Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.

Кого і як ми шануємо.

19 грудня - не лише День Святого Миколая, до якого, кажуть, потрібно розрахуватися з усіма боргами, а колись ця дата календаря була для всіх громадян СРСР - великим днем народження дорогого товариша Леоніда Ілліча Брежнєва. Генерального секретаря ЦК КПРС, голови Президії Верховної Ради СРСР. Одне слово, виросла велика гуля на рівному місці…

У радянські часи з нагоди цієї грандіозної події з усіх сторінок газет, екранів телебачення, з радіочастот лилося стільки єлею, що, їй-право, й по нині здається, що в перед новоріччя ось-ось почуються слова здравиць в ім’я незабутнього вождя і вчителя. У цій партійній круговерті найважче, думаю, доводилося все таки нам, журналістам, позаяк жодна стаття не мала права з’явитися в світ без згадки цього великого імені. Без послань на його вказівки. Це був катехізис кожного партійного видання. А інших видань в Союзі тоді не було…

Можливо, саме тому мені до найменших подробиць запам’яталося одне редакційне відрядження. Працював я тоді в газеті "Сільські вісті". Знаходився на найважливішому напрямку роботи видання – очолював відділ сільського господарства, був членом редколегії газети. А видавалася вона тоді накладом понад 2,5 мільйона примірників (!) щоденно, позаяк центральні газети видавалися шість разів на тиждень, окрім понеділка. Отже, читали її щонайменше 10 мільйонів громадян: в журналістиці існує таке канонічне правило, що кожний номер передплаченого і доставленого за адресом читача видання  до рук бере у середньому чотири людини. Власне, звідси така потужна цифра.

Так ось, це горнило щодоби потребувало масу різноманітної журналістської продукції. А оскільки вся держава розвивалася відповідно до планів, то й у редакції був розроблений прискіпливий прейскурант дій. Називався він - аспект висвітлення передового досвіду у агропромисловому комплексі республіки. Відповідно до його, завізованого у відділі пропаганди та агітації ЦК Компартії України, яким тоді, нагадаю, керував незабутній наш Леонід Макарович Кравчук, передбачалося, що раз на місяць у газеті "Сільські вісті" за будь-яку ціну має з’являтися матеріал, форматом у газетну полосну А-2, із розповіддю про рекордно високий урожай, приміром, пшениці, ріпаку, гороху, чи, скажімо, про небувало підхмарний надій молока у якомусь там окремо взятому колгоспі-радгоспі, або ж про надзвичайно помітний приріст живої ваги тварин на відгодівлі.

Але тієї пори, про котру йтиметься нижче, уже в полях в основному завершили збирати цукрові буряки, і виявилося, що в одному з колгоспів Миронівського району Київщини накопали майже по 600 центнерів коренів із гектара. Багато, як за гріш маку. Це був своєрідний республіканський рекорд.

Із ЦК протелефонували і безапеляційно наказали: до пропагандистського плану роботи редакції вносяться суттєві зміни. Треба прожогом виїхати до даного господарства, подати звідти газетну полосу передового досвіду про  даний «солодкий успіх». Назву колгоспу і село я вже й не пригадаю, а ось головою правління господарства там працював чоловік на незгладиме в пам’яті прізвище Півень. Хіба ж таке вивітриться?!

Ми з фотокореспондентом газети Іваном Репіком,  доладним майстром своєї справи, симпатичним чоловіком із довгим, замало не на плечі смуглявим волоссям, розпущеним під косу а ля маестро, яке він раз по раз завчено і дещо кокетливе приправляв, то за одне, то за інше вухо, пірнули на "Більшовику" (тепер це «Шулявка») в метро, неподалік якого розміщувалися «Сільські вісті», і невдовзі дісталися автостанції на Подолі. Запаслися квитками до Миронівки, і оскільки до відходу пообіднього автомаршруту  залишалося ще хвилин із сорок часу, шаснули до генделика, котрий проглядався неподалік, аби ж, звісно, пропустити смачненького пива на дорогу.

