Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
01.02.2018 19:53

Як нам забороняли говорити рідною мовою, хоронити своїх геніїв

Те, що завжди повинен пам'ятати кожен щирий українець.

           Якби мене запитали звідкіля, з якого часу походить нашенинішнє активне українство, не задумуючись відповів би: з передостаннього дняліта 1903 року – з 30 серпня. Яйце нашого славетного роду проклюнулося саметого дня у Полтаві.  На ту знамениту добупризначалося відкриття в місті пам’ятника Іванові Петровичу Котляревському(1769 – 1838) – батькові нашої сучасної української мови, літератури ілітнорми, автору знаменитих «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-Чарівника».  Постамент, погруддя і всі інші опоряджувальніроботи виконано на громадські кошти. Їх збирали в народі. До гуртової касипоступило загалом 11 768 карбованців і 67 копійок. Одначе, імперська владазаборонила на монументі зробити рідномовний напис.

         Серпневої днини до Полтави з’їхалося видимо-невидимопростого люду. А серед них повпреди, речники літературно-мистецькоїскерованості. На цій оказії вперше в історії поділеного історично українствамали зустрітися віч-на-віч представники краснописьменства Наддніпрянщини іГаличини. Брати, сказати б, по духу, по перу і по крові, штучно розведенікордонами і державними постулатами. Хто ревно і ретельно слідкував за творчістюодин одного через кордон. До причти скликав їх автор альманаху «Полтавськамуха», майстер народної, індивідуалізованої й гранично виразної мови. Гумористі сатирик. Неперевершений майстер влучного, дотепного слова. Той, який ще доТараса Шевченка написав, що «Мужича правда все колюча, а панська на всі бокигнуча».

         З одного боку на торжество прибули - Олена Пчілка, її донька Леся Українка, МихайлоКоцюбинський, Панас Мирний, Олександр Олесь, Сергій Єфремов, Євген Чикаленко тачимало інших знаменитостей. Зі сторони галичан до Полтави завітали: ВасильСтефаник, Кирило Студинський, Юліан Романчук, Євген Левицький, Мирон Кордуба,Василь Сімович та ще чимало славнозвісностей.

         На моєпереконання, найбільш яскраво, виразно і широко описав усі ті славетні події 30серпня 1903 року в Полтаві тоді ще порівняно молодий, але згодом відомийполітик, історик, літературознавець, письменник, публіцист Дмитро Дорошенко.

         Дмитро Іванович занотував: « У Києві ми довідалися, що на полтавське свято їде багато народу.Весь поїзд у напрямку до Полтави розмовляв українською мовою. У Полтаві надвірці вказували мені то на одного, то на другого українського письменника чидіяча: це приїхав Коцюбинський, казали, а це Чикаленко, а це Єфремов. Мипройшли пішки з двірця на т. зв. Архієрейську вулицю, де стояла дерев’янацерква, збудована останнім кошовим Запорозької Січі Калнишевським, перевезенанедавно з Ромен; я ще бачив її в Ромнах, де вона стояла на передмісті Засилля.Тут, на краю великого яру, що весь поріс деревами, у садибі родини Комличенківзнайшли ми пристановище й прожили там цілий тиждень…»

                ДаліДмитро Іванович згадує:

     «Другого дня почалися свята. Бульвар, на якому стояв пам’ятник, був з двохбоків оточений лавами кінного війська, але всіх вільно пропускали. Оповідали,що малі військові відділи були сховані в кількох дворах поблизу. Монумент –мідний бюст поета на високому мармуровому постаменті, прикрашений з трьох боківбарельєфами-сценами з „Енеїди”, „Наталки Полтавки” і „Москаля-Чарівника”, – бувдуже гарний. Напис простий: „Іван Котляревський. 1769–1838”. На другому боціслова з „Наталки Полтавки”: „Де згода в сімействі, де мир-тишина, щасливі тамлюде, блаженна сторона”. Первісний напис мав звучати інакше: „Рідний крайсвоєму першому поетові Іванові Котляревському”, але уряд такого напису недозволив. Увесь пам’ятник, виконаний полтавським різьбарем Л. Позером, був дужезграбний і робив надзвичайно приємне враження. Я трохи спізнився на моментвідкриття, але, здається, воно відбулося мовчки: просто було знято запону, якаобгортала бюст. Я застав лише, як Борис Грінченко складав вінки до підніжжямонумента і відчитував голосно написи. Публіка вітала кожен вінок голоснимиоплесками. От і все. Церемонія відбулася просто і спокійно. Військо моглосміливо залишатись у своїх касарнях! Населення Полтави брало участь у святі:було видно силу міщанської молоді, хлопців і дівчат, у мальовничому національномувбранні, і це надавало веселого, святочного вигляду цілому натовпові.

