Малоймовірно, що це був замах персонально на Павла Шеремета

Огидне вбивство серед білого дня, в центрі Києва відомого журналіста змушує задумуватись: чому таке можливе, кому воно вигідне, що це за сигнал і кому адресований? Але інтуїтивно відчуваю, що об’єктом знищення явно фігурував не Павло Шеремет. І ось чому.

                Як на мене, Павло був надміру м’який та інтелігентний, щоб когось довести до кривавої помсти. Аби переконатись у цьому, погортайте його блоги в тій же «Українській правді». Там фактично немає за що знищувати фізично автора публікацій. Жодного серйозного розслідування, навіть гострої критики на будь-чию адресу. Найдошкульніше  сказано, мабуть, про тих військових колабораціоністів, які зрадивши українській присязі перейшли на бік агресора і публічно палили свої паспорти. Пост блога називається «Предатєлі».

                Взагалі ж бо, за той час, поки мешкав Шеремет в Україні я прочитав лише ОДИН його серйозний,  достойний текст – це звіт про поїздку до придніпровського міста Бендерів, де він познайомився з людьми, багато розвідав про те, як там мешкав, до школи ходив, чим захоплювався і як входив у доросле життя майбутній глава держави Україна Петро Порошенко, за що судили в радянські часи його батька, як ставилися до їхньої сім`ї в молдовській стороні.  (Читайте тут.)То був справді цікавий, пізнавальний матеріал, гарна інформація для роздумів.

                А ось для Росії, не кажучи вже про особисто Олександра Лукашенка у Мінську, П. Шеремет був ворогом. Таким вважали його і ті, хто заходився мечем і вогнем «будувати» за кремлівськими лекалами якусь новоросію в українському Донбасі. Щоб уяснити суть звинувачень проти П. Шеремета, почитайте, будь ласка, пост «Травля» в його блозі на ресурсі міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы». Однак, тут попутно зауважу, що все це відбувалося настільки давно (17 липня 2014 р.), що навряд чи хто пам’ятає нині про той прецедент.  За таке вбивати через два роки? Ні, не повірю…

                Чомусь мені здається, що Павло виявився невинною жертвою на ранковій вулиці. Вибухівка, швидше за все, призначалася комусь іншому. Тому, хто є власником, чи часто користується цим авто. Хоча вбивство добре відомого журналіста одразу в трьох державах світу - Україні, Росії та Білорусі обернеться, зрозуміло, замало не планетарним вибухом. Це найбільше на руку Москві, яка третій рік поспіль стверджує: Україна це політичне пекло... 

                Думаю, що завданням вибуху було не лише когось конкретно покарати, а головне – посіяти паніку в Києві, учинити резонанс на весь світ. Дивіться, мовляв, що собою насправді уявляє хвалена Україна, за якою горою стоять і ЄС, і НАТО, і Штати. Якщо ця остання моя версія приймається для розгляду, то не важко зрозуміти, що вибух пекельної машинки о 7.45-ть, 20 липня ц.р., це лише початок до чогось ще більш резонансного. А що може бути таким? Тільки одне-єдине – зміїна хода вірних московського патріархату зі Сходу України до центру Києва, можливі непередбачувані події на вулицях столиці, у середмісті, куди прибудуть тисячі й тисячі начебто віруючих «руського міра», з провокативними і ворожими нам георгіївськими стрічками, з анафемами в голові щодо незалежності України, її сувернітету, прагення до руху в Європу, і скільки серед них буде людей, готових тут же зі зброєю в руках піти на штурм державних органів влади, накинутись на «бандерівців», якими вони вважають усіх україномовних, – ніхто сказати не може. Думаю, що нинішнє цинічне вбивство журналіста і те, що може статися 27 липня, якщо завчасно не запобігти концентрації тисяч невідомих, вороже налаштованих щодо України і її громадян людей у самому серці держави – подібне до загравання з отруйною змією. Нині, коли в усьому світі підвів голову тероризм, у людних місцях лунають смертоносні вибухи, і подібне вбивство сталося в самому серці Києва, цілком виправдано уже зараз негайно заборонити ходу представників «руського міра» до столиці. Краще нехай нас покритикує Дм. Кісільов на каналах РТР, а ніж потім ми будемо рахувати жертви провокації.

