Як собаки і коти вчили мене ... людяності

Мудрості, вищі за багатство, солодші за вдалий бізнес навіть, прости Господи, "Рошену"...

Набридло,зізнаюся, писати про війну і більш, ніж злочинну нову нинішню владу. Вони,теперішні керманичі, як на мене, значно  більші вороги України за Януковича і йогодонецький кримінальний директорат. Той, хоч крав, здавав тишком-нишком інтересидержави московітам, але бодай робив вигляд, що буцімто свій у дошку і стоїть занарод. Ці хазяйнують, як вовк на кошарі: душить усе живе підряд, бідне, немічненасамперед, хоч добре знає, що стільки не з’їсть, не донесе. І тому я сьогоднінапишу про інше – про життя і його мудрості. Позаяк критикувати «одноразових-однотурових»,усе одно, що волати в пустелі. Набридло. На горі не реагують, всі довкругитакож оглухли, посліпли. Насамперед, щодо окремого статусу Донбасу, з пришелепуватоюдипломатією, миротворством  проти терористів…

До цієїрозповіді мене спонукала одна картинка з життя сільського райцентру.

Якось під обідвивіз на площу біля автостанції своїх близьких, подалися вони базарювати, а явирішив поглянути на ціни фруктів та овочів. Тільки наблизився до прилавку-розкладки,як почув характерне за спиною старече шаркання взуття по асфальту. Біля могоплече хтось голосно запитав:

-         А де взяти яблука?

Я оглянувся іпобачив невисокого дідуся в піджаку, який не зважаючи на немилосердну спеку,був зодягнений в застібнутій на всі ґудзики сорочці, на шиї мотузком петлялася вицвіла,доволі запрана краватка. Поки я встиг будь-що подумати, як молодик, котрийстояв поруч з продавчинею, - не те господар лотка, чи, можливо, водій, -голосно, з сарказмом у голосі, відповів:

-         Яблука в саду…

Котрась ізжінок, що опинилися поруч, пояснила старику, що потрібно зайти за приміщенняавтовокзалу, з сусіднього боку є магазини, там, напевне, висловила вонаприпущення, можуть бути яблука.

Тільки дідусьвіддалився, чоловік, що послав його до саду, невдоволено обізвався:

-Цей мужик усежиття в райсільгоспуправлінні повчав усіх колгоспників, як дерева саджати, асобі, як бачите, не виплекав жодного деревця. Думав, мабуть, що завжди будеголовним агрономом, начальником управління, головою РАПО. Тоді ящиками йому їх привозили,а тепер дожився, що яблучка  ходитьрозшукує…

  Цябіблійська мудрість про те, що окрім ще кількох добрих справ на землі людинамає конче посадити сад, мене бентежить чи не найбільше. Бо десяток літ тому ябуквально виклянчив у тещі шматочок її городу, і посадив дерева. Попервах бабусяніяк не погоджувалася на те, аби на віковічній ріллі розміщавати дерева. «Осьпід картоплю, - яку саджала вона весь вік, - забирай хоч всю землю», - казала.А під дерева – нізащо. Що, запитувала, люди скажуть? Сміятися будуть. «Піде повулиці поволока, що це я обробляти землю не хочу» - робила гіркий висновок собі на збиток.

Ці легенькісуперечки-диспути, частіше звичного спалахували, зрозуміло, навесні та восени,тяглися добрий десяток літ, аж поки мати дружини геть не зістарилася, й безнадійно махнуларукою: сади, мовляв, що забажаєш. На все закриваю очі…

Ось я й висадив – понад 120 дерев і кущів. Щоправда, не в однин рік.

Усерозпочиналося вельми кепсько. Навесні 2005-го тут з’явилося кілька десятківсаджанців яблунь, груш, черешень, слив. А наступна зима видалася вельмисніжною.

Маю уточнити,що за метрів чотириста від мого молодого саду, за річечкою, очеретамипочинається віковічний ліс. Це якраз межа Лісостепу й Полісся. Як казав меніодин мудрий тутешній чоловік: за твоїм городом, Сан Сановичу,  можна зайти в ліс, а вийти аж наПівнічному Льодовитому океані.  Так ось, засніженоїпори зайцям у лісі доставати корм важко, і вони повадилися через комиші на людськігороди. Насамперед на мені подаровану ділянку, де з’явилися  молоді саджанці - для них солодкі й лакомині,немов би той шоколад проклятої українцями фірми «Рошен». Я приїхав навесні іобімлів. Практично всі молоді деревця були піддані скінігу, себто обдерті,обгризені, буквально знівечені.

