Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
07.01.2016 15:42

Через рідну мову навічно розлучені океанами

Стосується всіх і кожного, хто любить Україну, а державну мову вважає рідною.

         Журналістика, краснописьменство, для тих, хто не знає що цетаке, поясню - надзвичайно невдячна штукерія. До того ж вельми заразна. І практичноневиліковна. Позаяк люди в переважній більшості своїй загалом працюють відранку до вечора. Далі, як заведено, зафіксовано в трудових угодах,  відпочивають, забувши про всі професійні справидо наступного робочого дня. А тут доводиться безмаль цілодобово над текстами кумекати.Без перерви на обід, іноді й уві сні. Ось, приміром, працюю над якоюсь статтею.Де б не був, щоб не робив, постійно розмірковую над нею. І таке ніколи незакінчується, бо видрукував одну, а ще три в процесі опрацювання.  Якоїсь миті домудрувався, що те слово варто булоб замінити іншим, більш влучним, меткішим, м’якшим чи навпаки дошкульнішим.Подумав, що невдалий початок у розповіді, варто переробити. Але як? Осьстрельнуло в мозок болісним здогадом чи якусь цікаву фразу почув від людей, зекрана телевізора, з пісні. Треба було б вставити, загралоб родзинкою. Це спрацьовує як спусковий гачок: кидаєш усе,щодуху мчиш до комп’ютера, переробляєш, картаєш себе за те, що не міг ранішедодуматись. І так упродовж всієї доби. Щодня, щотижня, щомісяця. Навіть уві снібуває трудишся. Бо трапляється, що дотепне, смачне слово чи остання, влучнафраза для статті присниться. Ні, чекати до ранку, щоб записати не можна, требавставати, негайно занотувати, бо забудеться – це вже стократ перевірено. Асядеш записувати, випарвляти вже не одірвешся від столу поки все не вилежиш, не відточишдо легкого, зрозуміло сприйняття читачем. Вважай, більше немає ночі…

         А ще справа ця надзвичайно небезпечна. Я ж уже маю гіркийдосвід відстоювання правдолюбства з часів недорікуватого Л. Кучми, коли закритику режиму мене, під надуманими приводами впекли на сім місяців і 24 добидо Лук’янівського СІЗО, редаговану мною газету «Правда України» вщент розгромили. Охвістявід неї залишилося, вряди-годи видавало якісь там номери, редакція її розміщалося на третьомуповерсі приміщення Будинку профспілок на Майдані. В лютому 2014-го редакція, зусім її начинням згоріла. Можливо, це був гріх за те, що тривалий час, до могоредагування газета була бойовим листком цк кпу, який прокляли українці.

         Однак, проблема нинішнього часу не в тому, що правду страшнописати. А в тому, що на всі нинішні публікації ніхто не реагує. І владі, ігромадськості, і всім в Україні все до лампочки. Твої публікації просто такинікому не потрібні. Ніхто на них не реагує, не звертаєуваги. Можу на доказ цього привести сотні прикладів, та й ви це самі добрезнаєте. Мимоволі згадуються ті часи, коли на кожен виступ преси влада змушенабула реагувати, приймати рішення, виправляти ситуацію, доповідати черезпублікації відповідей на критику громадськості про вжиті заходи. В радянськічаси її до цього змушувала постанова, здається, по стан критики в Тамбовській обласнійпартійній організації, якщо не помиляюся. Нині хоч бери та пиши скаргу до Вашингтонськогообкому, нехай подібну випустять. Хоча наперед точно знаю – нічого не допоможе. 

         Тому я більше часу тепер проводжу в архівах, за пошуком канвиминулих подій, матеріалів про долі людей. Знаєте, відкрив для себе таку бездоннукриницю джерела могутнього українського духу, що словами цю неймовірну велич важкой передати. Стільки розумних, відважних, навдивовижу талановитих і красивихлюдей мала наша рідна Україна, які боролися за її суверенітет, незалежність ічесну долю. Особливо ж в двадцяті роки минулого століття. Тисячі, мільйони їхзамордували московіти, намагаючись пеленати наш непокірний дух свободи,прагнення до волі, до рідної мови й культури. Імена багатьох незаслуженозабуті. І це гріх нам з вами перед пам’яттю героїв.

