Стою на воротях, у фуфайці й кирзових чоботях...

Колись давно, коли ще жива-здорова була, здравствувала на світі Божому моя мати Ликерія Фоефанівна, ми частенько утрьох – я, дружина і малолітня дитсадівська активістка донька Тетянка, за будь-якої погоди виривалися до бабусі. Дорога від столиці до мого села, сказати б, не в’янучої родинної колиски, не близька, - всі 360 км в один бік, тому я щоразу ладився, припасаючи у путь не лише все потрібне для авто, але й завжди якусь цікаву, потішну розповідь. Дочка дуже любила ці благодушні мої билиці, забуваючи все на світі.

Якось, проїжджаючи мимо сільського пасовища, гурту галасливих пастушків, що весело грали цур-палки, я пригадав, як у далекі голодні-холодні роки дитинства іноді доводилось виганяти рідну коровицю рано-вранці босоніж на підножний корм вже навіть тоді, коли на вижухлій осінній траві стояв іній. В ноги заходили колючі зашпори. Вони буквально викручували підошви ступнів і особливо дошкуляли пальцям, котрі з виду ставали червоні, як раки. О, скажу я вам, який це щемний і пекучий спомин.

Тільки й пильнуєш за тим, яка б молочниця на пасовищі підняла хвоста, згорбилася і почала ляпати зеленими балабухами з своїх нутрощів.

Не біжиш, здавалося, а буквально на крилах летиш на печених вогнянистих ногах до того рятівного місця, де з’явився свіжий, паруючий на осонні коров’як, вскакуєш у нього, і буквально оживаєш, жуїруєш, блаженствуєш, раюєш. Тваринні екскременти приємно зігрівають, облагороджують, здається, аж саму душу. Тепло великого коров’ячого організму, нормальна температура якого, якщо не помиляюся, становить понад +39 градусів, тебе просто таки наповнює силою і бадьрістю. Як мало треба людині! Який там холод?! Дуже важливо, щоб наші корівки-молочниці прохолодного ранку не забували випорожнюватись...

Усе вище піднімається молоде вранішнє сонце. Злизує паморозь з пасовиська, і світ знову чудовий. Від замерзання мене порятувала сусідська корова. І хай лежать собі в шафі, до виходу в школу, парусинові туфлі, котрі я взув лише один раз і тільки один раз побіг у них грати в футбол, і, здається, лише один-однісінський раз лише ударив щосили по м’ячу, але носок підошви уже відклеївся. Просить їсти…

Ні батько, ні мати, звісно, ще не бачили цього. Ой, що ж мені буде, як спокутати провину?! Я тому, власне, так хутенько встав недільного ранку, і риссю дременув босоніж до хліва, відв’язав нашу червонобоку Калину та погнав у поле… На ще морозяне пасовисько…

Розповідаючи все це, я мимоволі оглядаюся назад, де в обіймах матері сидить донька, і, бачу, як разюче вражена вона цій оповіді. Все обличчя її мимоволі збрижилося…

-Тату, - каже вона, - і ти справді ставав босими ногами в га-а? –

Тут вона робить виразисту паузу, і я в дзеркало заднього виду бачу, як вона гусаком витягує свою тоненьку шию уперед, намагаючись через мої плече заглянути туди, де на педалях авто я тримаю ноги. Можливо, хотіла переконатися у тому, що в мене справді чисті черевики…

Я сміюся, і кажу їй про те, що після того я тисячі і тисячі разів мив ноги. Пояснюючи при цьому, що насправді сільські коров’яки, то загалом дуже чистий продукт відходів. Адже корова споживає лише різнотрав’я. І більше нічого. І ще до недавніх часів в усіх сільських домівках селяни до Зелених свят коров’ячими екскрементами вимащували долівки помешкань. В хатах через те було чисто та затишно, і ніяка зараза туди не пхалася…

Цієї пізньоосінньої пори мені часто згадується падолистне завершення вивезення цукрових буряків у селі. Ще на початку вересня у Джурин, майже щорічно, приїздили на підмогу селянам військові. Як правило, це були транспортна рота «партизан». Себто, мобілізованих районними військоматами з міст і сіл України військовозобов’язаних, які вже давно відслужили свою строкову службу. Як правило водії та автомеханіки. Їх обмундировували в солдатські однострої, видавали стару, але ще таку, яка самотужки котилася, техніку, і приписували до кухні. Це все називалося військовою перепідготовкою.

