Як собаки і коти вчили мене ... людяності

 

Набридло, зізнаюся, писати про війну і більш, ніж злочинну нову нинішню владу. Вони, теперішні керманичі, як на мене, значно  більші вороги України за Януковича і його донецький кримінальний директорат. Той, хоч крав, здавав тишком-нишком інтереси держави московітам, але бодай робив вигляд, що буцімто свій у дошку і стоїть за народ. Ці хазяйнують, як вовк на кошарі: душить усе живе підряд, бідне, немічне насамперед, хоч добре знає, що стільки не з’їсть, не донесе. І тому я сьогодні напишу про інше – про життя і його мудрості. Позаяк критикувати «одноразових-однотурових», усе одно, що волати в пустелі. Набридло. На горі не реагують, всі довкруги також оглухли, посліпли. Насамперед, щодо окремого статусу Донбасу, з пришелепуватою дипломатією, миротворством  проти терористів…

До цієї розповіді мене спонукала одна картинка з життя сільського райцентру.

Якось під обід вивіз на площу біля автостанції своїх близьких, подалися вони базарювати, а я вирішив поглянути на ціни фруктів та овочів. Тільки наблизився до прилавку-розкладки, як почув характерне за спиною старече шаркання взуття по асфальту. Біля мого плече хтось голосно запитав:

-          А де взяти яблука?

Я оглянувся і побачив невисокого дідуся в піджаку, який не зважаючи на немилосердну спеку, був зодягнений в застібнутій на всі ґудзики сорочці, на шиї мотузком петлялася вицвіла, доволі запрана краватка. Поки я встиг будь-що подумати, як молодик, котрий стояв поруч з продавчинею, - не те господар лотка, чи, можливо, водій, - голосно, з сарказмом у голосі, відповів:

-          Яблука в саду…

Котрась із жінок, що опинилися поруч, пояснила старику, що потрібно зайти за приміщення автовокзалу, з сусіднього боку є магазини, там, напевне, висловила вона припущення, можуть бути яблука.

Тільки дідусь віддалився, чоловік, що послав його до саду, невдоволено обізвався:

-Цей мужик усе життя в райсільгоспуправлінні повчав усіх колгоспників, як дерева саджати, а собі, як бачите, не виплекав жодного деревця. Думав, мабуть, що завжди буде головним агрономом, начальником управління, головою РАПО. Тоді ящиками йому їх привозили, а тепер дожився, що яблучка  ходить розшукує…

  Ця біблійська мудрість про те, що окрім ще кількох добрих справ на землі людина має конче посадити сад, мене бентежить чи не найбільше. Бо десяток літ тому я буквально виклянчив у тещі шматочок її городу, і посадив дерева. Попервах бабуся ніяк не погоджувалася на те, аби на віковічній ріллі розміщавати дерева. «Ось під картоплю, - яку саджала вона весь вік, - забирай хоч всю землю», - казала. А під дерева – нізащо. Що, запитувала, люди скажуть? Сміятися будуть. «Піде по вулиці поволока, що це я обробляти землю не хочу» - робила гіркий висновок собі на збиток.

Ці легенькі суперечки-диспути, частіше звичного спалахували, зрозуміло, навесні та восени, тяглися добрий десяток літ, аж поки мати дружини геть не зістарилася, й безнадійно махнула рукою: сади, мовляв, що забажаєш. На все закриваю очі…

Ось я й висадив – понад 120 дерев і кущів. Щоправда, не в однин рік.

Усе розпочиналося вельми кепсько. Навесні 2005-го тут з’явилося кілька десятків саджанців яблунь, груш, черешень, слив. А наступна зима видалася вельми сніжною.

Маю уточнити, що за метрів чотириста від мого молодого саду, за річечкою, очеретами починається віковічний ліс. Це якраз межа Лісостепу й Полісся. Як казав мені один мудрий тутешній чоловік: за твоїм городом, Сан Сановичу,  можна зайти в ліс, а вийти аж на Північному Льодовитому океані.  Так ось, засніженої пори зайцям у лісі доставати корм важко, і вони повадилися через комиші на людські городи. Насамперед на мені подаровану ділянку, де з’явилися  молоді саджанці - для них солодкі й лакомині, немов би той шоколад проклятої українцями фірми «Рошен». Я приїхав навесні і обімлів. Практично всі молоді деревця були піддані скінігу, себто обдерті, обгризені, буквально знівечені.