                Що ж стосується цілеспрямованості вибуху, то, як я вважаю, його згубна сила призначалася не комусь конкретно, а щоб залякати усіх, і, насамперед, журналістів «Української правди». Бо це видання по інерції ще вважається буцімто флагманом української преси, хоча вже помітно втратило свою колишню привабливість і значимість. Злободенність і читабельність. Скотилося до розряду середньостатистичних Інтернетвидань, яких маса. Вилиняло, як ганчірка після прання. Ви що, можливо, прочитали там останнім часом щось цікаве – якесь розслідування, викриття, які, для прикладу, проводить «Слідство.інфо», чи «Наші гроші». УП перетворилася за вішалку матеріалів "Інтерфакса". Бо хто його, достойний матеріал підготує для УП? Пані Притула? Севгіль Мусаєва-Боровик? Смішно. Хоч апломбу в кожної на трьох. Чи, можливо, тут постарається пані з Росії, якій під чиїмось там тиском терміново подарували українське громадянство. Читаєш її статті, так і вчуваєш підсвідоме ридання за московітсько-українською «віковічною» дружбою, в результаті якої Україна втратила мільйони громадян, або, складається враження, що ось-ось, у наступному абзаці прочитаєш, як вона проклинає бандерівців та «київську хунту». Тон цей, про який кажу, присутній у текстах, лише слова інші. Поки що. А вчитайтеся у так звані україномовні тексти УП. Калька на кальці. Це просто жах. Пора «Українській правді» вручати приз пріснопам`ятної Вєрки Сердючки за скалічування нашої мови. І нічого дивного, позаяк матеріали до друку благословляють корінні кримчанки та москвички. Ті, хто щедрі гранти вручає УП, теж, мабуть, українською видання не читають. Тому їм байдуже, подібне не цікавить аніскільки…

                Думаю, що цей вибух - пряма пересторога швидше за все для колишнього журналіста «Української правди», нині нардепа від БПП Сергія Лещенка. Ось хто по-справжньому піднімає іноді на найвищу вершину престиж цього видання, публікуючи там свої матеріали, пости блогів. Але, заради справедливості скажу, що, либонь, вельми часте спілкування колеги з російським олігархом Григоришиним, а про це переконливо  стверджують у багатьох виданнях, і, здається, не безпідставно, що пан Лещенко йому служить, теж на нього дурнісінько впливає: Сергій тепер здебільшого пише й розмовляє окупаційною мовою. Як підмінили чоловіка. Став нардепом – перейшов на містечкову мову. І тому я особисто не читаю його російськомовних текстів, не слухаю подібних виступів. Думаю, що я не один такий.

                А на завершення зверну всіх увагу на те, якою буває доля жінок. Рокова. Шістнадцятий рік фіам загадки крутиться довкруги незрозумілого вбивства Г. Гонгадзе, де були замішані «Українська правда» та одна відома баришня. Думаю, що живим, щасливим і здоровим був би нині толковий і усміхнений Павло Шеремет, якби не скористався авто редактриси УП…

                Я, до речі, лише один раз спілкувався з ним, і то лише віртуально. Торік же ж, здається, присудили Нобелівську премію громадянці Білорусі Світлані Алєсєєвич. На котромусь з телеканалів я почув її виступ, слова про те, що своє дитинство вона провела в Україні. Хотілося дізнатися, де саме. Я почав шукати телефони, електронну адресу лауреатки. Стукався через мінські редакції – нічого не вийшло. І тоді я згадав про Павла Шеремета. Написав йому листа, і вже за кілька годин прилетіла відповідь. Шеремет черкнув, що з пані Світланою він спілкується лише через e-mail, і вказав її (чи – його). Написав ще кілька жартів щодо лауреата. Це буде для мене, як пам'ять про добродушного і щирого колегу, котрий прийшов мені на поміч…

            Шеремет своїми публікаціями в Україні нікому не "перейшов дороги", не зачепив за живе ні владу, ні олігархів, ні бандитів. Він просто занадто близько опинився біля рокової жінки... Знову, як 2000-го року, коли сталося вбивство Г.Гонгадзе, журналіст вийшов з квартири пані Притули. "Українська правда", авто, смерть. Справжня диявольщина, прости мене Господи за відвертість...

                Земля тобі пухом, Павле!