Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
04.04.2017 09:31

Блискавиці з громами в електричці

Чому моє життя має залежати від усяких пройдисвітів і невмотивованих екстрималів?

Учора довелося побувати на «творчих хлібах» у сільській Україні: навіть деревину посадити вдалося. «Антонівку»! Щоб колись замочити у бочечці крупних, соковитих, білобоких яблук, або ж додати кислинки плоду до борщу. Теплінь, як улітку. Сонця – справжній океан. Бруньки на дервах, здається, на очах тріскаються. Коли ж під вечір із Києва повідомили: «А у нас дощ!»

Грозовий фронт випало зустріти у Фастові. Тут на моєму маршруті доводиться робити пересадку на інший електропоїзд, і чекати до його відправки замало не пів години. Ось на цей, так би скзати, «перепочинок», і накотилася звідкілясь страшенна суха гроза. Дощу не було, а ось блискавиці (на голий ліс, як кажуть, що зовсім таки, за народними прикметами) розпанахували небо і так з небес било громом, так било, що здається ще один удар і від поїзда залишаться лише тріски.

У шестимісному купе електропоїзда, якраз навпроти мене, під вікном, розмістилася жіночка з числа тих, що, либонь, тільки вибралася з села на столичні побиті асфальти, але всіма своїми проблемами перебувала ще на якомусь задрипаному кутку Пердинівки, і за десяток хвилин, яких ми провели  пспіль із нею, за неповний метр один від одного, вона ще не припиняла розмов по телефону. Тарабанила й тарабанила. Була схода на мавпу, котра щойно стрибнула з пальми, і немогла намилуватися іграшкою-гаджетом. Я як міг відганяв від себе примітивізм тих бесід про «стірку», про те, що тривають пошуки нової квартири, і про ще незораний город, не посіяну моркву й петрушку. Але спробуй це не почути, якщо про подібне мовиться просто перед твоїм носом.

Але нехай би вже, я загалом людина невибаглива, навіть вряди-годи полюбляю почути збоку чужу говірку, діалекти, навіть словесні покручі, якщо це вже не занадто вульгарно звучить.

Але тут, як уже сказав вище, на наш електроешелон мовби почався грозовий наліт небесних бомбардувальників. Блискавки раз-по-раз висвітлювали крейдяні від перляку обличчя людей поїзда. Здавалося, що пасажири навіть вуха попритискали до голів. І тільки моя візаві байдуже щебетала, не звертаючи найменшої уваги на те, що вагон аж ніби розколювався над нами.

Я не витерпів і сказав доволі вимогливо:

-Не розмовляйте в грозу по телефону. Ми можемо всі постраждати…

Сусідка тільки глянула на мене, і продовжила свій напіввеселий монолог з кимсь далеким. За тим швиденько набрала новий номер. Удар грому був такої сили, що, здається, аж здригнувся весь вагон. Вікно, під яким ми сиділи, осяяв такий новий спалах, що від тої матовості хотілося заховатися під пасажирські сидіння. Услід небо знову буквально розкололося.

-Припиніть ваші розмови в таку жахливу грозу, це може погано закінчитися…

Цього разу баришня і не глянула на мене. Бесіда продовжувалася все у тому ж режимі.

Я ще тричі, більш-менш голосно, аби чули всі попросив мавпу з телефоном припинити наше життя у грозу перетворювати на гру у лотерею: попаде чи не попаде у нас стріла з небесної громовиці?

Реакції знову ніякої, хоче вже всі довкруги напружено спостергіали, як я зрозумів, за тим, що ж буде далі. Мабуть, і з острахом за своє життя. Думаю, вони неодноразово читали повідомлення про те, чим закінчувалися подібні ігрища з неконтрольованими небесними електророзрядами, які доволі влучно б ` ють по подразниках електронного поля. Коли ж велика любителька поп****ти у страхтіливу грозу по телефону знову побігла по клавішах свого смартфона, набираючи наступного абонента, бо удар грому щойно роз ` єднав  її попереднє сполучення, я, як мені потім здалося, помимо своєї волі простягнув руку і збив сенсорний набір на її смартфоні. Провівши рукою по клавішах. Можливо, й не правомірно учинивши, одначе іншого виходу зупини цю жахливу гру з силами пророди я не міг.