Та „головний бій” мав бути даний увечері на академії. Вже перед самимизборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголоситипривіти українською мовою, та більше – нікому. Академія відбулася у великомугарному „Просвітному будинкові ім. М. Гоголя”. Це властиво був великий театр зпартером, галереями, ложами і великою сценою. Зала була вщерть заповненапублікою, так що справді „не було де впасти яблукові”. В одній з лож сидіввіце-губернатор, в другій – архієрей. На сцені за великим столом засідалапрезидія міської ради з „міським головою” Трегубовим на чолі.

Я примостився на сцені збоку разом з кореспондентами. Академія складалася здвох доповідей про Котляревського: одна – відомої дослідниці історії УкраїниОлександри Єфименкової, друга – Івана Тешенка. Обидві виголошувалися російськоюмовою. По тому були привітання, спершу – від закордонних гостей, себто відЮліяна Романчика, голови української парламентарної репрезентації й віце-головивіденського парламенту; Кирила Студинського, проф. університету у Львові;письменника Василя Стефаника; Євгена Левицького, редактора „Діла”; МиронаКордуби, історика; Лева Лопатинського, директора українського театру; Миколи Губчака,театрального діяча; Леся Кульчицького, редактора одного українського часописуна провінції (забув його назву); лікаря д-ра Теофіла Грушкевича; ВасиляСімовича, делегата „Січі”.

Тільки-но з’явився на сцені Романчук, залунали такі овації, що він довго неміг говорити. Коли ж промовив перші слова: „честь тобі, славний городе...” –знову овації струсонули залу, й по скінченні привіту – знову буря оплесків.Здавалося, що від гуркоту заваляться стіни!

Безкінечні овації супроводили слова кожного промовця. Вся зала злилася водному пориві, люди впадали в екстаз, звуки рідної мови електризували публіку,і тяжко передати словами той настрій, який опанував усіх нас. Та осьз’являється ще один промовець, він говорить від імені „Зеленої Буковини” ікінчає своє слово енергійним віршем: „Мусить щиро наше серце за народ свійбитись! Будь що буде, грім чи пекло – не будем журитись!”

Хто ж це такий? – питаємо один одного, коли трохи стихли оплески. Та це,кажуть, доктор Немоловський з Хотина, з північної Бессарабії, що прилягає доБуковини. Це спантеличило голову зборів, що мав нещасливий обов’язок недопустити до слова українських промовців з Росії: він порахував Немоловськогоза гостя з-за кордону і тому не перепинив його. Наближається, одначе, черга на„своїх” промовців. Вони мають говорити за азбучним порядком, отже, першоюговорить Ольга Андрієвська, делегатка від чернігівськоголітературно-театрального товариства. Говорить тихим голосом, але українськоюмовою. Тільки-но це розібрав Трегубов, підводиться з свого крісла, перебиваєАндрієвську, сам блідий, і заявляє, що має наказ від міністра не допускатиукраїнських привітів. В залі констернація. Не всі ще розуміють, що сталося.Тоді встає і наближається до столу президії Микола Міхновський. Серед мертвоїтиші він заявляє, що прибув як делегат від харківської адвокатури, що привізпривіт українською мовою, але тому, що українські привіти не допущені, вінпередає одну тільки обкладинку, а текст привіту повезе назад до Харкова. З цимисловами він кидає свою обкладинку на стіл*.

