UA
Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
15.05.2021 11:07

Партбілет на могилі редактора

І таке, на жаль, буває.

Мій другий газетярський старт по завершенні примусової, зовсім безрадісної служби на флоті знову починався у Шаргороді на початку сімдесятих. Але цього разу я був уже справжнім редакційним вовком, не те, що попереднє хлопча, котре в шістнадцять школярських літ вперше опинилося на посаді літературного працівника районки. Позаяк, за спиною в мене вже була робота в обласній молодіжній газеті ‘’Комсомольське плем’я’’, де певний час походив під рукою Миколи Рябого, Олександра Гетьмана, Леоніда Пастушенка, Бориса Штейнмана. А це були справжні майстри української журналістики. Тому редактор на мене постійно тиснув: ’’Тобі треба негайно поступати в партію. Без цього немає ніякого кар’єрного росту по службі. От нам може знадобитися заступник редактора. А це має обов’язково, відповідно до службового розпису, бути завідуючий відділом партійного життя газети. А яке у тебе партжиття, якщо ти безпартійний?’’

Але поперек мого вступу до кпрс різко виступив другий секретар райкому партії Едуард Василевський. Він був жорстким і навіть фанатичним партійним наглядачем, пастухом, сказати б, над партійною отарою району. Якось упіймавши мене в кутку райкому за ґудзика пальто, його манера віч-на-віч розмовляти з підлеглими, казав:

—Ти ж зрозумій, я не проти тебе особисто виступаю. Така самошедша вказівка згори: у партію приймати тільки виключно робітників і колгоспників. І жодного інтелігента. Якби я хоч на одного згодився — мані тут же потрібно писати пояснювальну записку персонально на ім’я товариша Таратути. А він по голові не гладить… Вами, гнилими інтелігентами геть переповнена партія. Або якщо у тебе так пече, то приведи мені до кабінету на вступ десять доярок, механізаторів, робітників заводів, я тоді тобі з радістю випишу партквиток. Немає такого обміну, значить, ти поки що за бортом. Почекай із рік-півтора, можливо, і розпогодиться в твоїй стороні. Інакше такий ось бартер… Зрозумів?

Він маленький, активний, непосидючий Наполеончик, усе робив швидко, майже бігцем, як і говорив, дивився уважно і запитально на мене знизу-вгору крізь тоненькі скельця елегантних окулярів. Я у відповідь розсміявся і криво видавив із себе:

—Та мені все одно…

—Е ні, — явно образився Едуард Іванович, — якщо, брате, тобі байдуже, то я на цій справі взагалі можу поставити хрест і ніякого руху вперед у тебе не буде…

’’Щоб ви виздихали партократи, жити, дихати, натхненно працювати з насолодою у газетярстві не даєте…’’ Так я казав про все самому собі…

Тим часом усе сталося, як і передбачав редактор: виникла потреба в кадрі на посаду заступника керівника редакції, я його, начебто, креатура не підходжу через мою, зрозуміло ж, безпартійність. Стали перетріпувати, як баба одіяла і подушки навесні, всі районні кадри. І таки знайшли претендента на папаху — Віталія Романця. Був це замало не під два метри зросту стрункий і атлетичний чоловік, ходив у великих рогових окулярах. З громовим голосом. Співробітник відділу соціального забезпечення, на нинішній варіант, сказати б, – інспектор пенсійного фонду. Він був, думаю, відомим усім в районі. Насамперед, через те, що буквально не сходив зі сцени районного будинку культури, виступів районної агіткультбригади. Іншими словами, він просто родинно був приписаний до райцентрівської мельпомени – його дружина Євгена очолювала районний відділ культури. Тому він постійно був буквально приплутаний до культармійців.

Ще часто товариша Романця можна було зустріти в кафе ’’трьох китів’’, так позаочі звали забігайлівку в одній із великих келій колишнього монастиря, що містилося через дорогу від тодішнього райвиконкому, де торгували троє вгодованих, чорнобрових місцевих вихідці, або ж у гадючнику якраз навпроти редакції районної газети, де розливав бочкове пиво такий же лисий, лицатий вихованець містечка Сьома. Віталій Іларіонович, так звали нашого нового співробітника, заглядав у такі злачні місця зовсім не часто, але обов’яково на пару зі своїм другом із пенсіонного фонду товаришем Бєловим. Голосистим росіянином, фронтовим інвалідом, який також трудився у соцзабезі, як називалася їхня установа. Так ось, коли вони удвох, неспішно, оскільки гаспадін Бєлов замість однієї ноги мав металевий протез, рухалися на пиво, це міг чути весь Шаргород. У Бєлова був голос, — дай Боже кожному такого, а Романець — мовби, справжній Левітан у найкращу свою творчу пору.

