Чомусь видається, друзі, мені, що краснописьменство вельми подібне до серйозних спортивних змагань. Там, на полі напівголого суперництва, що важливо? Результат, звичайно ж. А ще, як він здобутий? Чи не заступив при черговій спробі, бува, атлет за лінію розбігу. Чи зараховується спроба для показника. У літературній справі щось подібне відбувається, коли вийшла нова книга. Гортаємо, читаємо. Хмуримо брови, сміємося. Беремося за ручку, чи сідаємо з книжкою до комп’ютера, розбираємо абзаци і окремі вислови на цитати. Значить, спроба вдалася!
Життя з часом покаже, який із творів автора виявиться кращим, сильнішим своєю внутрішньою смисловою напругою, майстерніше виписаний, але поки важливо, що твір є, уродився. Він відбувся. І з цим я нині щиро вітаю свого колегу по перу, давнього журналістського побратима по столичній пресі і письменницькому ремеслу Леоніда Федоровича Бровченка. Чепурненька збірочка у майже триста густих і забористих сторінок під загадковою назвою «Як Єву Цабе на слизьке заганяли», прикрасили книжкову ятку другої половини високосного 2020-го року.
Що це за твір, якої жанрової начинки? Я б сказав, що частину його складають цікаві, оригінальні нариси, ряд серйозних журналістських розслідувань, одне з яких одягається в форму забійного фейлетону під промовистим заголовком «Хто більше Бендер, той виграє тендер». А на смачну і добірну закуску цілий сніп яскравих, грайливих, подеколи збитошних бувальщин. До речі, наш великий Тарас Григорович Шевченко такі штучки називав билицями. Особливо вдатно користувався ними Пантелеймон Куліш. А друг Івана Франка, знаний український етнограф і фольклорист Володимир Гнатюк (1871 – 1926), до речі, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, академік АН України, називав їх народними новелами.
Оповідки з кожної добірної, цікавої плітки і мені, зізнаюся, вельми до смаку, я ними також частенько бавлюся й грішу, тому й завжди читаю з великим задоволенням. Але тут і зараз, насамперед, про нарисовий доробок пана Бровченка, так би сказати, першу частину нової книги.
До цього, чесно кажучи, я й не відав, що Леонід Федорович літератор такого високого, аж космічного польоту, оскільки вельми серйозно займається дослідженням навколоземного простору, його вивченням. Так уважно приглядається до постатей, пов’язаних із освоєнням навколоземного простору. Ще вельми похвально, скажу, що літератор-дослідник відкриває нам сторінки саме української космонавтики. Докладно і хвилююче розповідає, до прикладу, про претендента на папаху першого космонавта планети Валентина Бондаренка із Харкова. За результатами медичних досліджень саме він, начебто, мав злетіти в апараті №1 на орбіту Землі, фактично відкрити людству дорогу в космос. Тривале випробування військового пілота тишею привело до банальної необачності, миттєвої пожежі в сурдобарокамері, в якій учені-дослідники не зуміли миттєво відкрити герметично зачинених дверей. Трагедія сталася перед самим запуском першого пілотованого польоту в космос…
Леонід Бровченко автор, який пише так, що спостерігаючи за його пером, начебто, обглядаєш події наживо. Майстерно концентрує увагу на тонких і, здавалося б, мало помітних деталях, які в ході розповіді переростають в переконливі арґументи оповіді, переконливі штрихи до портрету його героїв. Через те увага читача завжди зосереджена, знаходиться на траверсі подій, про які повідує автор. Сказане ним надовго залишається в пам’яті.
Новий твір пана Бровченка знайомить нас із іншими людьми з України, які складали першу заповітну п’ятірку космічного десанту. Це, наприклад, Анатолій Карташов, нинішній мешканець Києва. І йому очевидна халатність медиків, котрі явно «переграли» з дослідженнями на центрифузі перекрили дорогу в космос. Хоча саме цей здоров’як завжди показував найкращі фізичні дані після випробувань на дистанціях і снарядах.
Особливою теплотою і проникливістю позначена есея про побратима знаменитого Сергія Корольова Андрія Батрака, уродженця села Дем’янці Переяславського району Київщини. В особливих умовах роботи в конструкторських бюро, наш земляк із звичайного слюсаря авіаційного заводу згодом виростає до стратега і творця ракетних двигунів, створення ракет і бомбардувальників. Його ідеї і напрямки роботи визначають напрямки діяльності оборонного комплексу країни у часи складного періоду неймовірної гонки озброєнь. Пильно слідкуючи за долею А. Батрака, ми разом із автором дізнаємось, як радянська сторона свого часу «опрацьовувала» захоплені у гітлерівців знамениті ракети ФАУ. Як створювалася і готувалася в СРСР перша балістична ракета.
