Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
07.02.2017 17:44

Шніцель із Шаргорода, вуджина з Тульчина

Записки зовсім не гурмана.

Треба ж такому статися: вирішив дещо обмежити себе в їжі, скинути зайву вагу, бо ж незабаром весна, треба вирушати до свого сільського саду, а там роботи непочатий край. Щоб бути бадьорішим, краще потрудитися на старті врожайного року, конче треба облегшити організм. І як сигнал від шлунку – якось знічев’я приснилося чомусь… ружинське масло. Файне, в упаковці. Дивина та й годі. Чув від домашніх на кухні, що воно начебто найякісніше. Десь у пам'яті, мабуть, закарбувалося це, вночі зблиснуло в свідомості. І, їй-право, це зовсім не реклама…

                Прокинувся вранці і гайда обмислювати: що й коли найсмачніше коштував. По світу, слава Богу, я поїздив чималенько: загалом навістив 41-у країну на різних материках, навіть верблюже молоко пив в осібному шатрі Каддафі серед бедуїнів. Бачив багатоманітні шведські столи, ласував їхні щедрості. Але найапетитнішим, звичайно ж, був сирок «Філадельфія» у США. Я там у готелі мешкав дванадцять діб, і не втримувався від того, аби під час сніданку не набрати з пів кишені їх із щедрої таці, аби потім цілий день ласувати. Це справді щось було неймовірно апетитне.

                Одначе такий сирок - делікатес, а те, чого мені завжди хочеться, як їжі, – не повірите – шніцеля з затрапезної радянської «Чайни» у райцентрі Шаргород (це на Вінниччині) далеких, кінця шістдесятих років минулого століття. Я одразу після школи пішов трудитися до районної газети, і, звісно ж, став отримувати заробітну плату. Це давало мені право обідати в громадській їдальні.

                У Шаргороді тоді якраз відновився район, частину якого відстрочили від Жмеринки, народу на різні посади  в державні структури наїхало звідусіль чимало, і тому обідньої пори в «Чайні» було справжнє стовпотворіння. На кухню влаштовувались довжелезні черги. Але мені ніколи не було це ані клопотнечею, ані морокою. Я недавній школярик, прилаштувавшись у хвості такої людської вервечки, вельми уважно придивлявся до старших, до чиновників і начальників у черзі. І все зазирав на кухню, звідки доносилися лоскітні спокусливі запахи, шкварчання, й гамір дівчат у білих одяганках. Туди раз по раз яструбом влітав маленький чоловічок з товстенними окулярами, немовби лупа, з яких виглядали величезні його банькаті очі. Це був сам товариш Пальтін – голова районного Харчоторгу. Він завжди галасував, на всіх по-начальницьки покрикував. Від того на кухні всі активніше рухалися. Одначе люд від того навряд чи посувався швидше.

                Тут же, на проході до видачі блюд, куди тяглася черга, були ще одні двері. За ними знаходилася таємнича кімната, котру стиха називали загадковим словом «кабіна». Там, як ви уже, сподіваюся, здогадалися, обідало начальство, іноді шикарно раювали різні зальотні чини з області і республіки. Подеколи вже обідньої пори там рікою лилися коньяки і шампанське. Зрідка лунали пісні.  Тоді товариш Пальтін у тісному коридорчику, де годі було протиснутися між тими, хто поспішав пообідати до закінчення робочої перерви, мотався, як метеор. Подавав різні команди через вікно видачі, але у такий спосіб керувати йому було не вельми зручно, позаяк підлеглим було видно лише чубик патрона, тому він галасливо влітав через двері на кухню, спотикаючись об нас, хто липнув у черзі. Товариш Пальтін усе очікував того незабутнього моменту, коли нарешті на протвенях досмажиться особливий, шаргородський ексклюзивний провіант – телячі чи свинячі мізки. О, це було таке коронне місцеве блюдо, про котре згодом дізналися всі, хто відвідував Шаргород. Це стало показною фішкою райцентру над річечкою Мурашкою.  Казали, що подібний делікатес, приготовлений тут, сам тане у роті і сповнює шлунок блаженством ситості.

                Маленький, товстенький харчоначальник, коли смажені мізки нарешті були готові, величаво  крокував попереду, за ним офіціантка, в спеціально накрохмалених нарукавниках і фартухах високо поперед себе несла тацю з великою тарелю, повною смачної страви, з великою гіркою зелені поруч. Іноді, коли така процесія проходила попри мене, так хотілося хоч би руками вхопити той гарно підсмажений мізок, кинути до рота.