Закладаючи сад, я поділився деревцями з сусідом, вельми метикуватим господарем. У нього теж узимку гостювали зайці. Виявивши толоку звірини у себе на городі, він ще до першого тепла забинтував обгложені місця. За його рецептами я також виготовляв мазі, накладав пов’язки на зранені місця. Карлович, так величають мого доброго навчителя в господарських справах, ще показав металеві панцири, які він зварив на кожен саджанець. Тепер на зиму одягатиме їх на деревця: ніякий заєць до деревини не дістане. Я подумав про те, що на виготовлення залізних редутів на мої саджанці знадобиться до кілька сот кілограмів металу. Це явно був спосіб не для мого «протизайцевого захисту». Поміркувавши, я придбав у лісництві машину штахетів, і обніс сад невисоким парканом.

Боже, як же ж мене по цьому лаяла, гризла за таке новаторство теща. «Тисячу років тут були городи, а він, бачиш, посадив сад та ще й обніс його штахетами…» «От то вже люди мають про що говорити… Посадив їм більмо в око зі своїм парканом…»

Я мужньо витримував усі зловісні шпичаки, списуючи все на невблаганних зайців. Мене активно підтримував лише Карлович… Можливо, ще й тому, що завдяки моєму паркану він за літо непогано заробив, виконавши самотужки, поки я був у Києві на роботі, всю фортифікаційну роботу. Щоправда, ще один сусіда якось закинув докір, що через мій паркан довкруги саду йому тепер з власного городу погано видно плесо озера, а за ним і центр містечка. Але при цьому зізнався, що сам дуже мріє про такий як у мене сад, одначе навіть заїкатися про подібний дома не може: дружина полюбляє, аби льох був повен картоплі…

Навіщо її їм так багато,  я ніяк збагнути не можу. Адже ж і свиней, здається, не розводять, худоби також не мають. З цього приводу мені пригадується розповідь мого давнього приятеля, тележурналіста Василя Перетятька з Дніпропетровщини, який якось розповідав казус про свою сусідку в селі. Бабця хвалилася: «Я гарненької картоплі з льоху ніколи не їм. Відбираю гниленьку. Що спортилося – викидаю, а решту собі в суп чи до борщику…» Себто, все життя жіночка харчується лише гнилими бульбами і вважає, що файно живе…

Сад мимоволі став частиною моєї долі, я залюбки теплої пори року трачу на його життя і розвиток частину свого часу. І знаходжу в тому велику радість. Він уже має безліч своїх цікавих історій. Ось хоч би ця.

Якось навесні я збирався до Вінниці. Зателефонував своєму знайомому, який на той час керував фітосанітарною службою області. Це та, без митного контролю якої на територію регіону не ввезуть жодних закордонних саджанців, насіння, плодів фруктів та овочів. Попросив допомоги з молодими деревами.

Він зрадів моєму дзвінку, позаяк давно не спілкувалися.

-А саджанці від Азарова візьмеш? – запитав ураз.

-Звичайно ж, лиш би вони не родили плодів з написом, що це дар Партії регіонів…

Це була якраз та пора, коли донецькі тільки мали взяти приступом владу в Кабміні, за тим на Банковій. Азаров, ще будучи головним митником,  як пояснив мені фітосанітарник, викупив начебто якесь із колишніх відсталих господарств Вінниччини і заклав на його території сад. А саджанці, цілий вагон їх одним скрипом, завіз з Австрії. Кращих європейських сортів. Ось 37-м їх я й привіз Вербної неділі, роздав трохи сусідам, а майже три десятки розмістив у саду. Відтак, є у мене спеціальний австрійський ряд (Азіровським не можу називати – гидую). Але родить, треба щиро визнати, чудесно. І щороку. Яблука навдивовижу смачні, червонобокі, лежать аж до нового врожаю в саду.

Принагідно підкреслю тут. Значить, десь збирає вагони такого вітамінного врожаю подільських запашних фруктів і новоявлений керівник заколотників у Москві, нагріваючи руки за рахунок нашої землі, наших людей знаменитий курський соловей, «папєрєднік» Азіров. Хто ж подбає про те, щоб одібрати це добро у зловмисника, холуя Януковича і Путіна? Знову, бачите, хоче повернутися сюди хазяїном…

А сад мій виглядає так:

Особливо багато нинішнього року народило груш. І хоч начебто в цьому регіоні, за висовлюваннями садоводів, дещо бракує "крилатої худоби" - бджіл, залітні медоноси добряче потопталися в моєму саду. Небачено досі цього літа зародили абрикоси, черешні, а ось тепер не можна нарадуватися грушам. Висять як глечики, а солодкі немовби в меду викупані. Жіноцтво ввімкнуло на повну цілодобову потужність електросушарки. Береш до рота м`яку, зів`ялу тоненьку пелюстку такого підсушеного плоду, вона аж тає у роті. А солодка, мовби  обсипана перед повітряною обробкою цукром. Уявляю якою ця смакота буде взимку, коли за вікном стугонітеме завірюка...

Одна з груш, яка достигне буквально за тиждень-півтора настільки рясна, що я замало не щодоби з острахом приходжу подивитися чи бува не зломався вершок. Знизу все гілля на підпорках, а гребінь, що задерся на метрів п`ять від землі, ніяк не перестрахуєш. Ось погляньте:

А ось і одна з яблунь австрійської селекції, з злодійського «вагона Азарова». Їй ще набиратися соків землі щонайменше до кінця вересня.

Порядкувати у саду мені допомагають кобель породи німецької вівчарки на ім`я Амур і кицька англійської династії Нібелунга - Нора.  Ось вони перед вами: хто вигрівається на сонці, а хто зранку шукає холодок у затінку дерев. 

 

Історія появи цих двох чарівних істот взагалі дивовижна. Перед ними у мене з малолітства виросла і жила понад десять літ німецька вівчарка Альфа. Несподівано захворіла. Рентген показав: серцева недостатність, поглиблені аналізи виявили ще й захворювання підшлункової. Ми залишилися без собаки. Незвично, дивно, порожньо, сумно.

Через два тижні після похорон зателефонував друг. Каже: «Повів на вигул до лісу свою сучку німецьку вівчарку, а до неї пристав красень кавалер, німець, схоже навіть чистокровний, і не відходить від неї. Ночував під нашою хвірткою. Я забрав його в подвір’я, нагодував як дорого гостя. Днів десять розвішував по місту нашому повідомлення про знахідку, ніхто не обізвався. Якщо маєш бажання – приїжджай, забери собі…»

Головна проблема в мене виникла з ім’ям для нового друга. Як же ж його гукати? Собака далеко не молода. Частина зубів стерта, на очах проглядається поволока – явні ознаки старіння. Всі команди виконує блискуче – «сісти», «встати», «лягти», «замри». А коли крикнеш йому: «голос», у відповідь озивається такий густий бас, що всі хто йдуть вулицею, напевне, завмирають від страху. Щоправда, я одразу помітив, що він послушник на команди російською. Українська, либонь, видавалася йому спершу дивною. Однак невдовзі перейшов на неї. Тепер він став двомовним. Не те що Азіров…

 Виписав я п’ятдесят найбільш ходових кличок, став позаду пса і почав гукати його за цими черговими найменнями. Жодної реакції. Зрозумів: ім`я не вгадаю. Потрібно було придумувати щось своє, нове. Став міркувати, позаяк, пес прибився до сучки, заночував під її хвірткою з першої зустрічі, значить майстер амурних справ. Так мій новий друг став величатися Амуром. Усі до цієї клички одразу і давно уже звикли, і мій милий німець також. Бо історії ось-ось виповниться три роки.

Стало одразу зрозуміло, що новий пес на дух не сприймає котів. Він це проявив якось одразу, коли до двору завітав чужинець сіроманець.

Але після нового 2013 року нам несподівано зателефонували з села й повідомили, що до Амура… прибився котик. Дивина та й годі! Він його серед зими прийняв до себе в буду. Разом вони й їдять, і сплять. При чому, сповістили, котик якоїсь незрозумілої породи. Ми всім сімейством виїхали на оглядини.

За ніч добре надуло снігу і перш, ніж заїхати в подвір’я я заходився розгрібати чималий замет під ворітьми. Амур начебто аж хотів допомоги, все тупцював поруч і гавкотів, аж начебто щось переповідаючи мені. Мої  ж дівчата кинулися звати котика. І справді з собачої буди враз викотився сірий клубочок. Без роздумів пішов до  рук. Стало зрозуміло, що його хтось підкинув.