У таких закладах, а особливо поблизу автостанцій, завжди людно, гамірно і, як всюди це відбувається, до заповітного крана з чередою щойно про людське око помитих протічною водою гальб, не так уже легко й протовпитися. Одні пінливе пиво п’ють пожадливо з посміхом, інші навпаки - розважливо, неквапом, запінюючи губи, а то й навіть бороду, розклавши на столі гору сушеної, в’яленої риби, а то й варених раків: неподалік же блищить повноводий Дніпро. Ще решта візитерів, зібравшись довкруги столиків гамірливими компаніями, весело гуготять, почасти здобрюючи жовтаві бокали білими струмками горілки, яку випліскують  із прихованої пляшки, котру хтось обачно тримає в рукаві. Такі тут засиджуються довгенько, якщо не по пів днини.

У генделику  тієї пори стояла повна пивна ідилія. Тільки напружено цокали бокали. Шуміло з крана кудлате під повний бокальний налив "жигулівське" з бочки. Гелготіли всі на різні голоси. Хтось розповідав байки, вигризаючи в’ялене м'ясо з ребристих рибин, інші бавилися анекдотами, вибухаючи раз у раз потужним масовим ги-ги.

Коли це враз я побачив, як із-за замурзаної фіранки, котра віддаляла прилавок від якогось там закамарку, де, схоже, сполоскують заслинені бокали, стрімголов вискочив стривожений чоловік, і нервово глянувши туди-сюди, так, щоб почули його всі, неспокійно, не те вигукнув, не те промовисто сказав, як на лопаті вивіз:

- Помер товариш Брежнєв...

Усі хто пили пиво, заклякли із бокалами біля ротів, хто їв рибу  - задерев’янів із тим харчом за щокою. Горілка у котрогось  із чоловіків полилася через верх бокала аж на підлогу: він і не почув...

Усі на мить умліло завмерли. Запала німотна гробова тиша. З дзенькотом під столом по бетонній долівці покотилася пляшка з-під «Столичної» ...

         -Ізя, ти токо нє дєлай понти, - гукнув у відповідь хтось з того кутка, де пиво розбавляли біленькою, - бо, бля, сядеш, як рак на мілині і на десять лєт забудєшь, как с пєнкі снімать пєнку: рідненьке КГБ нє дрємлєт…

         -Какіє понти, какіє понти?! - направив свого горбатого носа в той веселий куток, де стіл прогинався від риб’ячих хвостів, рябий, як решето і худий, як трясця Ізя. – Вот токо шо пєрєдал всьо єто товаріщь діктор, - відтарабанив сміливий, як за плотом продавець пива.

Після вісімнадцяти літ беззмінного й мудрого правління з щоденними мільйонними здравицями і регулярними голосними публічними заявами зі з’їздів, пленумів, щотижневих інформаційних повідомлень з засідань політбюро про  правильність вибраного курсу на шляху до неминучої перемоги соціалізму, це викликало в свідомості певний дисонанс. А що далі? А як же ж без нього дорогого? А що нам тепер робити? Всім велика дорога до світлого майбутнього враз видалася слизькою, як щойно зірваний опеньок…

Та змертвіла дзвінка тиша в генделику мене так тоді вразила, що я нібито й по нині пам’ятаю її вражаючу суть.

Це, звісно, не те, що могло б трапитися нині, якби, не приведи Боже, не стало когось із теперішніх мудрих вождів-правителів: усі ж ми смертні. Бо нині, гадаю, ще б не встигли повідомити про нещастя, якби вже, неодмінно почувся б чийсь єхидний, сардонічний голос такого собі, знаєте,  іронічного розумника, котрий неодмінно б запитав: "а він випав із гелікоптера, чи кілери його зняли?" Старий і трухлявий, як дупло у липі товариш Брежнєв нам видавався запорукою надійності і сталості розвитку на шляху невідомо куди. Бо хоч їсти все й далі не було що і навіть за курячими яйцями належало вистоювати довжелезні черги, але що не кажіть, було все краще й краще з туалетним папером: під Обухом на Київщині запускали цілий комбінат з його виробництва. 

