Облава на озброєного віруса

Кажуть, що 2005 року до вчених протичумного інституту навідався один із важливих американських учених. З ним багато часу провело в екскурсіях і розмовах керівництво наукового закладу. За, так би мовити, своїм службовим статусом, зрозуміло. Коли по поверненні на свою батьківщину, американська газета «Вашингтон пост» вийшла з обширним інтерв’ю заокеанського ученого про українську вірусологію, багато хто зі співробітників Інституту на одеському Пересипу розкладали публікацію, що називається, на молекули. Мовляв, ось це директор добре попрацював над тим, аби переконати гостя в тому, що для дальшого розвитку біологічного захисту України і всього Причорномор’я, басейну Середземного моря потрібно насичувати наукову базу протичумного інституту імені Іллі Мечникова значно активніше, а оце могли підказати його заступники. Не забарилася й економічна підтримка унікального наукового закладу. Йшлося, здається, про три з лишком мільйона доларів США.

Ніскільки не хочу перебільшувати, але, напевне, й велика заслуга Віктора Лозицького, як одного з колишніх керівників інституту в тому, що в кінці минулого десятиліття в рамках програми боротьби з біотероризмом 3,2 млн доларів США було скеровано на докорінну модернізацію лабораторної бази УНІПЧІ. Їх оснастили новітньою технікою і довели до 3-го рівня біологічної безпеки за міжнародною класифікацією (BSL-3). Довідково підкреслю, що максимальному рівню BSL-4 відповідають лише деякі лабораторії планети. В Інституті після модернізації лабораторія стала найбільш захищеним з точки зору біології місцем в країні, завдяки чому отримала статус тимчасової центральної референц-лабораторії МОЗ. Сьогодні це одна з головних структур, що відповідають за біологічну безпеку держав

У ці дні пан Лозицький уже спочиває на пенсії, але як науковець-вірусолог він і далі в бойовому строю. Віртуальному. Коронавірус це і об’єкт дослідження Одеського наукового центру. Багато учених, практиків не проти отримати консультацію Віктора Петровича, позаяк у галузі він відомий унікум. І тому в Андрушівці на Житомирщині, де вже багато літ проводить пан Лозицький свої вакації, зранку до вечора озивається телефон науковця. Телефонують за консультацією, порадою друзі й колеги з різних країв.

Ви не дивуйтесь, що пан Лозицький лише кандидат медичних наук. Докторську дисертацію він написав ще за часів СРСР. На осінь 1991-го був призначений її захист в Ленінграді, нинішньому Санкт-Петербурзі. Але ви ж знаєте, які вікопомні події сталися в тодішньому серпні. Віктор Петрович прибув з Одеси на захист докторської до північної столиці новоутвореної ерефії, а йому з насолодою сказали в очі: «Їдьте доказуйте свої наукові постулати тепер у своїй Нєзалєжной…»

Довелося починати свої наукові митарства у науковому Києві, де просто не виявилося відповідної Вищої науково-атестаційної комісії. Бо все ж до того замикалося на Союзі і вся тодішня наука насамперед. А тут ще й на роботі в протичумному інституті навалилося одразу стільки роботи: одна за одною в молодій республіці «розгулялися» епідемії. На додачу посипалися пропозиції покинути Україну, їхати на роботу за кордон, зокрема, у США. Вирішив дещо потерпіти, відкласти справи захисту наукової, докторської дисертації: а як виявилося – назавжди… України ж не залишив, хіба що для наукових відряджень, котрих було завжди багато часто їздив по світах і країнах...

Цікава історія того, як колишній корінний одесит поміняв берег моря на райські краї межі Лісостепу та Полісся, де розташувалася мила і завжди, здається, напівсонна Андрушівка над тихоплинною епічною Гуйвою-рікою.

Колись, ще в кінці тридцятих років минулого століття, бойовитий парубійко Микола Лялюшко, виходець із села Ярешки Андрушівського району Житомирщини, навчався на хімічному факультеті Одеського університету. Його настільки спішно мобілізували на так звану Фінську кампанію - агресію Сталінського кривавого режиму проти невеличкої сусідньої держави, що він не встиг й отримати диплома про закінченя вузу. З однієї війни пішов на Другу світову. До Одеси по диплом приїхав аж 1946-го. Розшукав найкращих своїх студентських друзів - Петра (майбутнього Петра Васильовича) Лозицького і Марійку - з часом Марію Яківну, його колишню студентську подругу. Вони, виявилося, вже побралися, і в молодої сім'ї навіть з'явився козак - карапуз Вітя. Жартуючи, поліський гість сказав: "Будемо старатися, щоб мав він гарну наречену..."

Якими ж проричими виявилися ці слова Миколи Миновича. Через два роки уже в його сім'ї на Житомирщині знайшлася дочка. Нарекли її Регіною. А батько став працювати у школі. Читав улюблений свій предмет - хімію. І не просто відбував час перед школяриками за державну платню. Він уміло вишукував у середовищі дітлахів уважних і талановитих, здатних понад усе полюбити його рідний навчальний предмет.

Невдовзі люди помітили, що всі учні, з котрими Микола Лялюшко предметно займався хімією завжди отримували тільки відмінні оцінки на вступних іспитах до вузів, ставали старанними студентами. А очолювана М. Лялюшком Андрушівська середня школа №1 згодом стала однією з кращих в області…

Як ви гадаєте, куди поступила на навчання дочка Миколи Миновича після здобуття середньої освіти? Та, звісно ж, до Одеського університету імені І. Мечникова, і, зрозуміло ж, на хімічний факультет. Пішла слідами батька. Там з часом і захистила кандидатську дисертацію. Стала доцентом вишу. Щоправда, це вже було тоді, коли Реґіна Миколаївна вийшла заміж за Віктора Петровича Лозицького, молодого лікаря, майбутнього ученого-вірусолога. Дружба батьків переросла в кохання їхніх дітей. І слава Богу, що так усе сталося.