Серед мертвої тиші підходить Михайло Коцюбинський і робить те саме,віддаючи саму обкладинку без адреси. Трегубов, мов у якомусь півсні, мовчкиприймає обкладинки, і їх скоро набралася ціла гора на столі. В цей час згалереї чуємо голос: „Виходьте всі з зали”. І вся публіка, як один муж,підводиться з своїх місць, і протягом короткого часу театр спорожнів. Всесталося так швидко, що я, наприклад, лише тоді отямився, як опинився на чистомуповітрі, на площі перед театром.

 ***

Полтавська міська Дума (управа) подала до сенату скаргу на міністра зазаборону українських привітів. Лише за три роки сенат виніс рішення: заборону„скасувати” (?!) і звернути увагу міністрові на його „неправильний вчинок”. Алесталося це вже по революції 1905 року при змінених політичних обставинах, аголовне – Плеве вже не було в живих: він упав жертвою атестату.»

Я спеціально зацитувавтак багато з літературної спадщини Дмитра Івановича Дорошенка, щоб те щовідбувалося, як імперська влада не так ще давно душила українську мову, нашимдідам і прадідам не дозволяла навіть розмовляти рідномовно. Хочу, щоб це зналиі пам’ятали всі! Хоча пишуться ці рядки про іншу знамениту нашу людину –великого композитора Миколу Віталійовича Лисенка.

Був серед високих гостейІвана Котляревського того серпневого дня і Великий Маестро. Як же ж міг він неприїхати на всенародне вшанування батька грамотного українства, коли ось ужечотирнадцять років на сценах багатьох країн світу гриміла його опера, написаназа безсмертним твором Івана Петровича – «Наталка Полтавка», як він уже почавпрацювати над музичною інтерпретацією «Енеїди». 51-літнього композитора радозустрічали представники українства з обох боків сурогатного кордону по Збручу,бо й там, і там його люди просто таки боготворили, насамперед за церковний гімн«Молитва за Україну» (1885 року), за громадський славень «Вічний революціонер».А на одному з спільних серпневих літературно-мистецьких засідань прибульців доПолтави було прийнято рішення в обох Українах широко вшанувати 35-ті роковини творчоїдіяльності Миколи Віталійовича. З цією метою створили творчу групу підкерівництвом журналіста і письменника Сергія Єфремова і мецената, поміщикаЄвгена Чикаленка. Останній взяв на себе основну частину фінансових витрат напоїздки в Галичину, прийом гостей з-за умовного кордону в Києві, Чернігові,Петербурзі, де мали відбуватися торжества з нагоди вшанування творчостівизначного корифея українського мистецтва.

Трійцю посланців доГаличини у Львові, Чернівцях і Тернополі зустрічали так урочисто, возвишено іпомпезно, що повернувшись додому розчулений Микола Віталійович Лисенко зпотрясінням у голові казав: «Я не чекав усвоєму житті, що моя праця, мої послуги народові можуть бути так високо оціненінашими людьми».

Євген Чикаленко,роздуваючи вуса, ховав у них приємну, осяйну усмішку. «Хто на що спромігся, те й заслужив» - мудро промовляв чорночубий ічорнобородий молодик, 27-літній літературний мудрець Сергій Єфремов. «Побачимо, - казав, - як ми зустрінемо наших побратимів…»

xzsw

Знаменитий композитор Микола Віталійович ЛИСЕНКО

Про те, яквідбувалися згадувані врочистості в Києві віднайшов я розповідь у пресіукраїнської діаспори авторства Л. Васильківського. Хто виступав під цієїличиною, встановити мені не вдалося. Одне з зарубіжних видань кінця шістдесятихроків минулого століття, писало його словами: «До Києва прибули численні делегації з України та Галичини. 19 грудня1903 року М. Лисенка вітали українські артисти в театрі Берґоньє першоюукраїнською оперетою «Чорноморці», якою Лисенко починав свій шлях у театральніймузиці. Другого дня був вечір, організований «Літературно-артистичнимтовариством», що відбувся в залі «Купецького зібрання» при участі делегацій зусіх кінців України: Над­дніпрянщини, Галичини й Буковини. Серед делегатів булипредставники музичного світу росіян, поляків, чехів, грузи­нів. Зворушливимявищем став виступ селянської делеґації з села Романівка, де М. Лисенко бувавбагато разів та записував народні пісні.