Коли їм пивоміри у ’’трьох китах’’ чи Сьома з-під редакції приносили до столу в гальбах пінистої жижиці, Бєлов обов’яково громогласно гукав свій знаменитий тост: ’’Щоб ми жілі та бачілісь!’’ Завжди слухаючи цю чудернацьку здравицю, мені чомусь хотілося підійти і запитати: ’’… та бачились чи табачились?’’ Себто, ваш тост на папері викладається окремо, або ж разом? У якому значені вирушає він поміж люди? Але запитати так і не наважився…

Романця у редакції зустріли дуже добре. Оскільки він виявився і справді гарним колективістом, Надійним у приятельстві, охочим до підмоги, розумним і розважливим чоловіком. Але йому, і це, вельми зрозуміло, було надзвичайно важко стати враз повноцінним редакційним співробітником, до того не маючи нічого спільного з писарством, мисленням інформаційними категоріями та образами, пошуком приводів для написання більших і менших статей. Особливо ж на тому напрямку редакційної політики, де він знічев’я опинився — у відділі партійного життя.

Бо що, скажімо, собою являло висвітлення партійного життя в районній газеті? Це від початку і до кінця бутафорське вигадування якоїсь містерії, того, чого насправді ніколи не було й не буде. От, приміром, в якомусь там колгоспі цьогоріч трохи більше зібрали проса, ніж попереднього сезону. Завдання газетярю — приписати весь цей успіх не Господу Богу, як насправді було, позаяк, краще посіви промочив, а ледарям комуністам. Котрі, начебто, всі невдачі попередньо на партзборах обговорили, намітили шляхи та заходи виходу з відставання і таке інше. Відчуваєте, яка жвачка, але ж без неї тоді ніяк не можна було обійтися…

Це добре, коли в тому таки колгоспі чи радгоспі є хоч з ким будь-що обговорити щодо тієї ж урожайності посівів, а не в господарстві, яке добре, до прикладу, було відоме мені. Там десятиліттями рік-у-рік обирався секретарем парткому такий собі малограмотний чоловік на прізвище Фільварков. Це просто був унікальний зразок тупості, ледарства і чванства в одному флаконі. От якось приловив я його, приміром, посеред току, хочу щось запитати. А тут жіночка біжить до товариша начальника. Голова колгоспу тут — Герой Праці, завжди зайнятий, заклопотаний, у вічних роз’їздах з завданням, щось прихопити, вирвати для своєї громади. А цей, відтак, є формальний заступник голови правління. Там у тієї жіночки треба йому лише підпис на видачу листа шиферу поставити, бо на птахофермі вітром шматок даху зірвало. Але тов. начальник, як гаркне:

—Ти не бачиш, що я з серйозним чужим ч-ч-ч-ч-ол-л-ловіком розмовляю, — він доволі часто заїкався. — П-п-п-п-рийдеш у ґа-ґа-ґа-ґабінет…

Дуже полюбляв товариш Фільварков, щоб у нього під ґ-га-ґ-га-ґабінєтом людей черга стояла…

Про що взагалі можна було говорити з таким партдіячем? Але це на такого, як він, даруйте, оран****на опирався весь райком, обком партії, два величезних ЦК — у Києві та Москві, під якими стоять, гріють лощені боки на сонці шикарні авто, коридорами по кабінетах відбірні секретарки чаї і кофію розносять. А тут людині з нерозвиненим ще буйством фантазії треба на рівному місці, де й партосередок ще, даруйте, і медевейцели не чухав, треба було вигадати якусь конячу активність комуністів на виробництві. Буцімто, вони як квочки те просо на гніздах персонально висиджували.

Але В. Романець старався. До інших він соромився йти зі своїми проблемами в написані публікацій, а мене, бо я заледве не вдвоє молодшим від нього був, стиха попросить прочитати, і олівчиком потанцювати по тексту, можливо, яке краще слово де запропонувати. А найбільше страждав над заголовками. Усе це, ще раз підкреслю, було на перших днях його роботи. Далі все потроху вирівнювалося, лягло, сказати, до звичної редакційної колії. Він був просто молодець в газетярській науці!

Але всі ми не без гріха. Якогось дня збирає нас редактор, осіб із четверо-п'ятеро редакційних, разом із ним сідаємо в авто і без зупинок ’’пиляємо’’ аж у Муровані-Курилівці. Там на кордоні нас зустрічають тамтешні газетярі. Наші райони суперничають у змаганні, пора, кажуть, і борзописцям обмінятися досвідом. Заводять нас до чепурної хатини, а там справжній рай із наїдків та напитків. Йо-майо, оце то буде обмін досвідом!