Спершу ці воєнізовані бригади транспортували хліб на цілині, а завершували свій мілітариський цикл служіння СРСР вивезенням солодких коренів у «цукровому Донбасі».

Для нас, сільських хлопчаків, це була справжня віддушина. Десятки авто вишиковувались на відведеному для автороти місці понад річкою Деребчинкою.

Веселі чубаті молоді дядьки щоранку роз’їжджалися в ближні і дальні колгоспи, щоб звідти доставляти урожай на кагатне поле цукрового заводу. І можна було впроситися до когось із воєнних водіїв на прокаташку.

Я був уже, здається, у восьмому класі, повертався із школи, як побачив біля траси, біля мосту, на колишньому старому колгоспному дворі, стрій зеленобоких авто, військові якраз розбивали неподалік палатку. Ноги самі понесли мене в гущу тих подій. Я бродив поміж машин і людей, аж поки мене хтось не гукнув: «Ей, козаче!» Це був, на скільки пригадую, молодий і світлочубий солдат.

- Прийшов допомагати служити? – запитав він потішно.

Я знітився, не знав, що відповісти. Солдат тим часом, запропонував мені допомогти йому підібрати розкиданий побіля авто інструмент, автомобільні камери. Він, либонь, перед тим ладнав колесо, бо поруч валялася й запасна шина.

З якою невимовною радістю я став йому у поміч. Він підсадив мене до кузова і я мітлою охайно очистив його. Закінчивши цю роботу я аж тільки тепер згадав, що дома на мене очікує голодна корова. Мій новий знайомий, напевне, тут же помітив, що я спохмурнів і враз запитав:

- А що в тебе із настроєм?

- Та додому треба просто бігом бігти. Корова у хліві голодна, мабуть, реве. Мати ж у полі, на буряках…

- Ти далеко живеш? – послідвало питання.

- На Причепилівці. Це кілометрів із три звідси…

- Давай я тебе підвезу. Ми доїдемо швидше, ніж ти би дійшов пішки, не допомагаючи мені…

Боже, думав я сидячи в кабіні вантажівки, невже це таке може бути, щоб хтось підвозив мене додому, та ще й військовим авто. Де всі мої друзі – Федько і Вася Сайчуки, Мишко Герасимчук, Петя Горчук, Вася Гавазюк, з якими я корови пас. Вони лопнули б із заздрощів, вгледівши мене в кабіні, побачивши те, як я буду виходити з машини біля дому. Та я за таку велику послугу готовий машину дядька Василя хоч щодня вилизувати. Хоча, треба обов’язково не забути: він просив, що його не треба називати дядьком, і звертатися на нього на «ви» теж не варто Так і сказав: «будемо з тобою друзями і на «ти»! Бо у нього дома є теж синок, майже такий, як я, і його також звати Сашком. Він також, як і я понад усе любить їздити в кабіні авто…

У моєму невеселому дитинстві це була чи не єдина світла пляма на все життя, коли солдат-«партизан» із автороти однієї осені був мені і за старшого брата, і за друга.За першого друга в житті...

Іноді він очікував на мене побіля школи і звідти ми відразу їхали до їхньої армійської кухні. Василь приносив від котла за стіл дві наваристі, запашні миски борщу або супу, ще по тарілці каші з м’ясом. Змушував мене випити і кружку компоту. Яка ж то була неперевершена, ідеальна смакота! Мені іноді здається, що якби я дуже захотів, то міг би й нині, мабуть, відтворити у запахах і смаках ту незбагненну насолоду, більш як півстолітньої давнини...

