Найбільша проблема України – відсутність патріотичної опозиції

Чи не задумувались ви чому таке буває? Минулої середи, 19 листопада ц.р., на засіданні Кабінету Міністрів України його глава А. Яценюк, здається, переконливо, перекладаючи головне навіть на російську, заявив, що «Україна не сяде за стіл переговорів з терористами», що «для нас імовірний лише Женевський формат переговорів».

Нагадаю, що Женевський, це той варіант, коли перемовини про донецький конфлікт ведуть чотири країни: Україна, США, Євросоюз та Росія. І як заявив при цьому керівник уряду, така позиція є солідарною - глави держави та Кабінету Міністрів.

Напередодні цього публічного посилу Арсенія Яценюка, інформаційний центр РНБО, який сповна можна вважати публічною позицією президента України, представив офіційну позицію української влади: ніяких нових документів з бойовиками підписуватися не буде. (Про це читайте тут). Навіть дивний посланець Порошенка на переговорах в Білорусі одіозний Л. Кучма висловився з цього приводу: «Нові переговори в Мінську не мають сенсу, позаяк російська сторона і бойовики не виконують попередніх домовленостей».

У той же час донецькі терористи наполягають на необхідності негайно зібрати «Мінську групу». Росія, в особі глави її зовнішньополітичного відомства С. Лаврова заявляє, що «женевський варіант для вирішення проблеми уже застарів».

І що ж далі?

Поминає лише дві доби після чіткої і конкретної заяви глави українського уряду про необхідність вирішення проблем у форматі виключно Женевської угоди, яку нібито підтримує і глава держави, як під час зустрічі з віце-президентом США Джо Байденом у Києві Петро Порошенко – ні сіло, ні впало, проголосив: «Найкращим для нас є формат мінських домовленостей». Не Женевських, як стверджував пан Яценюк, а Мінських. Іншими словами, мовбито віртуально подав руку якомусь там Пушиліну та Лаврову.  А ти, мовляв, Арсенію, помовчи…

Чому так сталося?

Та тому, що коли виходити з позиції глави держави, Україна начебто ні з ким не воює. Громадянського конфлікту на Сході України немає, агресії буцімто також. Не інакше як марсіани захопили частину Донбасу. Хоча навіть дітям відомо: Донецьк, Луганськ  і довколишні території окуповані російськими військами, там уже зосередилися армади московітської бронетехніки. Усякі рязанські, псковські, чеченські вояки на кожному кроці. Кількість їх  щодоби катастрофічно зростає: як таргани вони десятками і сотнями удень і вночі проникають зі своєю новітньою зброєю через незахищені колишні кордони з Російською Федерацією. Думаю, що СБУ, контррозвідка Міноборони про це надає главі держави десятки, сотні повідомлень. Куди він їх, бідняка, лишень діває? Але пан Порошенко, либонь, просто таки боїться навіть згадувати про подібне. А відповідно до свого статусу страшиться негайно оголосити військовий стан у Донецькій та Луганській областях, тим самим створивши ситуацію абсолютної безвихідності. Повного провалу оборони наших східних рубежів. Оборонного колапсу.

У своїх публічних виступах він боїться називати справжніх агресорів їхніми іменами, хоча й дітям уже відомо, що частину Донбасу окупували саме  регулярні російські військові з’єднаня.  Підозрюю, що на П. Порошенка здійснюється моральний тиск із Кремля. Про що ж інше з ним так часто говорить Владімір Путін? Його, напевне, московіти залякують тим, що в разі, коли він поведе активну боротьбу за визволення Донбасу, як те б належало вчинити главі держави-патріоту, ПВВ тут же дасть команду відібрати в олігарха-мільярдера фабрику «Рошен» у Ліпецьку.

До речі, нехай знає наш «Шоколадний Сокіл», що ніхто й ніколи, поки він буде в українській владі, не дасть йому змогу продати цей бізнес у Росії. Цукерковий власник із Ліпецька потрібен Кремлю, як спосіб тиску на київську владу. Відтак, Порошенко, напевне, сам того не підозрюючи, став ЗРУЧНИМ для Москви, а якщо по великому рахунку, то, напевне, й неофіційним агентом впливу Кремля. Адже про свою незалежність від цих московських пут йому потрібно було думати ще до 25 травня. Відтак, Петро Олексійович добряче підвів і себе, і весь український народ.

