Мінська трагедія України

                У політиці, як у світобудові: все рухається через припливи і відпливи. Геть, здавалося, забули всі про так звані Мінські угоди, якісь надумані, за вуха притягнуті вибори в окупованих районах Донбасу, необхідність легітимізації бандо-терористів, вирощених у результаті московітської агресії, впровадження  їх у структури української влади, як тут усе знову зашуміло, загуло – давай Україні далі насаджувати нові виразки і ракові пухлини. Бо ж як зрозуміти те, що ставляться умови: до кінця червні, липня, до нового року обов’язково провести вибори в загарбаній зоні.

                Як громадянин України, я цілком поділяю обурення керівництва партії «Самопоміч» із приводу недолугих заяв такого собі недорікуватого заступника міністра закордонних справ України Вадима Пристайка, який фактично від імені нашої держави уже склав, під час свого виступу на засіданні Ради Безпеки ООН і в кулуарах цієї важливої події, офіційну індульгенцію ватажкам банд формувань і вбивцям українських громадян. Він фактично заявив, що Україна намагатиметься провести вибори в Донбасі нинішнього року.  Більше того, він заявив і таке: «Якщо в результаті виборів, чесних і вільних, ці люди прийдуть до влади, то нам доведеться шукати можливість взаємодії з ними. І в парламенті, і в урядових структурах, і на місцях». Подібне чиновник назвав «політичним урегулюванням» проблеми Донбасу. (Цю заяву слухайте тут.)

                Запитується: за що ж тоді покладено понад десять тисяч життів українців? Невже, аби насправді втілити в життя план Путлєра щодо розколу України через федералізацію? Серед цих жертв – більше трьох тисяч кращих наших оборонців, які кинувши все, в тому числі, родини, житло, набуті матеріальні цінності, стали на захист рубежів Вітчизни від рашівських агресорів і склали свої буйні голови. А скільки в результаті цієї війни, яка сором’язливо порошенківцями всіх мастей і калібрів прозивається АТО, стало інвалідами, каліками? Ніхто не називає числа сиріт, кількості батьків, які позбулися своїх годувальників. Начальству все це не вигідно, тому й немає ніякого обліку, і згадок про це ніде не чути.

                У декларації «Самопомочі» про те, що треба цього пана Пристайка привселюдно попхнути за штани – відкликати з відрядження до Нью-Йорка, ганебно змістити з роботи, епатує наївна простота. Глава партії Андрій Садовий, його одновірці невже не тямлять, що все це вимислив не якийсь там прохідний київський чинодрал, а хтось-то інший. Бо ніякий урядник за кордоном від імені держави писок не відкриє, без резолюції головного «смотрящєго», свого власного слова не обмовить. Що це справді так, я відсилаю панів із «Самопомочі», до завбачливого повідомлення преси, яка напередодні засідання позачергового засідання Ради Безпеки ООН з Україною порушеної теми повідомила, що напередодні свого візиту до США, заступник глави зовнішньополітичного відомства мав аудієнцію в глави держави, де отримав чіткі і конкретні директиви щодо виступу в робочому органі Організації Об’єднаних Націй. (Доказ цього ви знайдете тут).

                Іншими словами, ось хто практично стоїть за черговою здачею позицій суверенітету і цілісності,  нашої унітарної єдності. Адже саме Петро Порошенко особисто, а не хтось інший, панове, підписав так звану угоду Мінськ-2, котрою клячу поставив позаду воза. І всі в один голос закричали, і в Москві, і в Вашингтоні, і в Брюсселі: «Вй-й-йо!» Явно не вистачило професійної, ані мужицької розсудливості, щоб встановити для миротворчого процесу логічний порядок речей: спершу припинення вогню, виведення всіх окупантів з загарбаних територій, закриття на замок кордонів, наведення порядку і встановлення українських законів після лихоліття війни, а вже тільки тоді можна починати розмову про вибори. Тут же все догори дригом: спершу вибори, а тоді все інше, що насправді дає у підсумку – стовідсоткове офіційне приведення до влади в регіоні бойовиків, сепаратистів, перекидання цієї інфекційної зарази на інші уражені москвофільством міста та області. А за рік-два, дивись, і підкрадеться повний розвал України. Така тонка, медведчуками-путлєрами задумана технологія нового поярмлення нашого народу.