         Не так давно, до прикладу, трапився мені на очі номер україномовноїгазети «Свобода», яка з 1893 року безперервно видається в США. Це було числовід 26 квітня 1984 року. Увагу привернула невеличка статейка, озаглавлена «РоманДомбчевський». Виявляється, напередодні, у Нью-Йорку відзначили сторіччя з днянародження пана Романа, уродженця Гуцульщини, львівського фахового юриста, сотникаУГА, правника з проблем української мови. Автора книги «За права мови», у котрій професійно й талановито обстоюється правонароду, нації на свою рідну мову, і в судді зокрема. За це Роман Домбчевський,звичайно ж, переслідувався польською окупаційною владою, а після  встановлення комуністичного режиму 1939 року,  він просто таки блискавично був репресований НКВС. Московіти не поляки, довго не церемонилися. Відсидів сотник УГА тривалийстрок на Колимі. Йому під страхом смерті заборонили в’їзд до Галичини,  займатися юриспруденцією, писати статті. Вінбув навічно  розлучений з сім’єю.

         Про це і про ще багато іншого я зумів дізнатися, провівшисправжню дослідницьку роботу. На жаль, ім’я Романа Домбчевського, який володіввісьмома мовами світу (!), практично ніхто в Україні не знає до тепер. І це ще одна наша маленька трагедія, бо таких Романів забутих, знищених московітами аж надто багато. Про нього не згадуєтьсяв енциклопедіях, навіть в українській Вікіпедії. Його блискуча праця на захистукраїнської мови геть забулася, загубилася. Аби хоч якось виправити ситуацію, я написав статтюдо української Вікіпедії, яку уже виставивв на сайті Інтернет енциклопедії. Якщо комусь, можливо, ще щось відомо, про те, що я описав про долі великихукраїнських патріотів Романа, Ірени Домбчевський, їхньої доньки Христини зСША, пишіть меніу Фейсбук. Ваші відомості я доповню в статті. 

Неважко переконатися в тому, що в болісній історії родини Домбчевських віддзеркалена доля всього нашого рідного українства, як такого, інашої стражденної рідної мови, котра стала буцімто державною, але все однознаходиться під загрозою московітів, які пішли на нас війною. За цих обставин,як мені видається, нам, нинішнім українцям, потрібно стряхнути пил з історійроду таких людей, як незабутній випускник Львівського університету, гуцул РоманДомбчевський, його дружина і донька. Заговорити про них на повен голос. Ви жзверніть увагу, потрапивши до благословенної Америки, донька Христина,продовжила святу справу батьків, на заокеанській землі вона гуртувалаукраїнських біженців, поєднувала їх серця й душі з рідною землею, мовою, культурою. Тривалий час була комунікатором роботи СУА, а за тим і заступникомголови всесвітньо відомої організації. Знаючи це, батько, либонь, був би щировдячний своїй доні.

            Думаю, що нинішнє завдання тих, хтолюбить Україну, вважає себе борцем за зміцнення української мови в суспільстві,захисту її інтересів як найбільшого національного скарбу народу, повернути пам'ятьпро Романа Домбчевського, його високопатріотичну родину. Трагедія його сім’ї,яка за любов до рідної мови, її пропаганду в масах, розробку правових канонів національногоспособу спілкування показала всьому світові, що українці готові йти на неймовірнімуки, навіть на смерть за свою ідентичність. Такий приклад заслуговує навсенародне пошанування.