Закладаючисад, я поділився деревцями з сусідом, вельми метикуватим господарем. У ньоготеж узимку гостювали зайці. Виявивши толоку звірини у себе на городі, він ще допершого тепла забинтував обгложені місця. За його рецептами я також виготовлявмазі, накладав пов’язки на зранені місця. Карлович, так величають мого доброго навчителя в господарських справах,ще показав металеві панцири, які він зварив на кожен саджанець. Тепер на зимуодягатиме їх на деревця: ніякий заєць до деревини не дістане. Я подумав про те,що на виготовлення залізних редутів на мої саджанці знадобиться до кілька соткілограмів металу. Це явно був спосіб не для мого «протизайцевого захисту».Поміркувавши, я придбав у лісництві машину штахетів, і обніс сад невисоким парканом.

Боже, як же жмене по цьому лаяла, гризла за таке новаторство теща. «Тисячу років тут булигороди, а він, бачиш, посадив сад та ще й обніс його штахетами…» «От то вжелюди мають про що говорити… Посадив їм більмо в око зі своїм парканом…»

Я мужньовитримував усі зловісні шпичаки, списуючи все на невблаганних зайців. Мене активнопідтримував лише Карлович… Можливо, ще й тому, що завдяки моєму паркану він заліто непогано заробив, виконавши самотужки, поки я був у Києві на роботі, всюфортифікаційну роботу. Щоправда, ще один сусіда якось закинув докір, щочерез мій паркан довкруги саду йому тепер з власного городу погано видно плесоозера, а за ним і центр містечка. Але при цьому зізнався, що сам дуже мріє про такийяк у мене сад, одначе навіть заїкатися про подібний дома не може: дружинаполюбляє, аби льох був повен картоплі…

Навіщо її їмтак багато,  я ніяк збагнути не можу.Адже ж і свиней, здається, не розводять, худоби також не мають. З цього приводумені пригадується розповідь мого давнього приятеля, тележурналіста ВасиляПеретятька з Дніпропетровщини, який якось розповідав казус про свою сусідку вселі. Бабця хвалилася: «Я гарненької картоплі з льоху ніколи не їм. Відбираюгниленьку. Що спортилося – викидаю, а решту собі в суп чи до борщику…» Себто,все життя жіночка харчується лише гнилими бульбами і вважає, що файно живе…

Сад мимоволістав частиною моєї долі, я залюбки теплої пори року трачу на його життя ірозвиток частину свого часу. І знаходжу в тому велику радість. Він уже маєбезліч своїх цікавих історій. Ось хоч би ця.

Якось навеснія збирався до Вінниці. Зателефонував своєму знайомому, який на той час керувавфітосанітарною службою області. Це та, без митного контролю якої на територіюрегіону не ввезуть жодних закордонних саджанців, насіння, плодів фруктів таовочів. Попросив допомоги з молодими деревами.

Він зрадівмоєму дзвінку, позаяк давно не спілкувалися.

-А саджанцівід Азарова візьмеш? – запитав ураз.

-Звичайно ж,лиш би вони не родили плодів з написом, що це дар Партії регіонів…

Це була якразта пора, коли донецькі тільки мали взяти приступом владу в Кабміні, за тим наБанковій. Азаров, ще будучи головним митником,  як пояснив мені фітосанітарник, викупивначебто якесь із колишніх відсталих господарств Вінниччини і заклав на йоготериторії сад. А саджанці, цілий вагон їх одним скрипом, завіз з Австрії. Кращихєвропейських сортів. Ось 37-м їх я й привіз Вербної неділі, роздав трохисусідам, а майже три десятки розмістив у саду. Відтак, є у мене спеціальнийавстрійський ряд (Азіровським не можу називати – гидую). Але родить, треба щировизнати, чудесно. І щороку. Яблука навдивовижу смачні, червонобокі, лежать аждо нового врожаю в саду.