Одне слово, ситуація показала, що на посаді глави держави нині маємо не вельми чесну щодо своїх, мабуть, неконтрольованих обіцянок людину. Чого лише вартий цей випадок із присвоєнням під гучним і образливим тиском вулиці звань Героїв України Героям Небесної Сотні. Отож склалася вкрай ганебна ситуація у святій справі. Невже так завжди потрібно на нього муляти, добиваючись виконання раніше солодко задекларованих обіцянок? За закінчення бійні на Сході «за декілька годин», або ж, до прикладу, за «зарплату кожному бійцю щодоби в тисячу гривень», як обіцяв, за те що «життя кожного воїна на фронті застрахують на мільйон гривень».  Чи ватро продовжувати перелік цього публічного словесного обману? Бреше як шовком шиє…

Окрім того, ніхто з попередніх президентів України – ні Кравчук, ні Кучма, ні тим паче Ющенко, переконаний, не допустили б такого брутального «шоколадного проколу» з власністю на території агресора, не потрапили б до рук ворогів зі своїм бізнесом, якого, згідно з вимогами Конституції України пан Порошенко  мав би позбутися ще до 25 травня ц.р. Не даром честь і совість нашої нації Левко Лук’яненко цими днями пророче заявив: «Якщо Порошенко до цих пір ще не продав свій бізнес, нехай готується до нової революції…»

Що ж буде далі?

Переконаний: Росія, маючи в заручниках такого унікального київського кита, все-таки змусить українську владу сісти з терористами за стіл переговорів. Даруйте, за відвертість, мені іноді навіть хочеться, аби вона змусила такого главу держави потиснути руки терористам за столом переговорів. Бо особисто для мене різниці між ними не багато. Зате б усі нарешті побачили, хто чого вартий. Наяву б переконалися у тому, що для олігарха найголовніше гроші, його приватний бізнес. Щоб усі в Україні нарешті зрозуміли: не тих ми обрали на найвищі пости. Що у нас результатами кровопролитної Революцією Гідності скористалися мільярдери і для них інтереси держави, територіальної цілісності, навіть життя патріотів на останньому місці після особистих статків.

А далі слідкуйте за їхніми руками.

Росія понад усе бажає нині оволодіння чотирма стратегічно важливими пунктами на Сході України:

1. Дебальцеве. Це головний залізничний вузол регіону. Транспортна розв’язка території;

2.       Щастя – енергетичний генератор Донбасу;

3.       Маріуполь – морська гавань Сходу держави, старт суходольного шляху на Крим;

4.      Аеропорт Донецька – повітряне серце регіону.

Якщо у Києві почнуться порухи за здачу цих об’єктів в структурах української влади, це сигнал до нового Майдану.

Олігархи, які знову пройшли до Верховної Ради, володіють практично всіма ЗМІ в Україні і саме вони пішли на новий зговір з ворогами України. Бо де ж, скажіть, інформаційні відповіді на випади Кремля, де розповіді про героїв-патріотів, які захищають Донбас? Чому в ефірі й далі абсолютне засилля російськомовної бузи? Уже понад тисячу осіб загинуло лише від 5 вересня, рубежу встановлення так званого «перемир’я» за мінським сценарієм, а на телеканалах як у минулі часи розваги, сміх, нічого й не нагадує про те, що держава стікає кров’ю від агресії московітів.  Телеканалами й далі керують російські заробітчани.

Якщо по великому рахунку, то порушені вище мною проблеми мала б розглянути нова Верховна Рада. Хіба нардепам не видно цього всього, щодо абсолютного зливу Донбасу в обмін на лояльність до приватного бізнесу одного мільярдера. Але там немає кому цього зробити. Бо їх усіх, як малих дітей втягли в коаліційні ігрища, далі буде поділ портфелів, ейфорія від знаття недоторканності і так далі.  До того ж, нова влада вміло зачистила електоральне поле журналістів, які здатні критично мислити. Вручила їм депутатські мандати, прикупивши всіх оптом. Як вони тепер будуть виступати проти своїх нових начальників? Стали ручними писарями… Їм на все потрібно закривати очі…

«Опозиційний блок» це ж не народна опозиція. Чи не так? Вони давно лежать під путіними, пушиліним, захарченками, плотніцькими. Що від них можна очікувати ніж здачі України ворогам?

Отож проблема №1 у державі – абсолютна відсутність чесної і бойової парламентської опозиції. Цю б роль могла б нині сповна зіграти партія Юлії Тимошенко. Але чи відважиться вона на це, збита льотчиця? До певного часу, мабуть, ні.

Моя особиста надія на народного депутата України нового скликання Сергій Капліна. Еге ж, сьогочасний а ля Ляшко, але якраз такий нині і потрібен. Бо насамперед рішучий і безкомпромісний. Непідкупний. 

А ще потрібні такі толкові люди як філософ Сергій Дацюк і його однодумці у пресі. Блогери, колумністи. Щоб нас не заколисали коаліаційними байками і «успіхами». Тому, гуртуймося всі, кому болить ще не до кінця окупована, продана ворогам Україна