7 березня начебто не визначний день у світовій історії… А ось персонально у декого - вікопомна дата. 92 роки тому, 7 березня 1926 року, на світанку, стиха скрипнули двері в крайній хаті села Тилявка, що неподалік Кременця, мати випустила з помешкання хлопчину з вузликом. Перехрестила через поріг, побажала удачі, і тиха заплакала в кінчик хустини...
Парубчаку два тижні тому виповнилося 21-ин. Ще зовсім дитина. Влітку мав закінчити Кременецьку приватну гімназію імені Івана Стешенка, але польська влада вирішила забрити його в рекрути. Що їм до того, що він навчається, їм потрібен вояка. Влас Самчук, так звали хлопця, сказав: «Я українець і не буду служити Польщі…» Склав торбину зі своїх книжок і зошитів, мати положила до неї запечену курку і декілька варених яєць, пляшку молока і половину хлібини з черені, шматок сала… Батько дав на дорогу гроші, які мав.
«Спробуй дістатися Праги. Там і роботу знайдеш і науку. Кажуть, у златій Празі є Український університет. Спробуй поступити, - сказав старший Самчук. – Світ не без добрих людей…
Ой, батьку-мамо, знали б ви, добрії люди, скільки натерпілася ваша дитина, щоб пройти через всі кордони. Здебільшого, поповзом, на животі. Аби лишень вирватись подалі в Європу. Без документів, без громадянства.
Влас спершу «застряг» на декілька років у Німеччині. Потрапив на роботу до бюргера, дружина якого запримітила в ньому не лише простого, злиденного трудягу, а й цікаву людину, що мала талант у краснописьменстві. Фрау якось побачила надруковані оповідання Уласа в журналі «Духовна Бесіда», що видавався у Варшаві, «Розбудова нації», котрий виходив у Берліні. Стала терпеливо й наполегливо навчати його німецької. Постійно ставила у приклад своєму сину Герману, який був майже однолітком українцю. Тільки заробітчанин кожну вільну годину проводив за письмовим столом, з пером у руках, а її син байдикував по кав’ярнях і забійгайлівках…
Це близьке знайомство з німецькою сім’єю Блюмів з містечка Бойтен згодом врятує панові Самчуку життя. У квітні 1942-го, в Рівному, його вже мали б розстріляти за мовбито зв'язок із ворогами рейху. З в’язниці Власа визволить... Герман Блюм, який за дивним збігом обставин виявився начальником цивільної поліції того ж таки Рівного, і саме до нього по допомогу в останню мить звернувся Влас. Таке іноді серед людей трапляється. Ймовірно, випадковий збіг обставин, а, можливо, й допомога самого Господа Бога...
А в Український університет у Празі, про що мріяв його батько, Олексій Антонович, Улас таки поступив. А головне дуже швидко «обріс» там багатьма друзями-українцями. З числа насамперед поетів, письменників, бо й сам активно публікувався в різноманітних україномовних виданнях. Це було його органічною потребою - творити на письмі. Щодоби, удень, і вночі. Він опирався на підтримку відомих уже авторів краснописьменства – Олекси Стефановича, Спиридона Черкасенка, Оксани Лятуринської, Дмитра Дорошенка, Степана Смаль-Стоцького, Миколи Галагана, Микити Шаповала, які складали тоді справжній квіт української прогресивної, народно-демократичної думки і дії. Це було покоління героїних Крут, вікопомного Базару, історичного Четвертого Універсалу, яке зібралося в Чехії, завдяки лояльності і потужної підтримки на урядовому рівні від тамтешнього глави держави Томаша Масарика до українців. Ці люди боролися і вірили в Незалежну, Суверенну Україну і готові були за це віддати своє життя. Тому й твори їхні були бойові, спонукаючі до активної революційної роботи. А найближчим другом Уласа Самчука став Олег Ольжич, син знаменитого поета Олександра Олеся. Олег був одним із лідерів українських націоналістів, за тим головою Революційного Трибуналу ОУН. Улас щиро поділяв його погляди і вчинки.