Нова книга Леоніда Бровченка ще один яскравий доказ того, що своєю творчістю він прагне дослідження конкретики розвитку науково-технічного прогресу, на його вершині вибирає яскраві особистості і просліджує їхні ділові та моральні якості, навчає жити інших, дотримуючись орбіт польоту взірцевих людей.
Якою б візерунчатою не була життєва доля героя нарису, їй все одно потрібне певне літературне опрацювання, сказати б, філігранна доводка. І в цьому, як бачу, наш автор немалий мастак. Рівень його художнього мислення свідчить про неабияку працьовитість, заглибленість у суть духу проблем, які вирішують його герої, у використання барвистого слова, прислів’їв та приказок, котрі помітно пом’якшують і прикрашають реальність. А це, зрозуміло, насичує канву розповідей барвистими і колоритними мастями. Ці можливості Леонід Федорович сповна використовує при будівництві і елегантній обробці народних новел, новел із життя, по простому – бувальщин.
Як народжуюся вони?
Ось, уявімо, іде пан Бровченко селом (а літує він останнім часом у родинних своїх краях, у селі Матюші Київської області) - поблизу Білої Церкви), і впирається поглядом у примітивну рекламу, сказати б, вуличний «бігборд». Читає: «надаємо послуги …кнуром!» Перелякано думає: невже всім. Це ж явна зоофілія. Дозбируються ще подібні життєві курйози і все оперезується перевеслом із написом: «Як добратися до Білої Гарячки?». Билиця влягається до книжки…
Ще вперше взявши до рук книжку, спроквола думав: що за дивний заголовок у твору? Це ж як фетровий капелюх, не всякої погоди його зодягнеш. Як же ж пан Бровченко припасує до поданого матеріалу панну Єву Цабе.
Насправді ж мила добродійка, на яку я очікував, виявилася бородатим, яйкатим дядьком Євлампієм. Та ще й Сидоровичем, і, звичайно ж, Голубцовим. Заледве не Огурцовим із знаменитого кінофільму. Але він представник московського ЦК, який прибув було колись у наше нинішнє Дніпро з серйозною перевіркою. А став він із Євлампія Євою ще в далекі шкільні роки, котрі проводив саме в нашому місті над Славутичем-рікою. Дворові хлопчаки кастрували його чоловіче ім’я, і нарекли його по-жіночому на райський мотив. Тепер товариш Єва дуже виріс на партійних дріжджах, перетворився в неприступне Цабе. І при візиті в трудові колективи колись рідного краю, і вранці, і ввечері задирикувато копирчить губу, нікого до себе не підпускає. Все щось без кінця занотовує до своїх таємних блокнотів. Це ж поїхавши, як виверне всі ті «блохи» у Москві до доповідної секретаріату ЦК-а-а... Усім буде на горіхи. В обкомі партії, з цього неординарного приводу спеціальну таємну нараду провели: як його, цього поганця Голубцова, а ще точніше сказати - цю Єву Цабе загнати на слизьке? Себто, добряче таки напоїти. Щоб серед партійних грішників і він був крупною п’янкою пов'язаний. Нехай потім бодай писне там, на горі…
І повезли ідеологічні куратори Єву кудись там під Магдалинівку, де було смачне і веселе кубельце, де вміли на найвищому рівні пригощати найвибагливіших гостей. А справу хлібосольного прийому довірили місцевому лектору райкому партії. Тому, котрий промову тут же вам закатає на будь-яку тему, і хоч дві доби підряд її вирікатиме, якщо не зупинити. А ще був він неабияким майстром будувати й виголошувати такі недремні та проникливі тости, після яких не можна було не випити. По саме денце ж, звичайно, та ще й традиційно по-магдалинівськи – з гранчака.
Тут наш лектор, як ударив по свідомості Єви здравицею за рідну комуністичну партію, організатора і натхненника всіх наших блискучих перемог, за мудрий її штаб на чолі з дорогим натхненником і дніпропетровцем Леонідом Іллічем. У пана Голубцова, напевне, аж мороз по шкірі пішов, позаяк паморозь на лоб таки вийшла. Мабуть, так зосереджено тривала ломка внутрішнього протиборства високого чиновника: пити чи не пити? І всі втупились у його 250-грамовий гранчак, буцімто на ньому зійшовся клином весь білий світ.
Ви ж, сподіваюся, розумієте, що у Єви там був лише один правильний і доленосний вибір – безстрашно ступити на слизьке. За рідну партію і її ленінський штаб не можна було не випити. Все решта уже не мало ніякого принципового значення…
Таких цікавих і з життя списаних пригод-бувальщин у книжечці Леоніда Бровченка аж сорок дві! Одна одної забавніша. Лягаю спати, ковтну одну-дві, бо якщо поверну на третю – уже не засну до світанку. Спершу вимірюю подумки: могло таке бути чи ні? І де він, чортяка бісуватий автор, взяв оце все, га? Між людей вивідав чи, мо’, бува, сам придумав? А ще буває, як залоскоче в тексті тонкою і дратівливою амурною темою мій побратим, який геть від усіх жінок принципово відвертається, то хоч бере смійся чи й плач…
Усе було добре з моїм читанням цієї кумедної Єви Бровченка, аж поки я не спіткнувся об такий рядок на сторінці 124-ій, де міститься текст билиці розділу «Курвіметр – зброя жіноча». Тут, будь ласка, будьте уважні. Леонід Федорович вибудував таке ось речення: «Щоб не втрачати дорогоцінні хвилини, веселий, як горобець Олександр швиденько роздягнувся і шмигнув під ковдру».
Ви нічого не помітили? Та прямого ж натяку на мене, Олександра Горобця… Нібито я, десь там… Бля, та за що це дяка така?
Колись я, сказати б, замалоду працював у газеті «Вінницька правда». Трудилися там цікаві і веселі люди. Одного разу черговим редактором по номеру був старий фронтовик і геть не любитель повеселитися, підколоти когось журналіст Юрій Петрович Бондаренко. Вичитав він всі чотири сторінки, підписав номер у світ, і випивши з хлопцями чарчину-другу, спокійно подався додому. Коли вранці в його кабінет прилітає враз розсерджений, аж трясеться від мотрошного гніву, вінницький поет Кирило Курашкевич. І ще з порога кидається в атаку: «Ах ти, подонок, ти мене публічно, зі сторінок газети, обзиваєш…»
Не розуміючи у чому справа, Бондаренко спершу захищався словесно, а коли Курашкевич кілька разів його добряче огрів палицею через крижі, як шуліка на здобич (а служив свого часу у фронтовій кавалерійській розвідці), теж метнувся у наступ. Ще мить, і два серйозних, здоровенних дядьки, перевернувши столи з шумом і гамом, дикими криками й лайками повалилися на підлогу. На дикий вереск почали збігатися стривожені сусіди по редакції. Нарешті з труднощами розтягли солідних і далеко вже не молодих чоловіків, стали виясняти, що ж стало причиною незрозумілої ранкової бійки.
Виявилося, що вранці хтось додому зателефонував поету Кирилу Курашкевичу і заявив, що черговий редактор «Вінницької правди» у нинішньому номері газети підклав йому добрячу свиню. Мовляв, тричі змушував лінотипіста друкарні перебирати рядки і поставити їх так, щоб все нині у номері читалося з образою для поета…
Стривожений Курашкевич побіг до газетного кіоска і викупив одразу всю півсотню номерів «Вінницької правди», тут же, на тротуарній лавці, став досліджувати номер видання. І бачить, що на останній сторінці газети вміщено невеличку замітку про зустріч поета з учнівською молоддю обласного центру. Але коли приглянутися, то читається все дещо дивно, якщо не сказати – смішно і курйозно. Бо слово «поет» і перший склад його імені «Ки» залишилися в одному рядку, а інший опинився в іншому і починався словами «рило Курашкевич».
Чесно кажучи, нині, коли в створенні газетної полоси застосовується комп’ютерна верстка, таких недоречностей легко уникати: стиснув чи розрідив текст, і вийшов з глухого кута можливої образи таких тонкошкурих людей, яким був вінницький поет. А ось за лінотипного, себто, цинково-алюмінієвого металевого набору сторінки з цим було значно важче. Не думаю, що Бондаренко, який сидів у своєму робочому кабінеті за кілометр від друкарні, міг якось маніпулювати рядками у верстці, тим паче змушуючи лінотипіста переливати під потрібне зубоскальство рядки.
Одначе, хтось же ж вранці запримітив таку образливу деталь у тексті і зателефонував уразливому, кривдному віршописцю.
Так і я можу тут заєрепенитись у зв’язку з явним натяком на те, що я, буцімто, десь стрибав під чужу ковдру. Але в розхвалюванні книги Бровченка принципово ставлю крапку, аж поки не відкупиться Леонід Федорович за написане…
Одне слово, б’ю пана Бровченка привселюдно своєю билицею по його бувальщинах!