Представникселян такими словами вітав Лисенка:

«Дякуємовід щирого серця за вашу працю не­впинну, за те, що нас простих людей нецураєтесь, мови на­шої рідної, безталанної не забуваєте, що нашу пісню-тугу пронаші кривди та неволі на папері списали та на всесвітній суд виставили. Дай жевам Боже ще довго й щасливо прожи­ти. Слава вам, наш соловейку, слава!»

Нацьому ж концерті виступав селянський хор з Охматова, під проводоммузики-етнографа Порфирія Демуцького, учня М. Лисенка. Ще був другий концерт 21грудня 1903 року у Київ­ському оперному театрі, де ставили першу українськуоперу М. Лисенка «Різдвяна ніч» та відспівали ювілейну кантату «Б’ють пороги ».

Один з авторівписав так: «В умовах царськогополіційного режиму ці святкуван­ня були незвичайним явищем. Ця культурна подіязмобілізувала весь свідомий Київ, порушила свідомість малосвідо­мих мас».

Он як уміло йзворушливо закрутив…

Як справжній,удатний музика, Микола Лисенко завжди був у центрі подій, поміж людьми, уважнихі допитливих дивувало лише, а коли ж він неборака встигає писати свої нові йнові, такі блискучі, віртуозні твори? На такі запитання Маестро лишевіджартовувався на той кшталт, що лише добірне товариство є його невичерпним джереломнатхнення. Заслужений авторитет і просто таки всенародна слава дали можливістьЛисенку 1908 року домогтися від влади права на відкриття у Києві Українськогоклубу, де можна було б вільно спілкуватися рідною мовою. Приміщення складалосяз чотирьох кімнат і доволі просторої зали, містилося на Великій Васильківській.І це була велика гордість українців, котрі юрмилися довкола знаменитогоінструменталіста. Тут збирався різноманітний балакучий, пісенний люд, котрийобговорював свої літературно-культурні новинки. Повсякчас влаштовувалисярізноманітні концерти, вікторини, вистави, лекції. Головою громади був обраний,звичайно ж, великий композитор, котрий зумів на честь відкриття українськоїдомівки навіть написати фортепіанний твір.

Щонайбільшимуспіхом користувалися тут так звані літературні п’ятниці. Позаяк у них, якправило, брали участь Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка і Леся Українка, поетиі письменники Вороний, Олесь, Стешенко, Чупринка. А субота й неділя булапереповнена різноманітними сценічними акціями. Цю частину контролював особистоМикола Віталійович. Йому, кажуть, жодного разу не відмовити в участі такікорифеї мистецтва як Нечуй-Левицький, Кропивницький, Садовський, Саксаганський,Русов, Науменко, Кошиць, Цесевич, Донець, В’язов та інші. Для київськоїголитьби ці виступи як правило були безкоштовними, з багатіїв адміністраціявстановлювала високі ціни. І цк всім дуже подобалося. Поміщик Євген Чикаленкозавжди за свій візит на виставу платив до каси клубу 10 рублів, щоперевершувало ринкову вартість гарної корови…

1911 рокуУкраїнський клуб готувався відзначити піввікову поминальну подію – дату смертіТараса Григоровича Шевченка. Віталій Лисенко написав на слова ВолодимираСамійленка урочисту кантату. Але тут на приміщення в центрі Києва несподіваноналетіла з обшуком поліція. Знайшли начебто недозволену україномовну продукцію.Тут же поступила заборона на урочисте відзначення поминального торжестваКобзаря. Але 9 березня клуб був забитий похмурими, рішуче налаштованими людьми.Ніхто не виголошував промов. В залі було встановлено великий портрет Тараса увінках, вишитих рушниках. В центрі залу поставили фортепіано і Великий Маестровиконав на ньому свою патетичну кантату на честь безсмертної пам’яті ТарасаШевченка. Він же зіграв «Вічного революціонера» і «Молитву за Україну». Всілюди, об’єднані тріумфальними звуками проникливої, звитяжної музики стояли іплакали.