            Я підготував статтю до Вікіпедії проРомана Домбчевського та його стражденну родину, читатитут. Написав цими днями також листи ректору Львівського національногоуніверситету імені Івана Франка, декану юридичного факультету, сповістив їх промою «знахідку» справжнього героїчного скарбу серед їхніх випускниківдалеких-далеких років початку минулого сторіччя. Запропонував відшукати і перевидатикнигу Р. Домбчевського «За права мови», провести науково-практичну конференціюза участі правників, мовознавців. По можливості встановити пам’ятку дошку на фронтоні стіни факультету.

            Написав листи про це ж і голові містаЛьвова Андрію Садовому, голові Львівської обласної держадміністрації О.Синютці. Спробую письмово переконати голів львівських міст Миколаєва та Стрия, що було бдуже добре, якби там з’явилися вулиці чи сквери пам’яті колишнього мешканця,відомого на весь світ юриста Романа Домбчевського, щоб про нього нагадували пам’ятнізнаки. Це б лише додало авторитету та історичного шарму їхнім поселенням.

            Зв’язався з Союзом Українок Америки.Мені пообіцяли незабаром прислати розповіді про заокеанську частини родинизнаменитого гуцула. Я обов’язково поділюся цими матеріалами з вами,друзі-читачі. 

Отож, читайте статтю з Вікіпедії:

РоманЙосифович Домбчевський

Роман Йосифович Домбчевський (нар. 25 травня 1884, с. Верхній ЯсенівГуцульщинаАвстро-Угорщина —  1952 р., Одеса)  — український юрист, активіст Союзу визволення УкраїнисотникУкраїнської Галицької армії, секретар посольства Української Народної Республіки у Чехії в (19211922) роках, фаховий захисник прав української мовипубліцист.

Біографія[ред. • ред. код]

Ранні роки[ред. • ред. код]

Народився Роман Домбчевський 25 травня 1884 року в селі Верхній Ясенів на Гуцульщині, яке розташоване за 12 км від районного центру Верховина, за 45 км від залізничної станції Ворохта, у долинірічки Чорний Черемош. Тепер це Івано-Франківська областьБатько Йосиф Домбчевський — греко-католицький священикмати Варвара — також з родини служителів культу цієї ж віри.

Юність[ред. • ред. код]

Роман вступив на юридичний факультет Львівського університету і майже одразу прилучився до активного студентського життя міста. Маючи природній дар, юнак легко засвоював академічні знання, які дарували студентству відомі правники того часу: Олександр ОгоновськийМаврикій АлергантОлександр Долівський,Марцелій ХлямтачСтаніслав ШаховськийПшемислав ДомбковськийЮліан МакаревичСтаніслав Дністрянський. З задоволенням поза програмою відвідував лекції одного з найвидатніших істориків України, автора 10-томної «Історії України-Руси», сотень праць з історіїісторії літератури , історіографії,джерелознавства Михайла Грушевського.

Університет Роман Домбачевський закінчив 1908 року не лише з ґрунтовними теоретичними знаннями правника, а й високим патріотичними переконаннями галичанина, шанувальника й поборника української мови. Поселився в містечку Миколаєві неподалік Львова, організував юридичну канцелярію. У краї якраз розпочинався шалений наступ на україномовне населення з метою його полонізації, і молодий адвокатчасто безкоштовно надавав послуги бідним місцевим селянам-українцям. До нього потяглися люди. Він часто бував у рідному університеті, де молодь організовувала акції протесту проти переведення навчання виключно польською мовою. Роман Домбчевський був автором ряду петицій до польської влади у Варшаві.

У серпні 1914 року адвокат Домбчевський закриває свою контору, полишає сім'ю і відправляється нафронт. В окопах зближується з активістами політичної організації Союз визволення України (СВУ), головною метою якого було проголошення самостійності та соборності України. Приводом для виокремлення України в ньому вбачали у використанні ситуації війни між Австро-Угорщиною таНімеччиною проти Росії. Майбутнім устроєм незалежної країни представники СВУ бачили монархічну державу з однопалатним парламентом. Ось чому члени СВУ так гаряче згодом (29 квітня 1918 року) сприйняли прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського.

