Заблудлі журавлі

Дивний нині вечір видався, їй-право. Теплий, зовсім не осінній. З-за моєї спини на небосхил нечутно й непомітно викотився яскраво освітлений напів-місяць. Тиша неймовірна запанувала над містечком, розлилася по ближніх гаях, городах, аж до дальніх очертів, до світлого у пітьмі плеса озера. За водоймою розбіглися по берегу вогники вулиць. І враз десь у по-нічному сірому небі хтось, начебто, обізвався віддаленим гуком. Прислухаюся. Та це ж, начебто, «кру-кру!» звучить.

Невже журавлі? Такої непевної передзимової пори, коли ранки уже геть вкутані в вуаль прохолодних туманів? На календарі, не забуваймо ж, уже  26 жовтня. Два тижні після рубіжної у природі Покрови. Їм би вже давно раювати у теплих краях.

І знову: «кру-кру!»  Здається, що ближче. Ще і ще. Вже обізвалися, нібито над на осокорами за нашим городом. Небо свинцеве, нічого не помітиш. Гукаю своїх домашніх на вулицю. Мені потрібні хоч би якісь свідки цієї аномалії, бо ж гуляємо подвір’ям удвох із кебетливим французьким бульдогом. «Кру-кру!» уже, здається, поблизу хати.

-Це справді журавель? – підтверджують мої свідки. – Але що ж він робить у нічному небі… Такої пізньої пори…

-А хіба є пізні журавлі?

 Оскільки у нічній уже темені ніякого фото не можна було зробити, знайшов я в Інтернеті світлину нічного журавля, нею й ілюструю свою картинку з природи

І тут зривається дволітній наш француз Арчі, що залюбки і без втоми до цього приносив кинутого йому м’ячика, ловив його на льоту. Переважно мовчазний, лише захекано посапуючи, він враз  дзвінко заливається голосним і якимсь, буцімто заливним гавкотом. У небо, звичайно ж. Біжить від воріт у сад і, буцімто, лає на місяць. З голосним гавкотом повертається назад. Стає посеред подвір’я, і задравши голову вгору дзвінко лається на небесних візитерів. Мені це подобається найбільше. Позаяк ще раз підтверджує мою тезу про те, що наш хитроокий бульдог бездоганно розуміє людську мову. Ніби зчитує з наших вуст, і поночі, виходить, також. Бачить, що вечірнє кигичення стривожило нас, давай і собі підключатися до сварки. «А що як гавкну та зароблю собі зайві бали?» - нібито виходиь у нього.

Волі-поволеньки виходимо, либонь, на розгадку таємничого «Кру-кру!» у пізньожовтневому небі. Напевне, за кілометр від нашого помешкання розкинулося наливне річкою і дощами, внутрішніми джерелами водоймище. Там нинішньої осені на зимівлю на цих водах залишалася пара білосніжних лебедів та виводок із чотирьох (просто дивно, що так багато!) молодих гусей. Три тижні тому вони були ще в ніжному, сірому моху: такі на диво пізні. Думаю, що це вони увечері вилітають на розминку крил. Так би сказати, на вечірній променаж. Бо ж востаннє птахи вигукнули свої піднебесні кличі над нашою хатою, і замовкли. А, можливо,  і злякалися сердитого гавкання нашого палевого, себто, солом’яного Арчі?