Новий наступ царськаохранка влаштувала 1912-го. При цьому обшуку знайшли українські журнали і книгибуцімто видані за кордоном. Влада готувалася на цій підставі взагалі закрити українськунаціональну вольницю і відібрати приміщення в Клубу. Бо саме тут гуртувалисяпоїздки українців на Чернечу гору в Канів до Тараса Шевченка. Тут, як доносилишпики, вже звучали виступи з закликами до самостійності України, до поваленняцарату. Лисенко доклав усіх зусиль до того, щоб зняти будь-які обмеження вдіяльності Українського клубу. Його навіть перереєстрували, підвели під сімейнуназву для однакового читання в українській та російській транскрипції –«Родина»... Готувалися до нового відкриття. Як тут сталося повне нещастя: померВеликий Композитор. Йому тільки-тільки виповнилося шістдесят з половиною літ…

Київ морально щене відійшов від грандіозного похорону 47-літнього письменника, лексикографа,історика Бориса Грінченка. Його похоронили у квітні 1910-го. І тут знову нагласмерть…

Ось як про всерозповідав у пресі української діаспори Л. Васильківський: «Ховали Лисенка в сумну й непривітнулистопадову не­ ділю десятки тисяч українського громадянства Києва. Числоучасників похорону обраховували на понад п’ятдесят тисяч. На місце вічноговідпочинку прийшли проводити великого гро­мадянина всі, хто почував себе, хай іне зовсім свідомо, частин­кою українського народу.

Напередодніпохорону, при перенесенні тіла покійного з його помешкання до Володимирськогособору, велика сила народу, що тісною лавою заповнила всю Благовіщенську ву­лицю,занепокоїла російську владу, яка не знала, що почати, щоб перешкодити стихійнійукраїнській маніфестації. Перше, що поліція вигадала, — це не дозволитисвященикам зупиня­тися для читання Євангелії та не дозволити галицькійделегації нести срібний вінок на червоній оксамитовій подушці. Чинено всякіперешкоди й студентському хорові. Народу була така сила, що поліція не моглавплинути на перебіг цієї сумної маніфестації першого дня. Попереду йшли учнішколи М. Ли­сенка і несли віко труни, далі йшли делегати Галичини: депу­татгалицького сойму о. О. Нижанківський, представник львів­ського «Бояна» проф. Ф.Колесса, від «Сокола-батька» д-р Во­лошин і проф. Шухевич та ін.

Адалі — представники Над­дніпрянщини, хор, духівництво, далі за труною небіжчикарід­ня, а за нею три колісниці вінків, серед яких був і вінок з трави, зібраноїна могилі Тараса Шевченка, та вінок з рідного села Лисенка, сплетений зстепової трави. Жалібна процесія, помалу посуваючися, ледве встигла дійти доБібіковського бульвару, як почало смеркати й були запалені смолоскипи. Це надалопроцесії ще більшої урочистости. Після внесення труни до Володимирського соборупо­ліція не впустила туди нікого, крім родини та священиків, і зачинила собор,а кінна поліція розганяла народ з площі.

Унеділю вранці весь майдан навколо Володимирського собору був заповненийнародом, так що поліція не могла про­братися крізь густу лаву людей у собор, івесь розпорядок опинився в руках громадянства. Здається, це були єдині укра­їнськіпохорони, коли поліція залишилася поза громадським ланцюгом та мусілаприглядатися збоку. Після служби Божої похоронна процесія попрямувалаВолодимирською, Караваївською й Васильківською вулицями на Байкове кладовище.На цьому українському пантеоні, що все ще чекає своїх геніяльних будівничих,був похований і М. Лисенко. Порядок під час походу процесії тримали студенти,які, взявшися за руки, оточили чоло походу. Перед труною йшли делеґати знезчисленними вінками, а за ними йшов об’єднаний хор університету, вищихжіночих курсів та духовної семінарії під диригуванням О. Кошиця. Хор був такийчисленний, що О. Кошиць ледве міг диригувати настромленою на палицю шап­кою.

