У цьогорічний день Святого Миколая в Вінниці широко вшановували свого доморощеного знаного Миколая – письменника Миколу Олександровича Рябого. Напередодні йому якраз виповнилося усі вісімдесят! Пан Рябий сяяв, як діамант. Шкіра на обличчі стала немовби шліфована, від, мабуть, особливості моменту, внітрішнього хвилювання. Сиві вусики акуратно підстрижені, його гордість – фасонистий ціпок, узятий до рук не стільки за фізіологічної потреби, а під модерний образ «а-ля Борис Грінченко», аж блистить, начищений заледве не каніфолю. Зять із дочкою допомогли довести з дому, поспіль з бібліотекарами виставити на стендах майже сорок романів і повістей, виплоджених за роки результативної роботи на ниві літератури. Справжня книгозбірня! У найбільшому лекційному залі Вінницького державного педагогічного університету набилося людей – не проступитися.
І коли вже виступали люди, шанували ювілянта, розпорядник на торжествах, голова обласної організації Національної спілки письменників України, поет Михайло Каменюк, враз оголошує:
-А зараз слово має офіцер АТО, який служить в окопах захисників Донбасу з 2014 року… Позивний - «Оса». 1994 року, коли було йому 11 років, сказати б, тоді ще зовсім маленьке осенятко, мешкаючи у Києві, влетіло до бібліотеки, що знаходилася на тодішній вулиці Артема, і поміж стелажами книгозбірні, надибало новеньку, щойно доставлену з друкарні книжку Миколи Рябого, товстий роман «Ще не вмерла Україна». Фактично це був перший широкий і епічний художньо-документальний твір української літератури про наших незабутніх героїв Крут. Книгу, котра розповідала про молодь Києва, яка у січні 1918-го, тоді, коли по всьому великому місту тривали голосисті солдатські мітинги, де вирішувалося болюче питання – воювати далі, чи кинувши зброю йти додому, ділити поміщицьку і церковну землю, три сотні юнаків, - студентів та юнкерів старшинської школи, вийшли проти багатотисячного загону московітів, які наступали на Україну. Що було далі 1994-го… розповість сам «Оса», - заявив голова осередку письменників області.
Зал вибухнув аплодисментами. Микола Олександрович з цікавістю дивився на незнайомого військового. А військовик «Оса», озброївшись мікрофоном став не дзижчати в ефір, а скромно розповідати свою дивну історію.
-Я почав навмання відкривати сторінки і читати, буквально проковтуючи зміст, - говорив офіцер. – І так мене все у цій розповіді захопило, підкорило, вразило, що я хотів тут же все написане збагнути, осилити, Зрозумів, що це та книжка, яка мені була потрібна, котра мене по-справжньому захопила. І як відчайдушний, хуліганистий хлопчисько, я її тоді, даруйте за відвертість, виніс під полою… Точніше - украв із бібліотеки…
На якусь мить у великому лекційному залі університету запанувала мертва тиша. А тоді всі щиро засміялися, зааплодували. Хтось весело з гальорки вигукнув: «Оса» прилетіла з повинною…»
Офіцер-атошник приніс з собою і саму винуватицю цієї неординарної історії. Військовий дістав з речового мішка акуратно обгорнуту книжку.
-Я її забрав з собою на війну. Мої підлеглі всі вже прочитали її у перервах між боями та чергуваннями на постах. Мені завжди хотілося отримати автограф письменника Рябого, тому що я став ревнивим прихильником творчості Миколи Олександровича. А тут на щастя нас направили на ротацію до Гайсина, що на Вінниччині. До того ж у мене дружина вінничанка. Йдемо з нею вашим обласним центром, дивлюся оголошення про творчу зустріч з літератором Рябим з нагоди його чудового ювілею. Кажу своїй милій: «Я будь-що маю потрапити на зустріч з паном письменником, подякувати йому за книги, які змінили моє особисте життя…» Щоправда, шкодую, що немає тут поруч моїх синів. Вони вже читають і роман «Ще не вмерла Україна». І книги про Земледухів, про Данила Заболотного… «Ave vitа»…
У залі окрім студентів, викладачів, містян - прихильників таланту письменника, були й журналісти. Хтось із них і крикнув з першого ряду:
-А скільки у вас синів?
-Троє, - відповідає військовик.
-А як їх звати?
-Левко, Нестор та Остап…
-О, справжні козацькі імена, - резюмував геть розчулений цією дивною історією довкола його книжок Микола Рябий.
Довго ще товпилися після вшанування ювіляра люди довкурги письменника та його незвичайного гостя. Попросили представитись і «Осу», так би сказати, ширше за військовий позивний. Він з усмішкою зробив це:
-Олександр Володимирович Мончар, 1983 року народження, старший лейтенант, захисник Вітчизни… Закінчив Київський державний педагогічний університет імені Драгоманова. Чесно скажу, що вибрав історичний факультет тільки під враженням подій, зображених в романі «Ще не вмерла Україна», в рідя історичних творів Миколи Рябого. До речі, дипломну роботу писав, якраз за мотивами цієї книжки, роздобутої в київській бібліотеці, і заслужив найвищого балу…
Хтось ураз запитує:
-Олександре Володимировичу! А борг бібліотеці повернути збираєтесь?
-Можете повірити, що ця проблема мене давно вже непокоїть. Відтоді, як подорослішав. Усе раніше нікому не міг признатись у цьому вчинку. А тепер, коли публічно зізнався у всьому, за першого ж візиту до столиці, піду зі спокутою до тієї книгозбірні, закупивши чемодан гарних, свіжих книжок. Поверну свій борг сповна…
