Долі братів-журналістів

Один із них – Арнольд Костянтинович Мельник мешкає вельми далеко – аж у США, в Лос-Анджелісі. Другому за кількістю населення З’єднаних Штатів місті – чотири мільйони осіб звела доля в тому англоконгломераті, а з усіма передмістями – всі 18-ть – ого-го! Це центр, не забуваймо, світової кіноіндустрії Голівуду, відомий осередок планетарної наукової індустрії. У тому людському морі дуже просто загубитися людиною-піщинкою. Але така доля не для таких, як мій друг-побратим Арнольд Костянтинович. Він, прибувши на протилежний берег планети заснував російськомовну, дуже шкода, що не україномовну (!) газету «П’ятниця». І вона вже видається в тому місті майже тридцять років – власне, стільки, скільки мешкає в тих краях колишній блискучий український журналіст Арнольд Мельник. Який вів у колишній «Правді України» спортивну тематику. Його статтями, коментарями зачитувалися всі.

Працюючи під моїм керівництвом Арнольд Мельник, очолив перше при редакції центральної української газети мале підприємство «Пульс». Училися ми тоді комерції, заробляти гроші на те, щоб видавати головну газету молодої Незалежної держави. Це наш директор малого підприємства, друкуючи для поляків журнальчик легкої поведінки «Флірт» привіз якось першу тисячу доларів США для редакції. Ми як диковинку розглядали ті зелені купюри. Думаю, що тоді пан Арнольд уміло проходив першу власну практику ведення газетного бізнесу, котрий дав йому змогу з часом уже на американському березі океану у Лос-Анджелісі протриматися в своїй іпостасі головреда вже майже тридцять літ!

Що ж ви не запитаєте мене, друзі, а скільки ж то літ поминає сьогодні пану Арнольду Мельнику. Поспішу повідомити: славних 86! У журналістських клопотах, щоденних перипетіях, пов’язаних з пошуком коштів на видання нового номера і свіжих, оригінальних матеріалів для чергової передвихідної «П’ятниці» паралельно. Щоб у багатьох людних містах столиці Голівуду можна було щотижня купити гарячий номер видання.

Якось Арнольд Костянтинович мені зізнавався:

--Розумієш, для мене тепер не так важливо заробити гроші, як просто бути при нашому газетному ділі, чим я, власне, займаюся вже понад шістдесят літ поспіль! Сказати б, постійно крутитися в редакційному коловороті. Я без цього просто жити не можу. «П’ятниця», то мій рятівний круг…

Ще мій давній приятель переконаний у тому, що він дуже раціонально і правильно вчинив, коли понад тридцять літ тому відважився на переїзд з України саме до США. Де найвищий у світі розвиток медицини. Лікарі вже тричі (!) виліковували пана Мельника від метастазів найстрашнішої хвороби людства. Нині, як він стверджує сам, почувається мій колега так, ніби щойно приїхав до З’єднаних Стейтів Америки у свої 56.

Квітуй і далі, друже Арнольде! Щиро!

***

А ось ще одному відважному журналісту Петрові Олексійовичу Приходьку сповнилося нині 77.

Коли навесні 1987-го, як тоді говорилося, відповідно до рішення директивних органів, мене з газети «Сільські вісті» перевели до начебто флагмана української журналістики газети «Правда України», там найбільш активним і моторним добрий десяток літ уже трудився світлочубий, кругловидий Петро Приходько. Кілька моїх спільних із ним поїздок у відрядження показало, що чоловік він не ледачий. Заради вигідного для газети знімка готовий і десятки кілометрів пішки в спеку пройти, і в кущах, заради удатного кадра просидіти. Але найбільше мене покорило те, що він геть з усіма на рівних може партнерські розмови вести – що тобі міністр чи член парламенту. Будь кого може переманити на свій бік у суперечливій бесіді. Сміливо зайде в гущу наших політичних супротивників і обов’язково перехилить їх на свій бік. Позаяк у нього завжди аргументи прості, дохідливі, конкретні. Логіка проста, але дохідлива. Він локшини ніколи на вуха не вішає…

Двічі обирався я (щоправда, безуспішно) до українського парламенту і своєю передвиборною агітацією доручав керувати цьому, колись злегка палевому вундеркінду з фотокамерою у руках. Скажите, мабуть: що ж не привів він мене до перемоги? Та там і не можна було перемогти. От бувають такі ситуації, коли люди працюють самі проти себе…

Приїжджаю в одні з виборів на виборчу дільницю в одному з вінницьких цукрокомбінатів. Підходить до мене знайомий міліціонер, котрий тут службу несе, за порядком наглядає. Він і каже:

--Чую від людей, що в основному за вас голосують. Так що готуйте на вечір могорич…

В іншому селі за мою публічну душу рідня та знайомі, бо обирався я і в рідному районі, на ноги всіх поставила.

Увечері порахували голоси. Не повірите – за мене в урнах цих двох населених пунктів, про котрі розповів, буцімто не виявилося жодного голосу… Еге ж… Так оригінально уміють українці обкрадати самих себе. Я й не дивуюся цьому. Вони цим займаються, ще з часів життя-буття вельми мудрого Івана Яковича Франка, коли за шматок гнилої ковбаси ще в дев’ятнадцятому столітті двічі прокотили його, свого доморощеного генія, на виборах посла до австрійського парламенту. Так що тут пан Приходько ні до чого.

А ось колишній голова виборчої комісії лукаво ховається від мене вже понад чверть століття. Він то добре знає, чий у комісію хвіст оселедця потрапив за не хитрі неточності…

Петро Олексійович природжений комерсант. Окрім рідного йому фаху фотожурналіста здорово допомагав мені в часи становлення демократичного видання нового типу україномовної «Правди України». Був він у мене заступником головного редактора з економічних проблем. Думаю, що такого мудрого і активного організатора видання газети не було в жодній редакції. Петрові можна було доручити найвідповідальнішу місію і він завжди з честю виконував її. І в строк.

У цій не хитрій моїй оповідці про великого майстра художнього фото пана Приходька найрум'яніше, мабуть, те, що 12 липня, виявляється, не просто день Новоліття Петра Олексійовича, а й професійне свято... фотографа. Треба ж уміти, скажу вам, так удатно народитися!

Ось, друже хороший, пане Петре, уже тобі й 77. Зичу добра і щастя при відмінному здоров’ї ще на багато рясних літ.

Щиро!

НА ФОТО: Американський українець, знаний журналіст Арнольд Мельник у Лос-Анджельсі з дружиною та запорізький хлопчина Петро Приходько, який не загубився у київській журналістиці. (Ми з паном Приходьком (він крайній праворуч у рибацьких чоботях) в Уланові на Вінниччині, коли ще там головував Володидир Тадейович Вільчинський...):