                Я вже більше року невтомно пишу, виступаючи на телеканалі 112.ua у ролі політолога буквально не своїм голосом кричу – тільки ж почуйте: Мінськ для України це кремлівське сільце. Мінськ це доленосна трагедія України. Аргументовано стверджую: «Хрест на Мінських угодах – порятунок України» - перечитайте тут.  І якщо П. Порошенко довбе протилежне, що Мінську немає альтернативи, то треба перевірити, чому він так каже. Бо яке, власне, право мав глава української держави підписати той зрадний варіант угоди Мінську-2, котрий він, не радячись ні з ким в Україні, ухвалив? Хто його на це уповноважував, позаяк Україна конституційно парламентська держава? Чому ніхто у Верховній Раді другий рік поспіль не вимагає ратифікації цього пакту? Адже відтак його можна просто похерити. Висловити щодо нього думку і парламенту, і народу. Наша ж нинішня Верховна Рада, даруйте за відвертість, як те стадо баранів, приговорених на заклання, тільки аплодують вухами і бояться навіть рота розкрити, коли, як мені здається, відкрито триває велика зрада віковічної мрії нашого народу – бути вільною, незалежною нацією з своєю територією, своєю державою.

                Я єдиний в Україні і пишу, і говорю на повен голос про те, що Мінськ не може бути місцем перемовин з адептами «рашівського міра». Це нонсенс. Оскільки Білорусь це далеко не незалежна держава, а цілісна складова так званої Союзної держави Росії та Білорусії, відповідно Мінськ її столиця. Я тоді і зараз переконливо пишу, що переговори потрібно переносити до Амстердаму, столиці Нідерландів. Чому саме туди? Аби бойовики з Донбасу їхали туди, побачили, як зустрінуть їх там люди, чиїх безневинних рідних вони знищили в літаку рейсу МН-17. Або, принаймні, рандиву призначити бодай у Польщі, яка нині поки що неголосно заявляє: є уперті підозри того, щодо навмисного учинення аварії літака президента республіки Яна Качинського 10 квітня 2010 року.

                Одне слово, Мінськ для України – прокляте місце і його потрібно якнайшвидше покидати. Це підтвердили зокрема і нерадісні новини останніх днів, коли штучно були створенні перепони для відвідання сусідньої столиці в момент переговорів осіб, відповідальних в Києві за цей процес. Відтак, створено ще одну неподолану загату для звільнення 25-ти українських громадян, які томляться у в’язницях так званих ДНР та ЛНР і за домовленістю сторін мали б були вийти на свободу до нинішньої Пасхи.  Московіти явно зумисне заблокували в’їзд нашим перемовникам до Білорусі, аби зірвати процес визволення українців. І в Києві, як бачите, ніхто на це й вусом не пошевелив. Ідіоти з портфелями…

                До речі, якось, кажучи про те, що Мінськ не може слугувати місцем переговорів з московітами, я отримав у прямому ефірі телеканалу 112.ua запитання від ведучого: а які, мовляв, можуть бути офіційні мотиви відмови від столиці Білорусі, як переговорного майданчику. Тоді не важко було пояснити, що є незаперечний аргумент співпраці білоруського керівництва з рашівськими бойовиками, убивцями українців. Тієї пори О. Лукашенко видав розпорядження про те, що транзитні товари, які прямують з Росії в Донбас в їхній країні не оподатковуються, з цих вантажів не збирається транспортний податок за користування дорогами. Одне слово, створена «зелена вулиця» для зброї, боєприпасів, перевезення живої сили для знищення українців і всього, що є на окупованій території українських Донеччини й Луганщини. Тепер до цього додалося ще й те, що не допустили до переговорів наших представників. Прощати таке просто немислимо.