При цьому я доволі голосно сказав:

-Якщо хочете дочасно на цвинтар, то вийдіть на перон, чи бодай у тамбур, де нікого немає, і викликайте собі смерть персонально. А ось моїм життям у такий  безглуздий спосіб розпоряджатися не потрібно. Чого ви заховалися поміж людей і випробуєте рівень своїх гріхів?

Баришня, як заверещить:

-Ви чому мені не дозволяєте розмовляти по телефону? Ви хто такий? Ви чого мене б ` єте по руках?

У сусідньому купе на ноги зірвався плешивий чоловічок у якихось старорежимних круглих скельцях-окулярах, просто таки страшенно схожий на одного нардепа, котрий полюбляє у новорічну ніч постріляти з пістолета по живих мішеннях, влучаючи при цьому у ноги своїм виборцям. Я, їй-право, першої миті справді подумав, що це він, відомий герой багатьох інтержаб: таке ж огидне пом`яте обличчя. Пасажир буквально заволав у бік мавпи з гаджетом, і мене:

-А ви стрибніть на нього, надавайте йому по морді: я тут же прибіжу вам на допомогу. Ти поглянь лишень, він б ` є незнайому жінку. Що за мужчина такий? Простягай руки до своєї дружини, поки вона тебе не зупинить…

Я не промовчав.

-Справа тут не в джентель м ентстві, чи антиджентельментсві. Смертельному грозовому розряду буквально все одно, хто здійснює виклик у грозу, точково притягує його – малохольний чоловік чи дебільна жінка з мобільним телефоном. Він б`є не розбираючись.  І запам`ятайте: якщо моєму життю буде загрожувати небезпека, то я не подивлюсь на те, яка сволота – в спідниці чи в штанях викликатиме мені смерть по сусідству. Тому, що я знаю випадок, коли один подібний і також хитро зроблений, розпатякуючи у страшну грозу по телефону на озері, казав: «Я ж глава обласної державної адміністрації, я ж лідер відомої партійної сили в Україні, хіба мене може грім убити? Мені можна ігнорувати всі правила…» Де він нині? Давно у могилі…

Через вагон, біля протилежного вікна сивий чоловік весь цей час також молився в телефонну трубку, а зачувши шкандаль, швиденько сховав гаджет до кишені. Одначе не поминув мені голосно зауважити:

-Електрички мають грозовий захист, і якщо грім битиме по телефону, у відповідь на виклик абонента, то він ударить у мачти…

 -Еге ж, саме так, тільки дивіться, аби не обсипалися від того ваші вуха, - відповів я йому. – А якщо грозовий захист не спрацює? Ви що не знаєте рівня справності нашої техніки?

Мої запитання повисли у повітрі…

Півтори години їзди до Києва супроводжувалися суцільною тишею у вагоні. Одначе на душі було неймовірно гидко. Наче вимастився, даруйте, в солідол…

Усі троє моїх запеклих ворогів з вагону приміської електрички вийшли на Караваєвих дачах, я ж  поїхав до центрального вокзалу. Думаю, от уже ж помили чуба мені вчора  ввечері  любителі пограти з долею у піддавки. Але ж, сподіваюся, всім добре відомо: і хороше, і погане чиниться до певного часу.

Щоправда, найбільше мене вразило те, що ні одна паскуда у вагоні не стала на захист мене. Адеж, якщо по великому рахунку, я захищав усім їм життя.

Невже їм усім хотілося так по-дурному вмерти поруч з прицуцуватою бабою, яка в своїх за сорок, либонь, тільки-тільки шукає себе по чужих кутках у Києві…

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]