Тим часом, як високоосвіченого фахівця, СВУ направляє Романа Домбчевського на мобілізаціюукраїнських військовополонених з російської армії у таборах Австрії. Працювати доводиться в австрійському місті Франштадт. Політичні активісти організовують національно-культурну, виховну роботу серед вояків. Тут Домбчевський вперше зблизька стикається з справжньою журналістикою: потрапляє в редакцію газети «Розваги», висвітлює на сторінках видання правові і просвітницькі теми. Цими зусиллями СВУ організував так звану Сіру (від кольору однострою) дивізію, яка 30-тисячним військом влилася в українську армію і воювала за незалежну Україну.

Після розвалу Австро-Угорської імперії на початку листопада 1918 року в Галичині проголошеноЗахідноукраїнську Народну Республіку. У цей же час польська влада з усіх сил прагнула приєднатиГаличину до відновленої своєї держави. Для захисту українських земель активно формується Українська Галицька армія. 34-літній дипломований юрист стає сотником УГА.

Роман Домбчевський досконало володів вісьмома мовами світу. Ще коли він практикував у судах доПершої світової війни, його часто запрошували на різноманітні гучні процеси у ролі високоякісного перекладача-юриста, оскільки він практично владував усіма мовами й говірками, які використовувалися на території Галичини. Цей резон був визначальним й 1921 року, коли Українській Народній Республіці (УНР) конче знадобився фахівець з чеської мови в українській амбасаді Праги. Роман Домбчевський у 1921-1922роках трудився секретарем посольства України в Чехії.

Фах і творчість[ред. • ред. код]

У кінці 1922 року сотник Домбчевський повертається до Миколаєва, відновлює колишню юридичну канцелярію, знову займається юриспруденцією. Подібне триває до 1926 року, коли д-р Домбчевський переїздить до більшого міста — Стрия, організовує й тут юридичну практику. Доволі часто виступає зі статтями в місцевій газеті «Стрийська думка», в обласній пресі, юридичних часописах на правові теми, на теми моралі. З-під його пера виходять публіцистичні твори на злобу дня. Статті на захист рідної української мови дедалі частіше мають характер ґрунтовних наукових досліджень. Практикуючи в судах, доктор Домбчевський доволі часто стикається з несправедливістю, коли його клієнтів змушують відмовлятися від рідної і переходити на мову, не властиву їм для вільного, невимушеного спілкування, приміром, польську чи російську, що, зрозуміло, звужує можливість викладу представником сторони у суді власних аргументів, доводів, переконань через штучно звужений словниковий запас. Ще гірше, коли в суді рідну мовувтрачають адвокати. Юрист Домбчевський мало не вперше в українській юридичній і філологічній практиці виступає за законодавче закріплення права національної мови в суді.

Напевне, першим серед українських правників Роман Домбчевський ще в двадцятих роках минулого століття на повен голос заговорив про право мовного носія на мову як засіб життєво важливої суспільної комунікації. На її природне право, як дихати, думати, мати одяг, житло, рідню.

Роман Домбчевський пише: «Існує непорушне право рідної мови нації: у школі, уряді і загалом у публічному житті, це перше право людини, народу і нації, що бореться за свою ідентичність. Воно перевиховує своє громадянство на членів новочасної нації, що мусить мати глибоке і непохитне відчуття свого етнічного походження, володіння правом рідної мoви, цим знанням воно презентує свій xapaктep національного існування і самостійності, честі та поваги…» Як результат, з-під пера юриста Домбчевського виходить книжка «За права мови». Це викладене дослідження про роль і значення національної мови, ролі адвоката — справжнього українського речника прав мови нації у судових процесах. Автор, зокрема, зазначає: «Факт, що національна адвокатура має по закону привілей бути речником прав національної мови, створювати фахове положення того суспільного стану серед нації й накладає на нього особливі обов'язки з утвердження етнічного засобу спілкування в процесі».

Національна мова, слова, це золоті ключі, - казав Роман Домбчевський, - якими відкривають душу і закривають чорні роти.