Тієї пори я читав лекції на кафедрі журналістики університету і одного дня ми з групою  студентів-треьокурсників розбирали приклади «випадку» і «везіння» в житті. Я пригадав цю історію й кажу своїм вихованцям. Ось дивіться. Нікому не потрібне котеня народилося і аби його позбутись, хтось підкидає його в двір сусідів. А там його пригрівають і навіть забирають з собою до столиці. Так нещасна кицька, завдячуючи везінню, випадку стає... столичною «дамою»… Бо виявилося, що вона вельми рідкої породи, виведеної англійцями і котра начебто, за даними Вікіпедії, відзначається особливими розумовими здібностями, відданості своїм господарям… (Бажаєте більше знати про це - почитайте в електронній енциклопедії.)

Молоді люди, а до того ще й майбутні журналісти стільки нафантазували, таку блискучу долю намалювали цьому підкидню, ви б почитали – думаю, і поплакали б, і посміялися б також...

А насправді стало зрозуміло, що Норі важко жити в міській квартирі, їй потрібні повна свобода, вона від природи вільна птаха. І ми її назад привезли в село…

Коли вона почала дівувати й продовжувати свій рід, це було щось неймовірне. Кожних три-чотири місяці четверо нових котиків з’являлося  у подолку моєї тещі. Нові сватання – це гармидер на декілька вулиць укупі. У дворі товчуться всі довколишні коти. Десь серед ночі вони як влаштують вереск, просипаєшся вранці з хворою головою. В домі прийняли рішення: Нору треба відвезти подалі, бо ці регулярні весілля жити спокійно не дадуть. 

Якось у розпал такої секс агонії теща поклала кицьку до мішка в сказала: «Ти вивези її за ліс у сусіднє село. Там її коти приголублять, вона до когось пристане. Ми скільки могли терпіли, далі так жити не можна…»

Я учинив дещо інакше. Поїхав не через ліс, як мені радили, а в протилежний бік - через єдиний міст в окрузі за водну перепону. Щоб вигнанці важче було дістатися потім додому: вплав через річку вона ж явно не перебереться, а єдиного моста не легко знайти - стільки ж довкруги, собак, людей, авто. Це все для неї перепони. Не те, що через ліс перебігти. Поїхав аж два населених пункти – це всі п'ятнадцять кілометрів від двору. Відкрив багажника, розв’язав мішок. Нора злякано вистрибнула з авто на обочину, подивилася на мене, на зорі, на невідомі довкруги хати. Я холодно сказав їй: «До побачення, подружко!», і сів до авто…

Поминуло два тижні. Всі стали потихенько забувати про нашу колишню кицьку. Коли якось по обіді у дворі спричинився страшенний крик, ґвалт, переполох. Просто не своїм голосом кричала, сидячи на паркані, плакала, ридала, голосила схудла наша рідна кицька. Боже, як же ж вона кричала! А поруч із нею всі заливалися слізьми, хто лише був у домі і повискакували на гармидер.... У тому числі, зізнаюся, і я.  Сльози самі котилися з очей. Серце стискалося від болю. «Навіщо ж було так мучити тварину?»

Усі почали її годувати, носити на руках, заспокоювати. Цілувати. Заходилися купати. А вона плакала, їй-право, як людина.  Дві доби без перестанку... 

Я не знав буквально куди подітися. І боявся підійти до Нори. Все запитував у себе: як я міг так подібно вчинити?

Відтоді поминуло років півтора. У нас було декілька котячих родів. За молодняком немає черги, але весь, повірте, розбирають. тільки що з`явиться.  Але котів-кавелерів зовсім не видно, криків по ночах не чути. Весілля десь бувають, але не поблизу мого саду. Якщо чесно, я не можу все це пояснити людською мовою.

Замало не кожного вечора ми з Амуром вирушаємо на прогулянку до озера.  Нас завжди супроводжує Нора… Після спекотного дня Амурові буває важко йти, він хекає і відстає від мене. У нього, сказали лікарі,  артрит. Тоді кицька наздоганяє мене і починає мені заплітати ноги, або сідати на стежці. Мовляв, почекай, зупинися, Амур відстав. Я беру її на руки і ми удвох дожидаємось нашого друга… 

Т

Тут у саду міститься наша літня штаб-квартира. З натюрмортом для фотопейзажу...

Буває нам з Амуром Нора показує піруети в бігані по штахетнику довруги саду. Знімок цьогорічної весняної пори...