Але тут упустив я одну важливу деталь, тому вмикаю стоп-кадр, повертаюся трішки назад. На межі району, отже, стоїть редактор. Інвалід. У нього щось із ногою не все гаразд. Коли йде, то, начебто, аж присідає одним боком. Поруч із ним — жінка небесної вроди. Така знаєте, все при ній ладне-шикарне. І очицями заклично так і з викликом, буцімто, кидає. Виявляється, секретар райкому партії з ідеологічної роботи… Ого-го! Ми з Романцем усміхнено переглядаємось…

А сусіди буквально заганяють нас за стіл. Припрошують раз-по-раз до все глибшої та довшої чарчини, і такі проникливі тости, такі неповторні здравиці виголошують. Тамтешнього редактора змінює секретар райкому біля пульту градусного наливу. Навіть ніхто не встигає й закусити.

Мабуть, за годину-півтори я таки вириваюся з-за столу, все не можу віддихатись від дикої висококонцентрованої атаки на нутрощі та розум. Виходить саме та якраз ситуація, коли кажуть, що так перевіряли виконання соціалістичних зобов’язань сусідів, аж баян, чорт забирай, — порвали. А коли за якийсь час повертаюся до приміщення, то наче вступаю на величезний гамірливий ринок. У кафе стоїть такий розгардіяш голосів, але над усім аж ричить бас нашого заступника редактора. Він буквально нікому слова не дає сказати. І через стіл уже перегнувся, бо ж довгий, аж нависає над примітним і колоритним секретарем райкому. А та лише цвіте…

Наш редактор сердито смикає Іларіоновича за рукави, але той не оглядаючись, майже, як у рукопашному бою одбивається і щось бубонить, бубонить захмелілій Ірині. Тут зривається на ноги, як снігом обсипаний на обличчі, весь білий-білий зі злості тамтешній редактор, та як крикне:

–Ти-и! – Не забувайся! Це моя дружина!.

Ойо-йой, браття милі! Усі наразі принишкли, стали тут же сіренькими мишками. Тільки розпашіла, пишногруда Ірина йому стиха каже:

—Та що ти, Вікторе! Заспокойся. Хлопці напружено працювали, ну, трішки захмеліли. Нічого поганого не сталося. Це ж наші друзі за столом…

—Друзі, то друзі, – мовив розлючений товариш Богуцький ніби й примирливо, — але межу порядності завжди треба знати…

По приїзді з Мурованих-Курилівців усе, буцімто, в чарівному калейдоскопі закрутилося-завертілося з блискавичною швидкістю. Мене враз прийняли без проблем кандидатом у члени кпрс, а згодом призначили заступника редактора в двадцять п’ять літ. В. Романця відправили на посаду редактора районної газети в один із дальніх районів області. Ще за якийсь час я із великими потугами вирвався до обласної газети ’’Вінницька правда’’: тричі бюро Шаргородського райкому партії розглядало питання, відпускати мене чи ні. Довелося вмикати додаткові мости хитрощів, щоб вирватись на оперативний творчий простір: я відчув, що у районці мені просто таки стало тісно… Але про те , думаю, окрема колись буде розповідь.

…9 липня 1074 року. Бамкнуло тринадцяту годину. І шлунок легеньким марудством сигналізує: пора б щось пожувати. ’’Куди піти на обід?’’ — сам ненароком себе запитую. Виходжу з редакції і прошкую вниз, у бік Ковбасні, протилежною стороною вулиці. Йду ж, звичайно, до загальної годувальниці ''Чайної'' товариша Пальтіна. Коли це враз із одвірка редакційного приміщення виглядає сполоханий та височенний Віталій Романець, і, не спускаючись із східців, щоб вище, напевне, було, на всю вулицю, бо я вже дійшов високої стіни КПЗ міліції, громовим голосом Левітана на всю вулицю, на весь Шаргород кричить: ''Сашко! Зателефонували з Джуринського пологового: у тебе народився син. Вага – 5 кілограмів. Богатир! Вітаємо!'' І вся вулиця, хто де був, мені аплодують… Такого класного кіна нарошно не придумаєш…

Хіба ж таке забудеться?!