Принагіднопідкреслю тут. Значить, десь збирає вагони такого вітамінного врожаю подільськихзапашних фруктів і новоявлений керівник заколотників у Москві, нагріваючи рукиза рахунок нашої землі, наших людей знаменитий курський соловей, «папєрєднік»Азіров. Хто ж подбає про те, щоб одібрати це добро у зловмисника, холуяЯнуковича і Путіна? Знову, бачите, хоче повернутися сюди хазяїном…

А сад мійвиглядає так:

Особливо багато нинішнього року народило груш. І хоч начебто в цьому регіоні, за висовлюваннями садоводів, дещо бракує "крилатої худоби" - бджіл, залітні медоноси добряче потопталися в моєму саду. Небачено досі цього літа зародили абрикоси, черешні, а ось тепер не можна нарадуватися грушам. Висять як глечики, а солодкі немовби в меду викупані. Жіноцтво ввімкнуло на повну цілодобову потужність електросушарки. Береш до рота м`яку, зів`ялу тоненьку пелюстку такого підсушеного плоду, вона аж тає у роті. А солодка, мовби  обсипана перед повітряною обробкою цукром. Уявляю якою ця смакота буде взимку, коли за вікном стугонітеме завірюка...

Одна з груш, яка достигне буквально за тиждень-півтора настільки рясна, що я замало не щодоби з острахом приходжу подивитися чи бува не зломався вершок. Знизу все гілля на підпорках, а гребінь, що задерся на метрів п`ять від землі, ніяк не перестрахуєш. Ось погляньте:

А ось і одна зяблунь австрійської селекції, з злодійського «вагона Азарова». Їй ще набиратисясоків землі щонайменше до кінця вересня.

Порядкувати усаду мені допомагають кобель породи німецької вівчарки на ім`я Амур і кицька англійської династії Нібелунга - Нора. Ось вони перед вами: хто вигрівається насонці, а хто зранку шукає холодок у затінку дерев. 

Історія появицих двох чарівних істот взагалі дивовижна. Перед ними у мене з малолітствавиросла і жила понад десять літ німецька вівчарка Альфа. Несподівано захворіла.Рентген показав: серцева недостатність, поглиблені аналізи виявили ще йзахворювання підшлункової. Ми залишилися без собаки. Незвично, дивно, порожньо,сумно.

Через дватижні після похорон зателефонував друг. Каже: «Повів на вигул до лісу своюсучку німецьку вівчарку, а до неї пристав красень кавалер, німець, схоже навітьчистокровний, і не відходить від неї. Ночував під нашою хвірткою. Я забрав йогов подвір’я, нагодував як дорого гостя. Днів десять розвішував по місту нашомуповідомлення про знахідку, ніхто не обізвався. Якщо маєш бажання – приїжджай,забери собі…»

Головнапроблема в мене виникла з ім’ям для нового друга. Як же ж його гукати? Собакадалеко не молода. Частина зубів стерта, на очах проглядається поволока – явніознаки старіння. Всі команди виконує блискуче – «сісти», «встати», «лягти»,«замри». А коли крикнеш йому: «голос», у відповідь озивається такий густий бас,що всі хто йдуть вулицею, напевне, завмирають від страху. Щоправда, я одразупомітив, що він послушник на команди російською. Українська, либонь, видаваласяйому спершу дивною. Однак невдовзі перейшов на неї. Тепер він став двомовним.Не те що Азіров…

 Виписав я п’ятдесят найбільш ходових кличок,став позаду пса і почав гукати його за цими черговими найменнями. Жодноїреакції. Зрозумів: ім`яне вгадаю. Потрібно було придумувати щось своє, нове. Став міркувати, позаяк, пес прибився досучки, заночував під її хвірткою з першої зустрічі, значить майстер амурнихсправ. Так мій новий друг став величатися Амуром. Усі до цієї клички одразу ідавно уже звикли, і мій милий німець також. Бо історії ось-ось виповниться трироки.

Стало одразузрозуміло, що новий пес на дух не сприймає котів. Він це проявив якось одразу,коли до двору завітав чужинець сіроманець.

Але післянового 2013 року нам несподівано зателефонували з села й повідомили, що доАмура… прибився котик. Дивина та й годі! Він його серед зими прийняв до себе в буду. Разом вони йїдять, і сплять. При чому, сповістили, котик якоїсь незрозумілої породи. Мивсім сімейством виїхали на оглядини.

За ніч добренадуло снігу і перш, ніж заїхати в подвір’я я заходився розгрібати чималий заметпід ворітьми. Амур начебто аж хотів допомоги, все тупцював поруч і гавкотів, аж начебто щось переповідаючи мені. Мої  ж дівчата кинулися звати котика. І справді зсобачої буди враз викотився сірий клубочок. Без роздумів пішов до  рук. Стало зрозуміло, що його хтось підкинув.

