Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
25.12.2017 18:50

Чотири кандидати медичних наук однієї сім'ї

Гаптувала мати вишиванки синам полум'яними віршами...

ЛИСТЗЕЛЕНИЙ ПО КРАЮ, ДАЛІ – ЦВІТ КАЛИНИ…

  Упіймавсебе на думці, що я ніколи не розповідав про мого друга і брата Миколу, а віняк ніхто інший колоритна, незвичайна показна фігура в моєму житті, про когопотрібно, либонь, було б і пісні писати, а я ось усе помовчував. Це тому, мабуть,що Коля, давно вже Микола Миколайович, - мій родич. Казати б, брат у троюрідних. Він, як і я, також Горобець. а про свояківначебто й не гоже оповідки творити. Хоча Микола Горобець, гадаю, ви це скорозрозумієте, напевне, заслужив на таке давно.

Отож,ми з Миколою в шкільні роки пасли корів за селом. Їх велика сім’я мешкала надальній окраїні села, на Голинчинському яру, це просто таки зовсім далеко,кілометрів за п’ять від центру нашого крупного населеного пункту. Батько його,Микола Романович, трудився колгоспним механізатором – веселий, мудрий чоловік,з числа кебетливих сільських філософів.. Коля був на рік молодший за мене. Алевдався не по літах рослий, кріпкий і навдивовижу сміливий. Уже в класі сьомомувін був грозою для всіх школярів. Його ніхто не міг побороти. А в дев’ятому -  Коля Горобець це був перший парубійко на весьнаш чималий колишній райцентр. До нього по захист горнулися всі, і молодші, ізначно старші також, бо він насамперед був силач, боєць, а потім  навдивовижу чесний і справедливий.

Долявипала нам народитися і вирости на дні колишнього стародавнього моря. Такпояснюють науковці те, що в наших подільських краях залягають величезні покладивапняків. Це начебто скам’янілі рештки мікроорганізмів, які жили на днівеличезних водойм. На початку шістдесятих років минулого століття, коли миякраз були школяриками,  у наших вінницькихкраях стали промисловим методом, шахтними підземними виробками, машиннимспособом пиляти каміння, видавати «на-гора» білі вапнякові блоки. В Україні наступивякраз час активної перебудови архаїчного села. Людям ставало тісно жити вкурних, тісних мазанках з глини, під солом ` яними стріхами. Вони споруджували хати зпідземного каменю ракушняка, і попит на нього зростав неймовірно. Особливо закілометрів двадцять від нашого села, де ніхто й ніколи не бачив, що собоюуявляв вапняковий кар’єр зі справжніми багатокілометровими підземними виробками,штольнями. А одне з таких виробництв розгорнулося якраз у Колі Горобця загородом.

Старівиробки з часом закривали, натомість відкривали нові виробництва, бо вапняковихгір у нас вистачало. При цьому старі штольні начебто закривали бульдозерами, нагорнувшина вході кучугури землі, аби туди ніхто не мав доступу, бо гірня (так ще у насназивали гірничі виробки) могла завалитися, задушити цікавих, насамперед,зрозуміло ж, хлопчаків, які любили з факелами блукати довжелезними штольнями.Але варто було двом-трьом хлопакам прийти з лопатами, як за годину ті виробкивідкривалися. А відтак і ставав вільним  доступдо необмеженої кількості каменю-напівфабрикату, який залишилися під землею.Справа в тому, що шахтоуправління каменерізальними машинами пиляло скалу, доставляючина поверхню  («на-гора») вагонетками лишецілі, так звані фабричні блоки. Котрий із них бодай трішки надламався, розбився,а таких була більшість з кожного відвалу, відкидалися у збойки, себто у відвали,залишалися в штольнях.  (Про це більшдетально можна прочитати у моїй книзі «Родинна колиска – Джурин» - http://www.ozarinci1.narod.ru/download/dzhurynb.pdfРозділ називається «Підземний Джурин»).