Передукраїнським театром М. Садовського, що містився в домі «Общества грамотности»,похід зупинився. Двері театру були зачинені, а на поверсі крізь відчинені вікнавидно було в театральному фойє портрет Миколи Лисенка, вкритий жалоб­ним чорнимкрепом. Заборонений грати на похоронах поліцією, жалобний марш з опери «ГетьманДорошенко» був виконаний оркестрою театру М. Садовського, при зачинених дверях,але відчинених вікнах, крізь які, неначе з підземелля, неслися тихі, сумнізвуки жалобного марша. Поліція кинулася до две­рей, аби перешкодити виконаннюмарша, але двері були зачинені. Доки поліція дісталася до будинку, марш буввикона­ний і тисячі учасників похорону, вислухавши прощальну му­зику, рушилиспокійно далі на кладовище.

Щенапередодні М. Садовський звернувся до управи ки­ївської поліції з проханнямдозволити провадити небіжчика на кладовище з театральною оркестрою, на щопослідувала ла­конічна заборона: «Никаких демостраций!..» Невільно було гратина вулиці, але чейже вільно було грати у власному бу­динку театру, та ще й призачинених дверях!..

Такхитро обійшов заборону київської поліції М. Садовський.

Накладовищі через пізній час лише дехто міг попроща­тися з М. Лисенком. Промови вконспекті були напередодні по­хорону цензуровані київським губернатором.Промовляли О. Русов, І. Стешенко, проф. Шухевич і о. Нижанківський. Пам’ятаю надзвичайноцікаву промову І. Стешенка, який говорив про спорідненість М. Лисенка з Т. Шевченком.Один взяв у народу слово, другий пісню й возвели народне слово й пісню в перлинутворчости. Ці два імена є фундаментом національної української самостійности йсамобуття. Та коли скінчиться будівля цього храму, прийде народ і поклонитьсясвоїм пророкам, а їх імена уведе в храм без­смертя.

ОтецьНижанківський визначив три моменти в житті М. Лисенка. Перший, коли М. Лисенкоприслав свій перший збірник до Галичини і замінив галицькому українцеві сурогатукраїнської пісні дійсною українською мелодією; другий — визнання цього фактуустами галицької делегації на ювілеї М. Лисенка; третій — сумний момент: «Миперед свіжою моги­лою. Вмер батько наш, але від цієї могили вічно буде розхо­дитисядихання невмирущої краси народної української душі, виявленої М. Лисенком ународній пісні».

Підчас похорону не обійшлося без інцидентів з поліцією. Коли труну знесли зкатафалька, поздіймавши з неї вінки, поліція загледіла, що її вкрито червоноюкитайкою і до дея­ких вінків причеплено червоні стьожки. Негайно поліція ви­магалапознімати червоні стьожки та червону китайку з тру­ни, вбачаючи в цьому проявиреволюційности. Дехто з грома­дян почав пояснювати, що покрито домовинучервоною китай­кою, бо так велить старий козацький звичай, та й, опріч того,жалобна українська барва не чорна, а червона. «Начальство» їхнє хотіло нічогознати й вимагало віддати всі червоні стьожки й китайку. Так і забрали все це,як трофеї перемоги над укра­їнською маніфестацією. Всі ці інциденти не порушилисумної урочистоєти величавого похорону, але другого дня про те, що трапилося напохороні, говорив весь Київ, а реакційні чорно­ сотенні російські газетирознесли відомості про демонстрації «мазепинців» по всій Росії…»

  Я розповів цю щемну історію лише з однієюметою, щоб ніхто з українців не забував, в якій безпощадній боротьбою з імперією, її драконівськими циркулярами і указами виборювалосянаше законне право рідномовно розмовляти, задушевні пісні співати і навіть хоронитисвоїх національних геніїв. Будьте достойні цієї пам’яті! 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net