                І нарешті ще один аргумент щодо бездарності, на жаль, нашої міжнародної доктрини, якщо, звісно, така є в українського начальства. Котре, швидше за все, веде наш корабель і без компаса, і без вітрил. Без весел також.  Словом, куди вітер і течія понесуть.

                Стомився уже писати і заявляти на телебаченні: не можна всі яйця складати лише в дві європейські корзини – німецьку та французьку. Події останніх днів, коли нижня палата парламенту в Парижі 55-ма голосами проти 44-ох проголосувала за зняття санкцій з Росії, не зважаючи на анексію рашистами Криму, на окупацію ними ж нашого Донбасу показали, що французьку верхівку менше всього цікавлять питання міжнародної справедливості й українського суверенітету. У них на першому плані власні бізнесові плани, пов’язані з московітським газом та нафтою. Це ж саме можна сказати й про німецьких бюргерів. Я вже другий рік наголошую: величезна помилка українського начальства в тому, що воно принципово чомусь не використовує англійську карту. У Великобританії фактично півтора роки не було українського посла. П. Порошенко, зовнішньополітичне відомство України зовсім не працює з Лондоном. А Великобританія якраз в Європі найбільш поінформована держава про нинішнє кремлівське керівництво, особисто про людиножерство Путлєра. Це і історія з Борисом Березовським, особливо ж важливі деталі й подробиці щодо обставин кадебістського знищення з особистого відома, а, можливо, й на замовлення хазяїна Кремля Олександра Литвиненка, який багато світові розповів про нинішнього московітського правителя. Англійці півроку читали з захопленням виступи адвокатів убитого полонієм росіянина, вникали в подробиці розслідування справи королівською розвідкою МІ-6 щодо обставин отруєння. Прем’єр-Міністр Великобританії Давид Камерун фактично єдиний з європейських лідерів, хто говорить Путіну все в очі, називаючи речі своїми іменами. Він порівнює захоплення Росією Криму з аншлюзом Гітлером Австрії. Але наше керівництво цього чомусь принципово не бачить і не чує. Не бере до уваги навіть тієї вельми важливої обставини, що Великобританія є одним із підписантів будапештського меморандуму 5 грудня 1994 року про захист інтересів безпеки України, яка добровільно здала ядерну зброю. Думаю: можливо, їм це заборонив робити Путін? А чим дідько не жартує?

                Принаймні, звертаю всіх увагу на те, як 28 квітня ц.р. на засіданні Ради Безпеки ООН виступив представник Сполученого Королівства Великобританії. Він явно переплюнув в різкості заяв навіть незрівнянну Саманту Пауер, посла США в ООН. Це була позиція держави, яка невтомно, уже вкотре подає руку, до болі у власних суглобах очікуючи на рукостискання від України, але, на жаль, знову не отримує  його. І це ще одна видима біда нашої молодої держави. Позаяк, як мені видається, біля керма її знаходяться пустоголові, бездарні, убогі політики, які прийшли туди заради грошей. Вони, і це вже чітко видно, топляться самі і тягнуть за собою всіх нас. Вихід один: треба гнати всіх нинішніх вождів у шию і з Банкової, з Верховної Ради, з зовнішньополітичного відомства. Вони або сліпі, глухі, або відверті зрадники.

                Цими днями почув цифру. Мовляв, громадянське суспільству в Україні складає частку в 22 відсотки. Брехня. Якби воно дорівнювало бодай 2,2%, тоді б ці активісти не витримали, повстали б проти тих негараздів зовнішньої політики України, про які і я нині розповів. А коли подібного не відбувається, значить відсоток ще нижчий. Коли ж ви маєте інші дані – пишіть мені у Фейсбук або на електронну адресу -  [email protected]