Вася заявив своїм командирам, що возитиме корені лише з Лисої гори, неподалік котрої і по нині стоїть наша давно вже осиротіла, після смерті матері, хата. Ми з ним тієї давньої осені доставили всі до одного кореня на кагатне поле Деребчинського цукрового заводу з ланки моєї матері. Завдяки тому, їхній колектив того року першим у бригаді Івана Глухого завершив збирання врожаю. Водночас «партизан» Вася перевіз додому з поля всю зароблену колгоспницями нашого трудового осередку бурякову гичку. Щоб її смакували корівоньки славних буряківниць. Відтак армійського шофера Васю, завдяки ж, звичайно, мені, знали всі у нас на Причепилівці. Мій батько був неймовірно вдячний Васі за те, що одного дня ми утрьох поїхали до лісника Панчака і привезли на зиму додому машину дров сухостою… Тепло на зиму було забезпечене…

Того року осінь була навдивовижу холодна. Уже на Покрову зненацька стиснуло морозами, сипонуло колючим сніжком. Вася мене запитав:

- А пальто в тебе є? - Бо я все ходив у благенькому піджачку, перешитому з батькового...

- Пальто? - здивовано перепитав я. По суті, я й не знав що це таке, позаяк у нашому селі всі хлопчаки переважно носили фуфайки і кирзові чоботи. Починаючи із малих школяриків. Тільки діти начальників і відбірних інтелігентів грілися холодної пори в курточках, шубках та пальтечках. Для селянських потомків це була невидана розкіш. Тому всепогодна фуфайка – з осені до весни вважалася головною зодяганкою на всю холодну пору. А ось на майбутню зиму тієї пори навіть і фуфайки у мене ще не було, її збиралися тільки купити, бо придбана позаторішнього року виявилася вже геть тісною, її навіть смішно було одягати…

- Ти не падай духом, - по-змовницький підморгнувши мені, заявив мій перший у житті друг. – Одягай мого бушлата…

- А ти ж як будеш? – розгублено відповідав запитанням на його пропозицію я. – Тим паче, ти ж завжди у дорозі… Як тобі без нього?

- По-перше, - з якоюсь особливою показною веселкуватістю у голосі пояснював «партизан» Вася, - я добре загартована людина. Я можу хоч би всю зиму перебути в самій лише гімнастерці. До тепла я зовсім байдужий, - напевне ж, бадьоро лукавив він переді мною. - А, по-друге, мене гріє машина. В ній же завжди затишно і добре. Так що ти до моєї демобілізації із Джурина спокійно ходи у солдатському бушлаті, козиряй перед хлопцями і дівчатами…

Ви не уявляєте собі, яке це було високе, незрівнянне щастя, просто блаженство іти по селу, до школи, в поле до корови, у всіх на виду, в справжньому армійському бушлаті. Як же ж заздрили мені всі пацани…

Якщо мені тепер, літ через 55-ть від тих подій, хочеться іноді пригадати щось неймовірно тепле, щемне і радісне з минулого, я подумки повертаюся до «партизанського» шофера Васі в колгоспному Джурині, до його винятково доладного бушлата, з яким я ні на мить ніде не розлучався, навіть на уроках у школі, аж до жовтневих свят – до, здається, 8 чи 9 листопада. Поки роту джуринських «партизан» не підняли у ночі по тривозі, і на світанку вона вже виїхала вантажитись в ешелон на залізничну станцію Ярошенка.

Я вранці йшов до школи, і ледве повернув зі своєї вулиці до центру села, як з горба побачив: армійського табору на колишньому колгоспному дворі, над річкою Деребчинкою уже немає. Очі заслав слізний туман. Тільки думка майнула: як добре, що мені нарешті купили фуфайку і кірзові чоботи, і я буквально учора повернув Васі його казенного бушлата.