Один із моїх численних авторів зжалем і болем написав про те, що на відміну від попередніх років, чомусь ніхто внинішні заключні дні січня нічого путньогоне написав про Героїв Крут. Тему, як корова язиком злизала зі ЗМІ. Навіть ізФейсбуку. «Я вже промовчу, - зазначає, - про паразитичний, негідний вчинок зігноруванням вшанування героїчної смерті за рідну державу молодоукраїнців з боку владних бариг…»
Принагідно дорікнув він і мені.Мовляв, завжди, щороку, виносив на суд публіки якусь нову розвідку з цієї щемкоїтрагедії, а нині мовчиш.
Мабуть, про все на світі можнастомитися писати, але лише не про болісну тему вічно молодих Крутів. Як не щемкодоводиться сприймати реальність тих жахливих днів, але треба. Я вже писав уминулі роки про те, що майже мільйон військових в останні дні січня 1918-гоперебувало в Києві. Але всі вони практично розважалися на мітингах, ніхто непоспішав на фронт, в окопи проти Червоної Росії, яка зціпивши зуби наступала наперші завоювання Незалежної України. 29-го в місті проходило аж два грандіознихмітинги. Організували їх прибічники тодішніх соціалістів на чолі з В.Винниченком, М. Грушевським. На них дядьки ламали шапки і дебатували дохрипоти. Вимагали розпустити армію, всім йти по домівках, ділити землю. Лунали схвальнівигуки «Ура!» Вожді раділи: їх заклики почула армія…
У цей час з півночі чотири тисячімосковітів наступали у всеозброєнні у бік Києва, готові убити, вирізати всіх хохлів,які хочуть свободи й незалежності. Придумали, мовляв, якусь свою Українську НароднуРеспубліку (УНР). Не дамо їм вирватись із наших столітніх обіймів! Ми єдинаспайка російських і українських пролетаріїв! За деякими даними, командувач московітськогокарального загону М. Муравйов на мітингу у Бахмачі, де концентрувалася штурмоваватага рашівців, заявив, що головне завдання – взяти Київ, і не панькаючись,потопити його в крові малоросів, котрі задумали стати «самостєйнімі». Булавіддана команда: нікого, в тому числі киян, не шкодувати. В маси звіринцязакинули і бойовий клич: «Ніякого жалю!» «Кров’ю хохли заплатять нам за своювольність!». Ці слова кричали пітерські, московські, тверські ординці. «Каменю на каменю не залишимо від Києва ікиян!» - твердили юнкери і балтійські моряки. Це була команда безжальних головорізів,готова затопити Дніпро людською кров’ю.
Їй навперейми із Києва не кинувсяніхто. І тоді дехто з свідомих командирів по українських штабах згадали про містечковуюнь - студентів Київського університету СвятогоВолодимира та Українського народного університету, а також учнів ДругоїУкраїнської гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Їм казали так:або ви берете в руки гвинтівки і крокуєте на фронт, виступаєте протимосковської загрози, або вас виключаємо зі списків студентів. Яке, погодьтесь,божевілля! Начебто пропонувалася сходити на прополку кукурудзи, чи на перебіркукартоплі до овочесховища…
Ці ж умови були представлені гімназистам, взагалі дітям, студентамфельдшерської школи. Усього назбирали 120 парубійків. Отаманом куреня оголошеностудента С. Короля, першою сотнею командував студент Українського народногоуніверситету Т. Омельченко. На станції Крути знаходилося ще до трьохсотштиків під командуванням сотника Ф. Тимченка. Ось це така була оборона столиціУкраїни! Останні нещодавно відступили від Бахмачу, куди стягувалися чисельні загони вояків ворога, бронепотяги.
На ранок 29 січня стало відомо, що під оруду полковника Муравйовазбиралося все більше і більше війська, а в українському штабі оборони вкрайслабо володіли справжньою ситуацією, вважали, що головний удар московитинанесуть не з боку Чернігівщини, а зПолтавщини. І всі резерви скеровувалися саме туди.
У Крутах перебували люди юнацької школи на чолі з сотником Т.Гончаренком, до дюжини глухівських козаків, залишки ще недавно бойового куреняСмерті й 13-го Січового полку. Такий ось безсмертний гарнізон. Нагадаю, протине менш як чотирьох тисяч московитів. І до мільйона військовиків, які покидавшизброю пиячили по кабаках Києва.
Поруч, у Ніжині розташувався курінь імені Тараса Шевченка. До йоговояків із Крутів виїхав негайно сотник Ф. Тимченко. Він як міг благав, умовляв командиріві старшин виступити на підмогу ненавченим воювати хлопчакам, котрі благенькимзаслоном перекрили ординцям шлях на Київ. Але його там не просто не почули, незрозуміли, а й виступили з гнівним осудом. На зборах ніжинців вранці 30 січня1918 року, у відповідь на виступ сотника Тимченка лунало щось на кшталт того,що курінь вітає революційний загін пітерців та москвичів, балтоморців. І, неповірите, - ніжинці саме їм, а не українським оборонцям Крут, готові надаватиусяку допомогу. Лозунг висовувався такий: «ми проти братовбивчої війни зросійським пролетаріатом!» Ось вам і шевченківці! Зрадники, вороги України і їїзахисників.