Є твердження, що ця оригінальна, автентична праця з'явилася вже в кінці двадцятих років 20 століття, колиПольща в Галичині затято викорінювала українську мову. Однак не важко в дисертаціях, дослідженнях науковців і тієї, і навіть зрідка нинішньої пори, записаної по традиції, знайти посилання на її друковані версії19341935 і 1936 років. Вона, через її актуальність, злободенність, високий фаховий рівень неодноразово перевидавалася і в Львові, і навіть у Варшаві. Але варто було зійти комуністичному «золотому вересню» над Заходом України, як Домбчевський тут же опинився у в'язниці спецслужб Москви з тяжким обвинуваченням у махровому українському націоналізмі. Після довгих митарств підвалами НКВС, автор твору на захист української мови був засуджений комуністичною трійкою до восьми років каторги, яку відбув до останнього дзвінка на Північній Колимі. Після ув'язнення Р. Домбчевському суворо заборонялося повертатися в Галичину, займатися юридичною практикою, писати статті, будь-де публікуватися. Він поселився в Одесі, трудився вантажником у портуслюсарем, постійно знаходився під невсипним наглядом комуністичних спецслужб.

Помер Роман Йосифович Домбчевський у неймовірній скруті в Одесі 1952 року.

Сім'я[ред. • ред. код]

1911 року Роман Домбчевський узяв шлюб з Іриною/Іреною Рибчак (1886 р. н.), яка походила з родини греко-католицького священика з містечка Бучач (нині Тернопільська область). Батько її служив духівникомУГА. Пані Ірина/Ірена стала громадською активісткою, зайнялася журналістикою. Вона — фундатор бібліотеки товариства «Просвіти» у західному містечку Миколаїв, комплектувала яку власним коштом. Під її проводом споруджено і будинок «Просвіти», де Ірина/Ірена Домбчевська, організувавши перший у містечку драматичний гурток, поставила на сцені п'єсу поетеси-гуцулки Марії Підгір'янки (справжнє прізвище - Ленерт) «У чужому пір'ї». Починаючи з тридцятих років активно друкувалася в журналах «Жінка», «Жіноча доля», «Кооперативна родина», «Кооперативна республіка».

У Романа й Ірини/Ірени Домбчевських народилося двоє дівчаток — Христина та Стефанія. Молодша померла від тифу1939 року, коли Львівщину окупувала Червона армія, передчуваючи загрозу життю сім'ї від комуністів, Ірена Домбчевська з малолітньою Христиною зуміла пробратися на територію, загарбану німецькими військами. Звідтіля мати з донькою виїхали до США. Усе життя, до смерті в 1964 році, пані Ірина/Ірена невтомно розшукувала чоловіка, але так нічого і не змогла дізнатися про його долю за«залізною завісою» у СРСР. Роман Домбчевський повсякчас мешкав одинаком, не заючи, чи живими залишилися його рідні, постійно мріючи про зустріч із дружиною та дочкою, долі яких йому теж були невідомі.

Пам'ять[ред. • ред. код]

1984 року в США українська громада Нью-Йорку провела вечір пам'яті львівського юриста і публіциста, споборника української мови на своїй Батьківщині Романа Домбчевського. Про це розповіла найстарішаукраїномовна газета «Свобода», яка безперервно видається за океаном з 1893 року. Автор невеличкої публікації про цю подію Іван Кедрин згадав, що йому в далекі довоєнні часи довелося зустрічатися, задушевно бесідувати з відомим адвокатом у Віденській кав'ярні Львова«Д-р Р. Домбчевський — високий, статний, лисий, але з чорною бородою, справляв одразу враження радше ученого, а ніж адвоката… Судячи з розмови це була людина простолінійна і чесна… Людина високої товариської та громадянської культури». Ще «Свобода» зазначала, що на врочистостях була присутня дочка львівського адвоката, яку мати вивезла з України, — Христина Навроцька, заступник голови Союзу Українок Америки.

Стаття уВікіпедії знаходиться ось тут.

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи