Можливо, це й правильний вихід: коли власна, національна наша весна буксує, і до нині ще стрягне десь у снігах та поміж ожеледицями у лісах, вибалках і перелісках, потрібно на підмогу гукати сусідську. До прикладу, французьку. Вельми насичену культурно-мистецьким шармом, творами класики і сучасних авторів. Календар життя невблаганний: воно без зупинок котиться в нове літо, в чергову сонячну круговерть і йому потрібен гарний музичний супровід. І такий прибув аж із Парижу...
Цього року Французька весна зайшла в Україну вже в п’ятнадцяте поспіль, і як завжди з Софійської площі столиці. При величезному глядацькому інтересі: під стінами древньої Софії ніде було яблуку впасти, ніде стати... І ми поспішили всім сімейним гуртом на цей бенефіс.
А на майдані усе виглядало по-чудернацькому дивно. Під величавою Софією спорудили, їй-право, справжню у декілька поверхів дерев'яну ... голуб'янтню. Її, за перелами, аби не повипадали, не приведи Боже, населили музикантами-оркестрантами. Там було два українських музичних колективи з якимись дивними химерними назвами на англійський манер, котрі не захотілося ні запам'ятовувати, ні тут згадувати. Якщо вони не шанують нашої рідної мови, то чому я їх маю поважати, чи не так, панове? Одне слово, як вони до нас, так і ми до них... Що ж, нехай за це критикують мене, кому таке до шмиги...
А ще на тих бантинах розміщувувався і оркестр президента України.
На іншій дерев'яній етажерці ліворуч поселилися співаки-вокалісти. Звідти вони оглядали весь величавий майдан, геть заповнений людом, і щебетали на різні варіації до нас смертних... Звучало незрівнянно гарно, емоційно, величаво. Наповнювало духом життя і закликом до боротьби. Я чекав на довершення "Марсельєзи", ні, її не було...
Навпроти оркестру і співаків на висоті триповерхового будинку, мабуть,на ще одній окремо зведеній висотній споруді розмістився пан диригент. В окремих епізодах, як можна було побачити це в спектральному зображені на стінах Софії, він так емоційно заводився, рвучко й норивисто рвав усе довкруги себе, що аж було страшно за його: хоч би, бідяка, не впав з тієї вишки...
Рівно о 20.30 ударили барабани, скрикнули віолончелі. Зашугали прожектори, по античній Софії поповзли картини. Розпочався франко-український перформанс під дивною назвою «Повітря». Який, як згодом стало зрозуміло, складався з понять «братерство», «рівність», «свобода». Все це вклав у свою оригінальну музику французький композитор Пьєр Тийу, а постановку - з світлом, тінями, прожекторами, шоу-зображеннями на древніх стінах музейної Софії і протилежних будинків площі здійснив українець Владислав Троїцький. Диригував музикант із Люксембургу Гаста Вальтстзинг. Великий музичний віртуоз…
Усе гриміло, плакало, співало. Прожектори підносили музику аж до небес. Я спіймав котроїсь миті себе на тому, що десь там, під основами цих голуб'ятень з оркестрантами і співаками знаходиться... могила митрополита Володимира Романюка, якого колись (на почетку дев'яностих років минулого століття) у бурхливі часи протистоянь віруючих різних конфесій зненацька похоронили під мурами святої Софії. Нині це виглядає зовсім не респектабельно. Як мені видається... Наче глум над могилою. Заперечте, будь ласка, хто може...
Поруч із нами стояла група молодих людей. Либонь, навіть музикантів, позаяк раз-по-раз вони коментували поміж собою музичні варіації. Живо реагували на звукові модифікації. Особливо тоді, коли французька чуттєва музика перепліталася з нашими маршовими настроями, яким навіть хотілося підспівати:
"А по-під горою, яром долиною козаки йдуть…"
Враз один із юнаків сказав:
-А посол Франції в Україні виступати буде?
-Так Вона вже виступає…
- Вона? Це жінка посол? Як це виступає?
-Пані Ізабель Дюмон прийшла на Софіївський майдан із власним музичним інструментом - віолончеллю. Вона, друже, грає у складі зведеного оркестру… Не професійно, а для того, щоб наблизити нам теплу музичну французьку весну..
-О, як це чудово, - почулося, - шикарна музична дипломатія! Думаю, що краще і не скажеш. Спасибі, друзі, за гарну підказку для журналіста...