У генделику восени 1982 року, в правдивість почутого людям було важко повірити, позаяк стільки тих було здравиць щодня, слів про те, що глибокий пенсійний вік вождів-правителів, це лише початок справжньої плідної, результативної роботи в ім’я  рідної Вітчизни. Я навіть тоді десь прочитав кимсь видряпаний до чийогось чергового ювілею вираз Бернарда Шоу, котрий буцімто стверджував, що людина повинна жити двісті років. З них шістдесят літ відводиться на дитинство, вісімдесят – на продуктивно-репродуктивний період, і ще шістдесят на спокійну, блаженну старість. Ця добросердна арифметика віяла озоном на міхи гордині й зарозумілості стариків, що стояли на чолі держави, мов би ті опудала на соняшникових ногах у сільських городах…

Знаєте, коли про молодецтво у древньому віці керманичів говориться з усіх ефірів, і пишеться замало не на всіх сторінках газет та журналів, подумати про щось інше просто голови не вистачає... Я вже не кажу про наш маленький за обсягами, людський розум. Де там у ньому знайти місце для іншої думки, окрім офіційної?

Усю дорогу люди в автобусі тільки й шепотілися на цю тему, а ось у голос ніхто не наважувався сказати про подібне. А що коли це виявиться брехнею? Бо ж ніхто із цих людей офіційного повідомлення не чув. Чого доброго, пов’яжуть люди у цивільному, припишуть антирадянщину. Тільки одні пасажири запитально зиркали на інших із мало прихованою цікавістю в поглядах: чи відають про новину інші? Відповідь на це намагаючись відгадати з міміки, жестів сусідів по рейсу.

У Миронівці, в райкомі партії першого секретаря на місці не виявилось: був у відпустці. Правив районом другий секретар, маленький чоловічок у якійсь, здавалося, аж немовбито завеликій, задовгій для нього краватці, набурмосений і аж дещо переляканий. Ходив, неначе шляхи погубив.

Коли я заговорив із ним про завдання ЦК, так би сказати, широко висвітлити передовий досвід із вирощування цукрових буряків в одному з їхніх господарств району, він ураз бурхливо, буцімто дитя у садочку, замахав маленькими ручками на мене, забелькотів.

- Ви що, - буряно затараторив скоромовкою, - які там буряки!? Який досвід!? Ви, мабуть, і не знаєте, що сьогодні помер товариш Леонід Ілліч Брежнєв. Так що вважайте, всі ваші завдання відміняються... Ми всі займаємось похоронами нашого дорогого генерального секретаря...

Я почав йому говорити про те, що, мовляв, Москва все-таки дуже далеко. Що товариш генеральний секретар був уже старим чоловіком, і смерть для нього неминуча, як і для кожного з нас. Що за днів два-три відбудуться, напевне, похорони, а далі життя країни продовжиться у звичному русі. Що у зв’язку зі смертю генсека, зрозуміло, газета "Сільські вісті" не припинить же свого випуску. Їй потрібні нові, свіжі, достойні матеріали на полоси. А коли ми нині впорожні повернемося з відрядження, як радить це зробити він, другий секретар райкому партії, нас ніхто не зрозуміє. Сприймуть за диваків. Панікерів...

Він на мене дивився враженим поглядом, неначе до його щойно на прийом потрапив пацієнт із... богодільні. Втупився у моє підборіддя так неприємно й виразно, буцімто вважав за свого найстрашнішого недруга. Бо, либонь, за все своє свідоме партійне життя цей чоловік із лисиною на потилиці, не міг навіть собі уявити, що зможе будь-коли почути таке богохульство у своєму священному робочому кабінеті. Та ще й саме тоді, коли не стало вірного ленінця, керманича партії й держави, і насправді треба було б, щоб із-за тієї скорботи, жалоби зупинилося все - і машини, і люди. А тут якийсь молодик із іншим нестриженим, патлатим, звалилися наче з самого неба, і таке верзуть. Одне слово, біг пес через овес…

Не даючи йому отямитися, я вирішив застосувати свою останню, і, мабуть, стратегічну зброю для цього не простого випадку.

- Ви ж, розумієте, - перейшов я на справжній форсаж, - я є завідуючим відділом сільського господарства і членом редколегії газети. А приїхав до вас у район за конкретним розпорядження відділу пропаганди та агітації ЦК. Ви хочете відмінити розпорядження Леоніда Макаровича Кравчука?...