Улас Самчук
1941-го У. Самчук вирішив повертатися в Україну, яку покинув понад чотирнадцять літ тому. Його край був уже звільнений від поляків. Після них там навіть похазяювали комуністи: при втечі зі Львова розстріляли в тюрмі брата Уласа - Григорія, доцента університету. Сталіністів вигнали нацисти: розпочалася Друга світова війна. В рідних краях уже б начебто його не забриють у польські рекрути, не посадять до тюрми за уникнення від призову на службу до Wojsko Polskie. Але тепер на кожному кроці стоять військові пости, а він так і залишився громадянином «Ніхто» – не мав ніяких документів, ні громадянства будь-якої держави. Тому й назад, в Україну, знову пробирався таємно через кордони, уникаючи перевірок документів. Але в цій дорозі у нього була вже попутниця. Незрівнянна поетка, активна діячка ОУН, на два роки молодша від Самчука - Олена Теліга. Йому доручили її провести в Київ друзі-українці. Як же ж не допомогти заради спільної справи?
Вони зустрілися і познайомились перед самою відправкою поїзда до кордону з Україною. За добу удвох, в таємному місці, за сприяння місцевих активістів, перейшли убрід Сян.
З цією захоплюючою історією, у деталях і фарбах, котру міг так привабно і майстерно відобразити на папері лише неперевершений, геніальний письменник Улас Самчук, можна ознайомитись у його блискучій книзі «На білому коні». Мені з цих мемуарних спогадів найбільше подобається те, як українець таємно повертався додому з Європи і дорогу йому поміж людей прокладали його… твори. Ті, які вже читали українці.
Улас Самчук занадто рано став знаменитим. До 33-ох років він уже був автором відомих в українському світі зарубіжжя, у Галичини й на Буковині повістей «Кулак», та «Марія», роману-трилогії «Волинь». Саме за ці шедеври людинознавства українська діаспора висунула його на звання Лауреата Нобелівської премії в галузі літератури. Здобути цю пальму зашкодило лише те, що проти цього активно працювала Московія, і не було належної реклами на Заході. Навіть не всі названі вище твори мали англійський переклад. А без цього годі було сподіватися на всесвітній успіх.
І ось куди б не заходили в українські домівки, районні і міські управи, які виникли влітку 1941 року після звільнення Західних областей від червоного терору наші мандрівники - Улас і Олена, всюди люди знали письменника Самчука. "Ах, це ви?- було простосерде і радісне здивування. - А ми вас шануємо і читаємо..."
Сприймали громадяни його по-братерськи щиро і привітно. Вважали за честь і обов'язок послухати виступ пана Самчука наживо. Не випускали в дорогу до Львова, а потім і до Рівного, без велелюдного мітинга, без запитань: "А що ж воно далі буде?"
Іноді не можу відмовити собі в задоволені ще і ще раз перечитати близьку до гумористичної розповідь «Гомера двадцятого століття», як обізвали критики письменника, приїзд і зустріч літератора в рідній його Тилявці, звідки він вирушив у широкі світи хлоп'ягою 7 березня 1926 року. Щоб особливо догодити Уласу, його шкільний друг, який вибився у начальники поліції, зібрав весь особовий склад ввіреного йому війська і припровадив його в село. Для чого б ви думали? Не здогадаєтесь - для... військового параду... З нагоди повернення в волинське село відомого українського літописця Уласа Самчука...
Уявіть собі картину. На ганку колишньої старої школи гордо одиноко стоїть учорашній утікач з села, бездержавний громадянин світу, письменник Улас Самчук, а віддаючи йому честь мимо парадним маршем, збиваючи пилюгу з дороги і споришу крокує нерівний стрій поліціянтів: хто з них в однострої, хто в цивільному. На все це зглядається все село, і захоплено аплодує. У Тилявці вікопомне торжество. Було це серпневої днини 1941-го…
Так що 7 березня – насправді, пані й панове, грандіозний день! Він виплодив великого Українського Літератора світового рівня. Улас Самчук того весняного ранку випурхнув з польської клітки, склав фігу радянським енкеведистам. Він хотів служити тільки своєму рідному народові. І всю свою творчість присвятив темі боротьбі за незалежність України.
