***

АНОНС:

Готуючись до цієї публікації, я в архівах однієї з україномовних газет З’єднаних Стейтів Америки, в публікації за 2 та 4 травня 1925 року, віднайшов розповідь доволі відомої панянки, котра описує вулицю Пушкінську Києва, де в будинку №19 мешкав сам-самісінький Іван Семенович Нечуй-Левицький, до якого подеколи заходжав і пан Чикаленко. Про це в продовження нинішньої статті…

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи