Що таке професійна журналістика найвищого ментального штибу – про це можете спитати у мене. Я ж бо віддав цьому богемному заняттю понад півстоліття, прийшовши в газету шістнадцятилітнім хлоп'яком. Сходив і з’їздив всю Україну вздовж і впоперек. Побував замало не в кожному районі. Відвідав у службових відрядженнях понад сорок держав світу.
Яких лише тем не торкалися мої журналістські дослідження. Скількох вони доль людських стосувалися!
В одному відряджені я випадково наступив на ногу (у Копенгагені, на якомусь там міжнародному форумі) канцлеру ФРН Гельмуту Колю. Ще в одному не публічному місці, здається, під час відкриття шовкового шляху в Ірані, я зіштовхнувшись живіт у живіт із главою Таджикистану (тоді ще він був Рахмовновим, тепер уже - Рахмон) під… клозетом, широким жестом шанобливо уступив йому дорогу. Як же ж вдячно він тряс мені руку… Назавжди запам'яталося...
Ще до часу, коли ми персонально не побили горшки з "рижим" нашим главою держави, літав я у літерному літаку, так би сказати, у складі його почту. От якось дві доби нас, як високих і дорогих гостей всяко вшановували у Джакарті, столиці Індонезії, яку ще називають країною тисяч островів. А тоді на прощання, сам глава тамтешньої держави, пан Хаджі Муххамед Сухарто вирішив вшанувати, всім членам української делегації особисто вручити подарунки. Вилаштувалися ми у якомусь там урочистому банкетному залі, привезла прислуга кілька величезних коробів на золочених візках, у грандіозні банти пов'язані. Пан Президент до кожного з нас, починаючи із Л. Кучми, підходить і вручає по... сорочці. Видно, що зелена, зміїстими узорами розцяцькована. Пан Сухарто низько кланяється і ми намагаємось відповісти цим же. Розповідають, що у такій "льолі" глава Індонезії працює в домашніх умовах, дорогих гостей зустрічає. Це якби гостинний однострій солідного індонезійця. І нам бажає тепла та радощів у такій сорочині...
Добрався я до свого номера в готелі, вирішив спробувати, а як же той подарунок мені личитиме. Розстібнув сорочину, почав одягати. Ого, а вона ніби не на мене шита, а на якогось хлопчину. Сказав про ту халепу комусь із наших відповідальних із служби протоколу глави держави. Дуже швидко на заміну принесли мені нову зодяганку. Я вже й не приміряв, позаяк передали, що вибрали найбільшу. Подумав: якось уже пристосуюсь...
Зодягнув обновку тільки дома. Ця сорочка, звичайно ж, була більшою від попередньої, але все одно тріщала у гудзиках.
"Дуже добре, - винесла свій блискавичний вердикт дружина, - треба худати. Ось тобі і ститмул проти переїдання і ситних вечер...
За років двадцять я так і не вліз у подарунок доктора Сухарто. А торік передарував презент індонезійського президента моєму волинському свату. Козиряв мені той, що ходить у азійській сорочці на полювання. Везе, як на замовлення у ній щоразу, коли одягнений у сорочці із країни двох океанів - Індонезійського і Тихого, обовязково з дичиною повертається додому. І мені на душі начебто полегшало: лиш би добро не пропадало...
2000 року, коли я працював першим в Україні власним кореспондентом московської Інтернет газет «Правда.Ру», мене з цієї посади звільнили за особистим розпорядженням... Владіміра Путіна.
Та газета тоді ще не була, як є це нині, бойовим листком агресивного і хворого на всю голову Кремля. Виходило нормальне, не заангажоване видання, а важливо, що в моє домашнє безгрошів'я переказувало мені сто доларів США місячної платні, а це тоді було великими коштами. Мене ж в Україні, за особистою вказівкою Л. Кучми переслідували, після арешту та невдалої спроби засадити на нари за видання опозиційного до влади видання, не давали змоги будь-де влаштуватися на роботу в Україні. Отож, я став власкором московського віртуального видання.
Воно чим було надзвичайно цікавим? Випускало онлайн газету в перекладі одразу російською, англійською та італійською мовами. Відтак, її одночасно читали у Москві, Вашингтоні, Римі і ще в десятках країн світу. На черзі був випуск і португальського варіанту...
А у нас, під київськими каштанами, тієї пори якраз розвивалися події бурхливої і непримиренної акції «Україна - без Кучми!» У стрічці новин московського видання з'являлося, зрозуміло, найбільше моїх матеріалів, позаяк, саме це цікавило всіх, хто б і де не читав газету. Одного дня за мою працьовитість тих днів вийшов наказ по редакції: київського власкора відзначали за особливу старанність - за добу видав рекордну кількість публікацій на полосі, аж 18! І премію видали…
Попутнім вітром, хоч і військовим бортом туди, де вершаться цікаві події - принцип життя і діяльності журналіста
Уранці мені телефонує головний редактор «Правды.Ру» Євгеній Горшенін і каже:
-Вот прилетел вчера к нашему Владимиру Владимировичу Путину высокий гость Леонид Кучма из Киева, они встретились, пообщались, наверное, по рюмке выпили. А сегодня утром мне звонок из Кремля от Дмитрия Анатольевича Медведева, нашего главы администрации президента. Кучма попросил убрать из Киева собкора «Правды. Ру» Александра Горобца, потому, что так обсирает на весь мир украинскую власть – никакого спасения нет. Он на целых три дня в своей работе опережает деятельность всего аппарата американского посольства в Киеве. Дипломаты присылают в Госдеп, на Капитолийский холм свою информацию, а ее изложение, благодаря твоей работе ы нашей газете, там уже давно все знают: хоть закрывай амбасаду… И, поскольку, не мы тебя, а сам глава государства, как бы увольняет, то это, считай, скорее, почетно, чем прискорбно...
А це фото 1992 року. В Криму ділили Чорноморський флот. Мене, як головного редактора газети «Правда України», запросили на підсумкову прес-конференцію двох глав держав, яка відбулася в Мухолатці під Ялтою, на колишній закритій для преси дачі керівництва СРСР №9. Виліт військовим бортом негайно…