Із Києва на підмогу півтисячі оборонців, яких правдами-неправдами назбирав,залучив для перекриття поступу російського війська сотник Д. Носенко, що прибув з гімназистами йстудентами, кинувся Генерадьний секретар військових справ Центральної Ради Симон Петлюра. Він підняв на ноги, посадиву Дарниці на поїзд курінь гайдамаків у триста стволів. Нервовий, збуджений, з захриплим голосом замало не постріляв залізничних чиновників, які чинили опір відправленню цього екстреногоешелону. На одній із перших станцій маршруту на Крути панові Петлюрі поступила терміновадепеша: у Києві почався військовий заколот, є загроза захоплення владибільшовиками…
Було це вранці 30 січня 1918 року. Симон Васильович зупинив свійешелон на станції Бобрик, кинувся з станційних телефонів вияснятиситуацію. Гарячково думав, що йому, власне, робити далі? Продовжувати рух далі – на підмогузахисникам Крут чи повертати з гайдамаками до Києва? Де більше потрібна його допомога?
Саме у цей ранковий час, а не 29 січня, як всюди чомусь пишеться,Муравйов повів своє каральне військо на станцію Крути. Підкроеслю, 30 січня 1918 року.
Що було далі продемонструю з свідчень одного з учасника тих, подій. Ціспогади я відкопав у давніх публікаціях української діаспори. Текст належитьлюдині, яка підписалася іменем Л. Васильківський, попередивши, що це псевдонім.Поки що я не встановив, хто написав ці рядки. Але нині, це, мабуть, вже не маєособливого значення. Нам важливо, чим закінчилася та битва. Стилістику йпунктуацію автора зберігаю.
«…Навантаживши домовини до кількохтоварових вагонів, ми від’їхали наступного дня у напрямі Ніжен—Конотіп і настанції Крути розпочали розшуки місця поховання забитих та розстріляних нашихтоваришів. Завдання було важке, бо не всі були поховані разом. Як наспоінформували місцеві селяни, більшовики не дозволили їм поховати розстрілянихі забитих. Деяких селяни потайки поховали в різних місцях. Більшість засипали вдвох чи трьох ямах самі більшовики та зрівняли землю, аби не було сліду, десаме були засипані герої.
Всіх загиблих ми так і не знайшли, хоч як старанно нам допомагалимісцеві селяни відшукати місця, де могли бути засипані трупи. Майже всіх, коговзяли до полону, було по-звірячому покалічено під час розстрілу. Трупи були зрозбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними очима. Кілька трупівцілком не вдалося розпізнати, настільки воїни були знівечені. Одного знерозпізнаних щойно в Києві пізнала мати за монограмою на сорочці.
Коли ми привезли тіла забитих до Києва, два дні батьки та родинирозпізнавали своїх близьких на запасних лініях київської залізничої станції, дестояли вагони з домовинами.
За кілька день від залізничої станції вийшов урочистий похоронвулицями Києва. Більшість тіл віднайдених героїв поховано в спільній могилі накручі Аскольдового кладовища або «Угорської гори», як раніше називали це місце.
Могила крутівських героїв після зайняття Києва більшовиками була в 1919році зрівняна і на цьому місці зроблено парк. Місце могили знаходилося на галявині,дещо вище і ліворуч від малої церкви-ротонди, що стояла на місці, де за давнімипереказами нібито поховано Аскольда. Кількох полеглих поховали батьки і родинив своїх родинних гробницях на інших кладовищах, як, наприклад, родина Шульгиних — свого сина. Урочистий похорон відбувсяна державний кошт з військовими почестями.
Гарного ранку почалися похоронні обряди, а скінчилися місячним вечоромпри великій кількості київського громадянства та при участі представниківуряду, делегацій, парляменту, війська — на чолі з головою Центральної Радипроф. Михайлом Грушевським. Домовини з тілами забитих і розстріляних булипоставлені по дві на кількадесятьох селянських возах, що їх тягли сіріукраїнські воли. Всі домовини були покриті червоними китайками, згідно з старимкозацьким звичаєм. Під час походу містом і в час служби Божої над могилоюспівав хор під орудою О. Кошиця. Над відкритою могилою промовляв професорМихайло Грушевський та професор Другої української гімназії в Києві, старшіучні якої всі вступили до Студентського куреня Січових стрільців і майже всізагинули. Цей гімназіяльний професор надзвичайно барвисто порівняв крутян згероями Термопіл. Від того часу це порівняння назавжди лишилося за героямиКрутів, які поклали своє життя за нову українську державність тоді, колидесятки тисяч українізованого досвідченого вояцтва із зброєю в рукахоголошували «невтралітет» в російсько-українській війні, за що пізніше такдорого заплатила наша країна.
Крім двох вищезгаданих промовців, виступали ще інші: пам’ятаю, щовиступала над могилою письменниця Старицька-Черняхівська та ще дехто, але невсі зголошені .промовці могли виступити з уваги на пізній час. Похоронзакінчився пізнього місячного вечора постановою організаційного комітетувшанувати пам’ять поляглих героїв спорудженням на могилі величавогопам’ятника. Події, що невдовзі прокотились Україною, як лявіна, унеможливилиздійснення цього задуму…"