                Але кожному й їжа своя. Не доріс ще я тоді до привілейованої кабіни, до частування ексклюзивних мізків від харкоманди товариша Пальтіна. Я стояв у черзі по банальний шніцель. Потім дізнався, що готували його з сухарів чи розм’яклого хліба перемішаного з м’ясом, або м’ясним фаршем, цибулею або ж часником, з додаванням яєць. Смажили все це місиво в рослинній олії.  І навіть казали, що хліба в ньому було начебто більше, ніж іншого продукту. Дарма, і слухати цього не хочу. Якби ви знали, яка то була смакота. Особливо, коли шніцель гарно підсмажений, гарячий, щойно зі сковороди. А за гарнір правила товчена картопля з підливою. Боже, як то було апетитно, всмак! Я запам’ятав ту радість їжі на все життя, і повсякчас, коли добряче виголоджувався, мріяв про шніцель із Шаргорода. Від Пальтіна.

                Згодом течія життя винесла мене на інші прибережжя: став я служити власкором обласної газети «Вінницька правда» по південній групі районів з центром у предківському Тульчині. Якось так розігралося, що запізнався я з інспектором районного комітету народного контролю. От він якось і запитує:

                -А ви де обідаєте, взагалі-то?

                -Та будь-де. Власне, де прийдеться.

                -Я порадив би вам ходити до їдальні при м’ясокомбінаті. Скільки не перевіряємо, у них там завжди повний порядок. І чисто, затишно, якісь люди охайні й уважні працюють…

                Причувався я до поради і став вчащати саме туди. А там і справді все влаштовано по-домашньому. І раціон веселий. Якось до душі мені припала одна страва – вудження.  Соковита, оманлива страва. І таких великих порцій, які викладалося там на порцію, я ніколи не зустрічав. Не їдальня, а принадна частувальня.

BDES

    ПОЧИНАЮЧИЙ ВЛАСКОР ОБЛАСНОЇ ГАЗЕТИ - 1975 рік            

Приглянувся ближче. Працює дві зміни людей. На одній приємні, чемні, і слово скажуть приманливе, припросять до обіду. Супу з вершком налляють. На іншій… На цій я нікого не бачив, не чув, окрім чарівниці, що сиділа за касою. Не жінка - справжня Богиня. Гарна, хоч картини з неї пиши. Голосок медовий. Як підходжу на розрахунок з тацею, ноги ватні стають, губи терпнуть, слина немовби клеєм рота цементує. Мені 26-ть, їй років 31-32, жінка в самому розквіті своєї виняткової доброти і вроди. Якось зістрибнула з свого трону за касовим апаратом, нахилилася до мого підноса, відклала вбік таріль з бужениною з нього, пройшлася до холодильника, взяла іншу порцію, поклала переді мені. «Ця свіжіша», - сказала, і зашарілася по самі вуха. А як ішла, щоб ви побачили…

                Не обідаю, а серце заспокоюю. «Ні, - думаю, - більше я сюди не прийду: і їй незручно, і мені ніяково…»

                Через декілька обідів я помітив таку неймовірну особливість. Віддаю я за обід, приміром, купюру в 25 рублів, вона повертає мені здачу. Знаючи, приблизно свої статки, враз виявляю, що коштів у кишені після обіду у мене не меншає. Що за оказія? Якось уже уважно ставлюся до цього: вручаю знову 25-ть з Ленним на купюрі за обід. Отримую решту і кладу її до окремої кишені. Потім порахував і оторопів: знову маю той самий четвертак, лише іншими купюрами. Без єдиного слова: ні я їй, ні вона мені…

                Став я розмірковувати. Подумав, можливо, хитруни з м’ясокомбінату вирішили пригодувати собі нового власкора обласної газети, бо я вже цілим рядом гострих, дошкульних публікацій місто і район поставив дибки. Але чому ж тоді інша зміна на мене байдуже реагує?

                Ні, мабуть, усе-таки подібне - приватна ініціатива вродливої панянки. І бачу ж, що не розбещена вона, дуже скромна жінка, але такий тоненький дриблінг. Навдивовижу приємно, і лячно водночас. Бо дуже ж уже гарна. Вирішив я на тиждень утриматись від візитів на обід цієї зміни. А тут мене повідомили. На сусідньому власкорівському кущі з центром у Жмеринці звільнилася квартира, можна переїжджати туди, в редакції лишень треба забрати ключі. В Тульчині, після моїх критичних виступів навряд чи зміг би я швидко отримати житло.