Який там обід? Треба негайно йти шукати ''Шампанського'', цукерок-шоколаду, кави, хоч би зо дві палиці сухої ковбаси, вина, горілки. А основної частини цих продуктів у магазинах роками ніхто не бачив. Значить, треба кланятись шаргородським хитрим ділкам…

Ніколи нічого не чув, як працювалося В. Романцю в стороні заслання, надто бурхливим було моє життя-буття у журналістиці. Аж ось уже я труджуся головним редактором ’’Правди України’’, сиджу в президії з’їзду Національної спілки журналістів України. З трибуни, чую, виступає голова первинної організації з тієї редакції, куди відбув колись давно Віталій Іларіонович. Тільки оратор закінчує свою промову, я тихенько беру його по-під лікоть, відвожу за куліси. Запитую: а як там Романець?

Чоловік аж, нібито, перелякано дивиться на мене. За тим, запитує:

—А ви що не в курсі справи: його вже давно немає в живих?

—Та ви що? — виривається у мене. — Вибачте. Але скажіть уже за одне, давно це сталося?

—. Ще за радянських часів, — чую відповідь.

І тут дізнаюся історію, яка холодить серце і голову. Важко повірити у те, що скоїлося.

Одне слово, спочатку у засланців із Шаргорода все виходило доволі вдало. Дружину в новий район перевили також на посаду завідуючої райвідділом культури, діти пішли закінчувати навчання в школі. З’явилася своя квартира. Редактор днював і ночував на роботі, хотів зробити свою газету кращою в області. Можливо, до цього і йшло.

Але… Десь, колись і якось у пана редактора стався близький контакт із жіночкою, технічним працівником. Мабуть, це їй вельми сподобалося, тому, що як розповідають знаючі люди, вона, буцімто, стала вимагати, щоб редактор покинув свою сім’ю і перейшов до неї на безстроковий постій. Думаю, що для нього подібне було взагалі немислимим. Страшніше страшного сну. Для пана Віталія Іларіоновича завжди на першому місці, як я розумію все, була сім’я, дружина, насамперед. Вони у Шаргороді ніколи практично не йшли вранці і не поверталися з роботи поодинці. Завжди разом! Через весь райцентр пішки, мимо млина на Слободу-Шаргородську – уранці й увечері. В моїй уяві В. Романець так і залишився з розкритою парасолькою в руках і галантна його дружина під рукою… Двоє під одним куполом, сказати б…

Ще точно знаю, що у Шаргороді у нього ніколи не було жодної жінки навіть в особливих симпатіях. Якби було інакше, він би все одно мені якось обмовився, а так ніколи не чував я подібного, а ми в різних ситуаціях із ним бували. Той, наведений мною випадок із Мурованих-Курилівців нічого сюди не додає. Мало коли й за яких обставин нам хтось може, нібито, сподобатись. Але чуже є чуже…

Можливо, розгадка, походить із цього. Що змія зуміла просто гарно підвернутися під гарного чоловіка. Бо ще відомо, що та жіночка була інвалідом, буцімто, припадала на одну ногу. Мій знайомий чоловічий фахівець у медицині, психолог, пояснив: іноді партнер може збуджуватись від фізичних недоліків його партнерки… Ця вада, як не дивно, може виступити якраз притягальним мотивом.

Але страшно, що у змії глузд явно зайшов за розум: вона, ні сіло, ні впало — викрала партійний квиток редактора газети. Думаю, шо саме цим вона його жорстоко шантажувала. Це зовсім не по-людськи…

журналістика літак

Позаяк, світлини В.І. Романця у мене немає, тому для ілюстрації поста виставляю свій знімок, як співучасника багатьох подій, котрі колись відбувалися з цієї історії у вінницькому Шаргороді. І як символ мого життя: завжди шляхи-дороги, нові зустрічі з людьми, цікаві та незвичайні публікації…

Знаєте, у радянські часи партбілет цілком обґрунтовано вважався найнадійнішим продовольчим квитком. Перепусткою до посад і до високих зарплат. Що поробиш – це факт з нашого колишнього гіркого минулого. Так московити, за допомоги своїх підручних, п’ятої колони в Україні і інших республіках срср, за сприяння своїх аґентів впливу, побудували суспільство партійного страху, ленінського поклоніння кривавій системі табірного режиму. Тим часом, обком партії, як мінімум двічі-тричі на рік проводив так звані ідеологічні наради, або просто збори редакторів газет. Для того, щоб потрапити на такий хурал, чи просто зайти до обкому партії, або цк кпу, комуністу належало при вході показати свій партійний квиток. Уважний чекіст погортає його, при цьому, перевірить сплату партійних внесків. Може й не пропустити до приміщення, якщо у комуніста є борги перед партією.