Господар кабінету нарешті потягнувся до телефонної трубки. Підняв її і сказав, напевне, телефоністці, аби розшукала йому Півня.

До пізнього вечора ми з Іваном Репіком у колгоспі зустрічалися, розмовляли з головою правління, агрономами, економістами, ланковими. Він їх фотографував у різних ракурсах та позах. Ваня завжди працював з голосними жартами, веселими оповідками, потішними і палахкими анекдотами. За таких умов всі довкруги його лагідніли, роз'яснялися, на їхніх обличчях з’являлися приязні усмішки. Тому запропоновані ним фотознімки для газетних полос після відрядження завжди були з промінцями доброти на обличчях сільських людей. І це прикрашало, додавало благородства виданню.

Того ж дня я попервах навіть захвилювався: а як нині працюватиме Репік, адже в країні оголошено триденний траур через смерть генсека? Іванові Миколайовичу що не жартувати? Він залишися таким, як був завжди – націлений на добротну роботу фотокора…

Пізнього надвечірка із Півнем виїхали у напрямку Богуслава. Бо їхнє село лежало якраз на трасі поміж Миронівною і Богуславом. І до останнього виявилося значно ближче, ніж до рідного райцентру. Та й, як висловився Півень, у богуславському ресторані готували краще. А їсти хотілося надто, бо ж тільки окропилися в генделику пивом та одним плавленим сирком на двох…

Коли в’їхали в сусіднє місто, за вікнами авто стояла незвична густа, жахлива непроглядна темінь пізньої осені, і жодне вікно Богуслава звично не світилося. Лише де-не-де тьмяніли, напевне, свічки.  Вулиці немовби вимерли. Трохи пізніше дізнаємось, що десь на підході до райцентру геть погоріли якісь там дроти, і тому місто через аварію в електромережі було повністю знеструмленим.

Але коли не знаєш цього, а всі розмови в нічному авто точаться мимоволі тільки доокола того, що десь там, високо у Москві, помер головний чоловік у державі, і як тепер буде в країні, де без його імені десятиліттями не вирішувалося нічого, а до того ж наяву бачиш, як у чималенькому місті не світиться жодна оселя, стає, по-правді кажучи, дещо моторошно. Мимоволі починаєш шукати якийсь потаємний зв’язок між усіма цими моторошними подіями. Складається враження, що начебто  якась велетенська, незбагненна сила змусила всіх людей дмухнути на свої вогні в домівках, аби душа генсека могла спокійно злетіти на небеса...

Одначе, час комуністичної доби, який пережив наш стражденний народ знав і інші пригоди, напряму пов’язані з порами народження і смерті вождів-правителів.

У моїй рідній стороні - Шаргороді на Вінниччині, де починав я свою журналістську кар’єру, редактором районної газети був такий собі оригінальний чоловік, Андрій Іванович Катеринич. Сталося так, що першим секретарем райкому партії туди ж прислали працювати його майже односельчанина, і, зрозуміло, що мій шеф був, як кажуть, на коні. На партійній конференції, за вказівкою першого, Андрія Івановича обирають членом бюро райкому. І це було таким невимовним щастям для нашого керівника, що він уже не ходив, а буквально літав по району.

Якось Довгань, таке прізвище носив перший секретар райкому, на добу чи дві, мав покинути межі району. А на ці дні випадало якраз 22 квітня, день народження Володимира Леніна.

Довгань зібрав бюро райкому партії, і каже:

- Другий секретар райкому і далі нехай займається всіма організаційними питаннями у районі, відповідає за весь порядок і економіку у мою відсутність. Третій секретар повинна виступити з доповіддю на урочистому засіданні з нагоди дня народження товариша Леніна. А ось новому члену бюро, редактору районної газети давайте доручимо проконтролювати за тим, як у мою відсутність особисто керівники  районних організацій та установ прийдуть вшанувати пам’ять нашого вождя та вчителя на урочисте засідання в районному будинку культури. Відомо, що багато з них, як правило, намагаються влаштувати собі замість цього відпочинок. Тому й їхні підлеглі ігнорують таку важливу подію. А це недопустимо для комуністів…

Тільки якоїсь там доби увечері з відрядження повертається перший секретар райкому, а новий член бюро уже зі списком прогульників стукається до його кабінету. Андрій Іванович умів і любив виконувати партійні доручення: наслинив у своєму гріховному списку аж десять прізвищ.