        Не скуштувавши вуджени в останнє, не подякувавши навіть моїй годувальниці, я бігцем отримав ордер на житло і перебрався до міста знаменитої вузлової залізничної станції. Тульчин залишився лише у згадці.

           Із Жмеринки дуже швидко довелося поїхати на дворічне навчання до ВПШа. За тим була робота власкором газети «Сільські вісті» по групі західних областей України. Звідти перевели в апарат редакції. Якось там сиджу, вичитую, редагую оригінал надісланої вінницьким власкором газети статті про непорядки у Тульчинському районі, про махінації на тамтешньому м’ясокомбінаті. І тут, як кажуть, згадав кіт чию ковбасу з’їв. Думаю, я ж тій винятково вродливій жінці навіть спасибі не сказав за обіди. Такий невдячний. Сором розпік мене за минулу невдячність. Відтак, розшукав у записнику телефон свого давнього знайомого народного контролера у далекому райцентрі. Прошу його: віднайди, будь ласка, козаче, телефон їдальні м’ясокомбінату.  Він каже мені: «Можливо, я за вас там все повирішую?» «Ні, ні, - наполягаю, - повідом лише номер телефону. Я сам переговорю. Вельми делікатна справа…»

                -Ах, Галину? – сказали мені на тому кінці з’єднання. – Вона якраз нині працює, зараз гукнемо…

                -Слухаю вас, - почулося в телефоні.

                -Це один колишній голодний потривожив вас, - випалив я спеціально завчене для розмови.

                -Я так і зрозуміла, - сказала вона, так начебто ми з нею розмовляємо щодня. Можливо, й сподівалася, що я колись її розшукаю. – Ви ж тепер у Києві мешкаєте, чи не так? Я газету вашу передплатила, так що маю змогу слідкувати…

                Ось подібного, звісно ж, я не очікував, і просто забувся, чого телефоную. Знову не подякував за минуле, просто попросив записати мій номер телефону: а враз їй вдасться побувати в столиці.

                -А ми якраз збираємось до Києва. З дочкою повеземо здавати документи в інститут…

                Поминуло з пів року. Якось під обід у мене на робочому столі задзеленчав телефон. У трубці обізвалася моя пасія з Тульчина. Виявляється, вона із дочкою тут, у Києві. А в мене така колотнеча з вільним часом, просто ніколи голови вгору підвести: потрібно за графіком здавати в друкарню канун (це матеріали наступного номера газети). Я тоді відповідав за формування першої і другої полос видання. Прошу, милих тульчинок під’їхали поближче до видавництва. Вискакую нарешті на вулицю. Сидять дві вродливих ляльки в тіньочку на лавочці. Моя знайома зовсім не змінилася, виряджена, як модель з обкладинки журналу. Поруч з нею юна красуня. Великі очі під довгими віями. Повів я їх до журналістської їдальні. Коли всілися, я зніченій дочці кажу: «Колись один голодний молодий чоловік приїхав до одного міста, і одна добра, щедра душа його ситно нагодувала. І не хотіла брати за те навіть гроші… Так що я винен твої матері одинадцять обідів…»

                Я поглянув на пані Галину, і дуже пошкодував за те, що сказав подібне. Вона вся почервоніла неймовірно. Їй явно було від почутого зле. Вона, мабуть, ніколи не думала, що я при її дочці відважуся обнародувати подібне. Можливо, я видав її якусь приватну, потаємну таємницю. Цілком ймовірно, що вона могла думати, буцімто цей заїжджий журналіст зовсім не помітив, що вона йому в кишенях просто міняла куп`юри, годуючи його за рахунок, як кажуть,  закладу, а точніше б сказати, - м`ясокомбінату... 

Дочка великими очима спантеличено зиркала, то на матір, то на мене…

                Як міг я рятував ситуацію. Пояснив, що насправді ми жодного разу навіть не розмовляли. Оце практично вперше. І це справді було чистою правдою. Поступово ситуація за столом нормалізувалася. Ми навіть злегка жартували, особливо після того, коли я почав розповідати, які курйози трапляються у журналістській роботі. Я нарешті зумів подякувати пані Галині за давню її підтримку в їхньому краю, вибачитись за зайву відвертість. За годину мої землячки поспішили на поїзд, я зводивши їх до своєї редакції, розповівши, як робиться потужна, професійна газета (вона тоді видавалася накладом 2,5 млн. примірників), провів панянок лише до метро. Мене чекали невідкладні редакційні справи. Вони поїхали. І, схоже, назавжди з мого життя…

                Така історія з шаргородським шніцелем і тульчинською вуджиною.  

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net