Я тут подумав про те, що без партійного квитка людині рівня редактора районної газети скривати втрату облікової картки комуніста ніяк не можна було довго. Ну, нехай вдалося відкараскатись там різною дрібною відмазкою, типу дома забув партквиток перед секретарем партійної організації, який мав не лише зібрати місячні партійні внески, але ще й особисто щомісячно проставити у квитку кожного певну відмітку печаткою про матеріальний розрахунок із партією. Ну, нехай раз, до прикладу, можна прикинутись хворим, когось послати замість себе на нараду в обком. А далі цей обман неодмінно розкриється на роботі, в райкомі, обкомі. За втрату партбілета без напруги могли викинути з партії. А це означає, прощай кар’єра. Ще й, могли приписати при цьому Бог знає, які гріхи…

Так, що змія знала куди мітила. А Віталій Іларіонович, і вона про таке також, гадаю, добре відала, мабуть, був людиною сердешною та м’якою. Піддався спокусі зміїного молока. Він замість того, щоб її придушити, по-справжньому серйозно по-чоловічи запитати, де його членська продкартка, задушив себе сам — повісився на бантині редакційного гаража. Витягнувся замало не на два метри… Величезна була домовина…

На початку нинішнього року я отримав ФБ-повідомлення від моєї односельчанки і родички. Вона писала про те, що її рідна тітка, і моя, виявляється, також, про котру я, либонь, уже забув, просить, аби я прислав їй свою нову книгу ’’Під рясними вишнями’’. Там подавалася домашня адреса одинокої жінки з далекого райцентру. Це виявилося саме те містечко, куди колись виїхав із Шаргорода В. Романець. А вона, моя родичка, я це точно пам’ятаю, ще коли Джурин був райцентром і там видавалася своя місцева газета, трудилася складальницею номерів у друкарні. Була пані Ірина Горобець, мабуть, дуже достойним фахівцем, бо її портрет завжди висів на районній Дошці Пошани в Джурині, а потім, коли розігнали наш район, то за нею з якогось далекого міста, розповідала моя мати, прислали навіть автомобіль, і перевезли її все майно в нову хату в тих краях, яку виділили. ’’Ось таким треба бути спеціалістом, як Іринка Горобчиха, щоб тебе цінували’’, — казала моя рідна Ликерія Феофанівна. І я завжди пам’ятав цю її добру науку.

Підписавши і відправивши родичці книгу, я трішки пізніше набрав номер Ірини Олександрівни. Попросив її перевірити чи у мене вірна версія того, що сталося колись із моїм колишнім старшим товаришем, який переїхав до них на роботу. Вислухавши мою розповідь, тітка Ірина у кінці сказала:

—Усе, на жаль, відповідає дійсності. Я дуже добре знала Віталія Іларіоновича, оскільки якийсь час при ньому обслуговувала газету в наборному цеху. Толковий і мудрий був редактор, як він потрапив у таку непроглядну халепу, я пояснити ні собі, ні вам не можу. І на похоронах я була. А знаєте, і та жіночка про яку все погане розповідають, також на цвинтар прийшла. Тільки дочка Романця вигнала її за огорожу поганим віником. Це я також на власні очі бачила…

Ще мені розповідали інші люди, що невдовзі після похорон, партквиток небіжчика редактора хтось положив на його могилу. Чи правда це, перевірити мені не вдалося…

***

Ця доволі сумна, але повчальна історія є завершальним акордом низки бувальщин, есеїв, котрі складають мою нову книгу малої прози, яка орієнтовно називатиметься, мабуть, ’’Файфурин’’. (Так, власне, зветься одне красиве поле побіля мого Джурина, історичну розгадку назви якої я тут досліджую також). Для того, щоб випустити новий твір у світ, мені залишилося зовсім не багато – розшукати для видавничого гаманця лише 3,5 тисячі гривень. Хоча на саму верстку книги у 416 сторінок з м’якою палітуркою кошти є. Спасибі благодійникам, пізніше, я назву їх. Але, як каже мій друг-професор, книга у м’якій обкладинці це є трохи, даруйте, макулатура. А ось для одяганки в тверду палітурку мені якраз не вистачає саме 3,5 тисячі гривень.

Тому, хто бажає і може зарадити моїй проблемі і водночас отримати в дарунок книгу, дві, хоч і десять – перекажіть через картку ПриватБанку будь-яку суму підтримки. До речі, і невеличкі кошти у 50-100 гривень вирішують проблему також, особливо толі, коли їх зовсім немає в автора. Ні, не соромно зізнаватись у цьому…

Будь ласка, картка № 4149. 6293. 8879. 0933.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]