Не мовчіть, горді Українці!

Це вже більше, ніж біль – трагедія Надії Савченко.

Колись у юності, під страхом бути розвінчаним і покараним всевидющим оком КГБ,  я зачитувався долею останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського. Навесні 1887 року український історик Дмитро Яворницький вирушає на береги Білого моря, до знаменитого Соловецького монастиря, де відбував покарання нескорений бранець. Знаходить записи про знущання російського царату над гордим українцем, занотовує свідчення переказів про невимовний глум ординців над  провідником запорожців.

Шістнадцять років російськомовні барани в одежі монахів утримували в кам’яному мішку Петра Івановича Калнишевського. До 112 з половиною років його життя. Це ж якими треба бути нелюдями, щоб знущатися з такого старця?!  Д. Яворницький свідчить: «…просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; в нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей».

Що змінилося за 215 років у Росії?

Та нічого. Та ж жовчна ненависть до всього українського. Насамперед у прагненні нашого незборимого люду до свободи та незалежності, до волі. Як доказ цьому – доля Надії Савченко. У моїй книзі «Свічка на вітрі» описано те, як викрали її з-під Луганська (до речі, про подібне ви не прочитаєте більше ніде).  Є незаперечні докази того, що російські журналісти, смерть яких московіти приписують українській льотчиці, загинули вже після того, як український офіцер знаходилася вже у полоні. Себто, коректувальником вогню артилерії на голови кремлівських пропагандистів вона фізично не могла виявитися. Знаючи це, суд справу по суті не розглядає. Більше того, тепер її закидають звинувачення у тому, що вона начебто самовільно перейшла кордон.

Якби за останній цей учинок належало гноїти в тюрмі, то скількох росіян потрібно було вже вкинути під замок і грати, котрі подібно до звірів, за останній рік, звірами перебігли через кордон в Україну на запах свіжої людської крові?! А потім, чи міг би хто в Росії пояснити те, для чого, власне, пані Савченко, яка обороняла свою державу в складі збройних сил України потрібно було, залишивши військову частину, переходити на російську територію? Вона, що божевільна Зоя Комодем’янська, яку селяни впіймали на тому, що палила їхні домівки серед лютої зими, у такий дивний спосіб начебто воюючи з фашистськими окупантами?

Але московітському безглуздю, людиноненависництву не дивуюся. Дикуни. Відлюдки на чолі з  Адольфом Путлєром. У них немає нічого людського. Окрім апломбу, великорасової імперської пихи. Юродивої зарозумілості…

Але чому ж такі черстві ми з вами, друзі?

Чому ми мовчимо, коли на очах усього світу зі злоби практично московіти, ординці зводять зі світу молоду українку? Через те тільки, що вона горда і нескорена. Думлива. Її уже рашівські варвари, без страху за відповідальність, довели до стану з якого навряд чи вдасться повернути до повноцінного здоров’я.  Чому мовчить українська громадськість? Де заяви, стурбованість політичної еліти? Чому зберігає гробову мовчанку партія «Батьківщина», яка вельми правильно вчинила, що включила Надію Савченко до партійного списку на минулих парламентських виборах? Чому нарешті зберігає дивний спокій Юлія Тимошенко? Їй потрібно вже не один раз побувати на порозі В. Путіна. Вони ж були з ним такі щирі, відверті друзі! Побувати у Брюсельських очільників, того ж таки Дональда Туска. Що, можливо, грошей на поїздку не вистачає? Давайте я виділю зі своєї пенсії…

Чому не створено Міжнародний комітет із порятунку Надії Савченко? До нього треба включити Леоніда Кравчука від України, Гельмута Коля і Герхарда Шрьодера від Німеччини, Олександра Кваснєвського та Лєха Валенсу від Польщі, Хіларі Клінтон, Марлен Олбрайт і Збігнева Бжезінського від США… Знайти їм до гурту Нобелівських лауреатів. Належить дати зрозуміти цьому покидьку Х***у, що всі бачать, розуміють, яке воно середньовічне бидло. Не дати загинути гордій українці!

Не мовчіть, Українці!