Повертів той папірець у руках сердитий, немов кропива Довгань, а тоді гукає завідувача загальним відділом Василя Дзісяка.

- Ось, - каже, - список. Залишися нині на роботі до опівночі, і рівно без десяти хвилин дванадцять починай їх обдзвонювати. Підніми всіх. Хто не візьме трубки, пошли йому персональну записку із нарочним з міліції. Рівно о четвертій ранку вони повинні бути в моєму  кабінеті на засіданні бюро райкому партії...

Дзісяк послушно взяв під козирок.

На світанку всі десятеро нечестивців, протираючи невиспані очі, топчуться в приймальній. Всі члени бюро зібралися в кабінеті першого секретаря. Ніхто не знає, яка причина такого несподіваного, тривожного виклику.

Катеринич першим у список поставив Михайла Винокура. Він голова райпромкомбінату. У нього в підпорядкуванні ковбасний цех, хлібозавод, лінія з виробництва безалкогольних напоїв, і все таке інше, в основному їстівне.

Але більше Михайла у райцентрі відома його дружина - Фіра. Вона звичайний продавець у ресторані "Левада", однак насправді у неї значно більше авторитету й поваги, ніж у директора, чи зав. складом. Бо хто з людей, керівників не зустрінеться в райцентрі, домовляються зустрітися у Фіри. Ім’я її все одно, що пароль для всіх у Шаргороді.

Є гроші в кишені, чи навіть порожньо - завжди можеш у ресторані навіть справжній банкет закотити. Зрозуміло, у борг. Це залюбки вирішить всіма знана, й шанована охайна Фіра Винокур.

Але коли її переляканий чоловік переступив поріг кабінету Довганя, всі члени бюро райкому партії сиділи з кам’яними виразами на обличчях.

Довгань, великий зовні, могутній чоловік, із полиском золотих зубів у роті, суворо, як батогом ударив, запитав:

- Поясніть товаришу Винокур членам бюро районного комітету партії, чому ви, як комуніст, керівник крупної районної організації, опустилися до того, що злісно ігноруєте велику дату для всієї нашої країни - день народження Володимира Ілліча Леніна...

Винокур, молодцюватий, зовні примітний чорнявий чоловік, враз перелякано затремтів усім тілом, послаб, як в’ялена риба. Йому, і це було очевидно з його зовнішнього стану, стало наразі по-справжньому зле. Він був не в силі вимовити жодного слова. Онімів. Бо що ж тут, власне, скажеш: на врочистості справді не пішов. Вони щороку в райцентрі були гнітюче однакові – до відрази нудотні, даремна колективна трата часу: ні до чого не зобов’язуюча доповідь товаришки Чепелюк, пісної і обмеженої жінки. І аплодисменти, аплодисменти. Одне слово, гнила дошка цвяха не приймає…

- Повторюю запитання. Чому ви не були на урочистому засіданні в районному будинку культури з нагоди дня народження товариша Леніна?

Винокур нарешті жалісливе видавив із себе:

- Забув, Василю Івановичу. Їй-богу, повірте, забув...

Довгань злісно зблиснув на нього очицями, нервово поправив не густу  зачіску на  голові..

- Товариші члени бюро, - тихо, але твердо вимовив він, - я пропоную за одноразове, але грубе порушення партійної дисципліни, втрату зв’язку з партією, виключити Михайла Винокура з рядів КПРС і звільнити з займаної посади...

Стало тихо - тихо, хоч мак сій…

Почувши ці слова, Михайло Винокур тут же посеред кімнати бухнувся на коліна, підняв до гори руки і залопотів:

- Василю Івановичу! Василю Івановичу, дайте сказати кілька слів до прийняття вами остаточного рішення. Я вам обіцяю, я вам усім, товариші члени бюро, клянусь, що з сьогоднішнього дня я можу забути день народження моєї дружини Фіри, але день народження товариша Леніна я більше не забуду ніколи...
Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net