Тієї пори ячитав лекції на кафедрі журналістики університету і одного дня ми з групою  студентів-треьокурсників розбирали приклади«випадку» і «везіння» в житті. Я пригадав цю історію й кажу своїм вихованцям.Ось дивіться. Нікому не потрібне котеня народилося і аби його позбутись, хтосьпідкидає його в двір сусідів. А там його пригрівають і навіть забирають з собоюдо столиці. Так нещасна кицька, завдячуючи везінню, випадку стає... столичною «дамою»… Бо виявилося, що вонавельми рідкої породи, виведеної англійцями і котра начебто, за даними Вікіпедії,відзначається особливими розумовими здібностями, відданості своїм господарям… (Бажаєте більше знати про це - почитайте в електронній енциклопедії.)

Молоді люди, адо того ще й майбутні журналісти стільки нафантазували, таку блискучу долюнамалювали цьому підкидню, ви б почитали – думаю, і поплакали б, і посміялися бтакож...

А насправдістало зрозуміло, що Норі важко жити в міській квартирі, їй потрібні повнасвобода, вона від природи вільна птаха. І ми її назад привезли в село…

Коли вонапочала дівувати й продовжувати свій рід, це було щось неймовірне. Кожнихтри-чотири місяці четверо нових котиків з’являлося  у подолку моєї тещі. Нові сватання – цегармидер на декілька вулиць укупі. У дворі товчуться всі довколишні коти. Десь середночі вони як влаштують вереск, просипаєшся вранці з хворою головою. В доміприйняли рішення: Нору треба відвезти подалі, бо ці регулярні весілля жити спокійноне дадуть. 

Якось у розпалтакої секс агонії теща поклала кицьку до мішка в сказала: «Ти вивези її за лісу сусіднє село. Там її коти приголублять, вона до когось пристане. Ми скількимогли терпіли, далі так жити не можна…»

Я учинив дещоінакше. Поїхав не через ліс, як мені радили, а в протилежний бік - через єдинийміст в окрузі за водну перепону. Щоб вигнанці важче було дістатися потімдодому: вплав через річку вона ж явно не перебереться, а єдиного моста не легко знайти - стільки ж довкруги, собак, людей, авто. Це все для неї перепони. Не те, що через ліс перебігти. Поїхав аж дванаселених пункти – це всі п'ятнадцять кілометрів від двору. Відкрив багажника,розв’язав мішок. Нора злякано вистрибнула з авто на обочину, подивилася намене, на зорі, на невідомі довкруги хати. Я холодно сказав їй: «До побачення,подружко!», і сів до авто…

Поминуло дватижні. Всі стали потихенько забувати про нашу колишню кицьку. Коли якось пообіді у дворі спричинився страшенний крик, ґвалт, переполох. Просто не своїмголосом кричала, сидячи на паркані, плакала, ридала, голосила схудла наша ріднакицька. Боже, як же ж вона кричала! А поруч із нею всі заливалися слізьми, хтолише був у домі і повискакували на гармидер.... У тому числі, зізнаюся, і я.  Сльози самі котилися з очей. Серце стискалосявід болю. «Навіщо ж було так мучити тварину?»

Усі почали їїгодувати, носити на руках, заспокоювати. Цілувати. Заходилися купати. А вонаплакала, їй-право, як людина.  Дві доби без перестанку... 

Я не знавбуквально куди подітися. І боявся підійти до Нори. Все запитував у себе: як яміг так подібно вчинити?

Відтодіпоминуло років півтора. У нас було декілька котячих родів. За молодняком немаєчерги, але весь, повірте, розбирають. тільки що з`явиться.  Але котів-кавелерів зовсім не видно,криків по ночах не чути. Весілля десь бувають, але не поблизу мого саду. Якщочесно, я не можу все це пояснити людською мовою.

Замало некожного вечора ми з Амуром вирушаємо напрогулянку до озера.  Нас завждисупроводжує Нора… Після спекотного дня Амурові буває важко йти, він хекає івідстає від мене. У нього, сказали лікарі,  артрит. Тоді кицька наздоганяємене і починає мені заплітати ноги, або сідати на стежці. Мовляв, почекай, зупинися, Амур відстав. Я беру її на руки і ми удвох дожидаємось нашого друга… 

Т

Тут у саду міститься наша літня штаб-квартира. З натюрмортом для фотопейзажу...

Буває нам з Амуром Нора показує піруети в бігані по штахетнику довруги саду. Знімок цьогорічної весняної пори...