Людиладнали тачки і залазили у старі виробки. За день двоє чоловіків залюбкидіставали з штольні вантажівку пиляного каміння напівфабрикату. Високоякісногобудівельного матеріалу! Його буквально з-під рук «неформальних гірників»купляли люди з сусідніх сіл. За ним були справжні живі черги. Але найбільшеракушняку вивозив «на-гора» мій родич Коля Горобець. Він подорослішав, наливсясилою у тих штольнях. Тачку, пригадую, змайстрував на четвертину кузова авто. Аці ламані блоки він кидав, як пір’їнки. Вже згодом придбав мотоцикл, здається, «ИЖ-Планета».Торохтливе і швидкісне чудо, з гучним форсажем, який знали всі в селі (о,Горобець, їде!), і не розлучався з ним ні вдень, ні вночі. Парубчисько бувнеперевершений мастак їздити, бо вулиці наші геть страшенно заболочені, томунавесні і восени міг пролетіти, як циркач навіть по кам'яних мурах, які у нашому селібудують замість парканів. Здавалося, що якби потрібно було, він би проїхався навіть по верхівках кучматих верб і тополь... Стільки було в ньому кипучої енергії і нестримного вміння. 

cdsw

Микола Горобець на військовій службі...

Накар’єр до Горобця дорогу знали і старші, і молодші. Він ще школи не закінчив, авже був чимсь схожим на мирового суддю. Всі боялися його великих і міцнихкулаків. Хоча навряд чи коли він їх застосовував. Коля Горобець-силач бувзнаменитий на весь район спортсмен, особливо в грі у волейбол, баскетбол. Назмаганнях з боксу, у різні види боротьби проти нього навіть нікого невиставляли. Аби не придавив школярика…

Насрозвела на три роки служба. Я поїхав на флот, а йому, гадаю, страшеннопофортунило у війську. Хтось із батьків-командирів побачив, зрозумів, що такогооригінального індивіда з вродженою креативністю потрібно виховувати довір’ямвисокого обов’язку. Щоб він не завойовував собі право першого і головного вколективі силою, можливо, навіть і мордобоєм, чого він, звісно ж, обов’язково доб’ється,бо натуру мав лідера, впертого, і нескореного, чи не краще призначити його завожака офіційно. Дати йому віжки влади, що називається, формально, а хлопецьвін порядний, без бісиків в очах, усіх триматиме в своїх руках. Бо фізичнорівних йому не було.

Однеслово, Миколу чи не з молодих солдатських пазурів призначили старшиною роти.Офіцери ввечері йдуть з казарми додому, він до ранку залишається за командира.О, при  йому, будьте певні, не буде, нісамоволки, ні дідівщини, ні розпивання спиртних напоїв. Горобець нікому недозволить дурниць у підрозділі. Особливо ж познущатись над слабшим. Рота, девін був за старшину, завжди була найкраща.

Коливін приїхав після служби в армії до Івано-Франківської школи міліції, я такдумаю, за ним слідом прийшла «обєктивка». Своєрідне досьє про можливевикористання в якості лідера, вожака. Бо й у Прикарпатті його призначили такожстаршиною курсантської роти, і Микола Горобець у тому закладі був за головноговерховоду. А на його участь у змаганнях приходили всі.

Язустрів Миколу тоді, коли він уже з рік попрацював дільничним інспектором у Вінниці.Один з тамтешніх міліцейських начальників мого родича розповідав:

-Унас завжди була проблемною вулиця Леніна, так звана «стометрівка». Це ділянка усамому центрі міста – біля міському, біля обкому партії. Чи не всі резонансніподії відбувалися саме тут, оскільки вся шантрапа клубочилася саме тут. Хто вип’є,лізе тут повикаблучуватись. Головні крадіжки – тут, мордобої – також. Тутбродять з кастетами і ножами. Якого дільничного сюди не поставимо, ніхто нічоговдіяти не може. Але одного дня у райвідділі з’явився новий випускникІвано-Франківської міліцейської школи. Атлетичного зросту, хлопець красень, спортсмен,борець, самбіст, каратист. Кулаки пудові.  Простий і відчайдушний. Наші начальники так ізапитали: «Порядок наведеш?» Відповідає: «Без проблем…»

-Іякий результат? – кажу, заворожений розповіддю офіцера.

-Кращене придумати. У це важко повірити, але нині «стометрівка» - найспокійніше місцев місті. Ваш брат лише з’являється на вулиці, а вже поміж хуліганистої братвипередали: «Горобець на посту, будьте обережними…»

-Щоти з ними робиш, як умовляєш? - повертаюся з питанням до Колі.

Віндивиться на мене світлими, розумними, з голубинкою очима і відверто каже:

-Потрохудавлю, як тараканів…

-Ні,ні, - поспішає запевнити мене в протилежному начальник М. Горобця, пояснити, щоце неправда, банальний жарт. – Жодної скарги на товариша лейтенанта не було. Щовсі бандюки його страшенно бояться – це правда. Але, їй-Богу, не більше…

Дотого часу Микола Горобець уже чемпіон МВС по вільній, класичній боротьбі, покарате і самбо.

Яякось запитував Миколу Миколайовича:

-Тищо знаєш до тонкощів усі правила боротьби різних стилів?

-Таякі там правила? – весло смівся він у відповідь. – Мені головне прихопити суперникадо рук. А нехай він там буде каратист чи самбіст, боксер, мені - все одно. Він захвилину-другу буде проситися. Я вже не програю, з рук його не випущу…

ЧемпіономМВС у всіх видах боротьби Микола Горобець був років із двадцять – не менше.Власне, скільки не виступав…

Саметам, у Вінниці, він мені зізнався: «є у мене дівчина. Покажу, оціниш…»

Йомупід житло виділили кімнату в гуртожитку медичного училища. Десь там в йогокоридорах чи на кухні, можливо, примітив він чарівну, гарнооку Наталю. Ось іпредставив її мені. Як здалося з першої зустрічі, виділялася вона примітноювродою, лагідною, милою усмішкою, теплотою, душевністю погляду. Я бачив, як мійдруг і брат наше потеплішав, поменшав перед нею. Замало не мурликав…

Коляй Наталя стали для мене зразком сімейної пари. Вона понад усе любила медицину,хотіла стати лікарем. Це була її заповітна мрія. А тут після медичного училищанародилися діти – один за одним два хлопчики. Він сказав: «поступай в інститут».У медичному закладі заочного відділення не має, але вона пішла на перший курсстаціонару. Як найдорослішу обрали старостою курсу. Важко, дуже важко було, знаю,але Микола в усьому допомагав, був поруч. Вона ж навчалася блискуче…

dews

Наталя Іванівна Горобець - лікар-педіатор, кандидат медичних наук, доцент Національного університету імені О. Богомольця

Йоготим часом перевели у нову службу, тодішнє «обехесес», абревіатура щоправда ниніне зовсім точна, бо сформована на радянський копил, до того ж з російськихслів. Я залишаю її в тексті лише через те, що вона добре знайома багатьом читачам.А це загалом означає – очолив відділ боротьби з економічними злочинами. Спершу врайоні обласного центру, потім у Вінницькій області. Довго опирався протипропозицій переводу до Києва, в апарат МВС.  Коли нарешті всі Горобці переїхали до столиці,то Наталя Іванівна була вже лікарем-педіатром, кандидатом медичних наук. А Руслані Роман уже закінчили Вінницький медичний університет. Обидва – фахові хірурги. Старший– закінчив аспірантуру, захистився. Обидва женилися. В одного і в другого синівдружини теж медики, кандидати медичних наук. Захистились, як змовились. Тепер усі троє – Наталя ІванівнаГоробець, дві її невістки – науковці, співробітники Національного університетуімені О. Богомольця.

Прочетвертого з цього ряду – Руслана Миколайовича Горобця, кандидата медичних наук,хірурга варто сказати дещо більше. Він весь у батька – напористий, завзятий,але головне – до моторошного справедливий. Коли 2014 року зчинилася страхітливазагроза життю громадян на Майдані, він поклав заяву на відпустку у клініці МВС,де працював, і раз так учинив, і вдруге, тижнями, іноді під відкритим небом, аби не втратити постраждалого, робив складні операціїв центрі столиці, практично під вогнем снайперів. Врятував немало життів українцям з обох сторін барикад, якіпротистояли на Майдані. А коли виникла загроза втрати Україною Донбасу, опинивсяв медичному десанті добровольчого батальйону «Айдар». І сам бійців виносив зполя бою, рятував при артобстрілах. Достойно оцінюючи його героїчні заслуги, главадержави нагородив хірурга, кандидата медичних наук Руслана Горобця орденомЯрослава Мудрого. Він нині – військовий хірург.

Уті дні я дізнався хвилюючу новину: Руслан отримав легке поранення. Куля простопоцілувала його, щоправда лише чиркнувши губи. Я тоді написав статтю до свого блога,який тієї пори вів на Інтернет ресурсі міжнародної радіостанції « ЭХО Москвы». C татяназивалася – «Красавец на всю войну!». Бо Руслан і справді високий, як батько, стрункий, з м'якими рисами обличчя. Читати читати мою статтю можна за ось цим електронним посиланням - https://echo.msk.ru/blog/jura777/1382149-echo/

 У всій цій історії є одна велика, непомірна, приголомшлива втрата. Упіймав себе на тій думці, що я про все пишу тут, наче ходжу зачаклованимикругами, а ніяк не наважуся сказати вельми важливе: після важкої хвороби, уперший день осені 2013-го не стало Миколи Миколайовича Горобця. Такого міцного як дуб полковника звалила підстпна хвороба. Він дослуживсядо пенсії у МВС, а ось спокійно пожити після важкої і відповідальної роботи,побавитись з онуками міг недовго. Наскільки він був вірний у стосунках з друзями,тими, з ким починав службу, напевне, може слугувати ось цей промовистий факт.Після закінчення Івано-Франківської школи міліції її випускник, щорічно, в томучислі й будучи заступником начальника Главку МВС, міністерським полковником на день-два приїздив донавчального закладу (тепер це інститут МВС). А знаєте для чого? Щоб пограти уволейбол. Така була у них дружна, надійна команда ще з сімдесятих роківминулого століття. Непереможна!

Відтак,Наталя Іванівна залишилася сиротливою лебідкою. Вона – доцент кафедри педіатрії№1 Національного медичного університету імені О. Богомольця.

Ненажилися вони з своїм Миколкою. Не наговорилися. Треба тепер учитисяспілкуватися на відстані, у різних світах віднаходити одне одного.

Тиговориш так красиво:

Ллютьсяхвилею слова.

Посміхаєшсяграйливо –

Зсерця вискочить душа.

Абож отак:

Ами зустрілись по весні.

Цвіливже трави запашні.

Івальсу Віденського звуки

Сплелинавіки наші руки.

Нещодавноу Наталі Іванівни вийшла поетична збірка, озаглавлена «Цінуй життя»! І справді, хто окрім досвідчених медиків, якою вона є, може скласти справжню ціну людському життю. Але водночас це і своєрідний підсумок до їхнього з Миколою Миколайовичем сімейного життя-кохання.Винятково красива пара в них була. Розумна, весела. Такою вдалася і її поетичнакнижка. Кохана пише:

Тебенема, а я живу,

Молюся,плачу і тужу.

Твоядуша з небес, я знаю,

Менекоханням огортає.

Мати,син якої воював, не могла, зрозуміло ж, поминути того, аби не оспівати «НебеснуСотню», не створити поезію-реквієм «Солдатським матерям», не описати того, чимзаймається її син на війні:

Більнещадний, опік, рани,

Скальпельрана та бинти.

Настолі лежить, як у тумані,

Хлопецьроків двадцяти…

         Знаходжу в збірці і вірш «Поцілунок кулі». Звичайно ж, тієї,що цілила в її Руслана. Наталя Іванівна пише:

         Це не з неба зорепад,

         Не стріла Амура.

         Це відлуння канонад,

         Тінь війни похмура.

         Але найбільше мене пронизав вірш «Синам». Він звучить, якреквієм, як молитва матері потомкам:

Дні біжать без вороття

Як вода в струмочку.

Я для тебе сину мій

Вишию сорочку.

 

Візьму біле полотно,

Характер та душу,

Сяду, гляну у вікно,

В путь-дорогу рушу.

 

Лист зелений по краю,

Далі – квіт калини.

Сонця промінь у маю

І спів солов’їний.

 

Чорнобривці, розмарин,

Мальви, черемшина –

Розмаїтий, квітковий

Наш край – Україна…

 

Ви сорочки одягайте

На свої дороги,

І ніде не забувайте

Батьківські пороги.

         27 грудня у Наталії Іванівни Горобець, лікаря-педіатра,кандидата медичних наук, доцента Національного університету імені О.Богомольця, матері двох синів хірургів, свекрухи двох медиківневісток-науковців славний день Новоліття. Не забудьте ж, привітайте її, друзі,з уродинами.

         Здоров’я і щастя тобі, Наталіє Іванівно!

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net