"Купляйте журналістів, зовсім не дорого..."

   Як відомо, група людей з числа журналістів опинилася в прохідних частинах списків політичних партій на майбутніх дострокових парламентських виборах, їм світять безмежні депутатські привілеї. Дехто з них, ще й не ставши народним обранцем, уже голосно б’ють копитами з приводу майбутньої епохальної для них події. Мустафа Найєм, з пуштунською відвертістю, до прикладу, заявив, що журналістика йому більше ні для чого, він прагнув політичної діяльності і її досяг. На власному комунікативному майбутньому вішає великий замок.

Я чомусь вважав, що журналістика це спосіб життя. І мислення, і дії для тих, хто обрав цю неспокійну стезю. Ким би ти не став, але коли в тобі живе вогонь краснописьменства, то не можна задушити в душі пристрасть до самовираження, стати байдужим до тих, чи тих подій, учинків. А парламентська трибуна не шпальта газети, не колонка колумніста, не телевікно для самовираження. Це кузня державний ідей, і остання справа перетворювати її на місце для з’ясування стосунків, в що вона може перетворитися через присутність в парламенті професійних говорунів.

Утім, чого не скажеш, коли тобі тільки 33-ри, і тут двері мовбито самі відчинилися перед тобою з доріжкою у велику політику…

Відчувається, що справжня бурхлива «ломка» сумління і вчинків відносно можливої зміни свого професійного статусу відбувається у журналіста «Української правди» Сергія Лещенка. Одного дня він на Інтернет ресурсі свого видання пафосно заявляє «Я іду на вибори», а вже іншої доби, букваально посеред ночі (о 2:41) розроджується постом блогу етично-морального плану «Правильная мода», при чому російською. Мабуть, вона йому рідніша, нею мислить…

Проаналізувавши цей твір, психологи, гадаю, прийшли б до однозначного висновку. Молодий чоловік знаходиться на межі глибоких особистісних вагань, і себе самого, і своїх читачів-прихильників хоче переконати в правильності вчинку щодо несподіваного покидання професійної діяльності, переходу на політичні хліби. З ким, з ким, а ось з Сергієм, переконаний цього якраз і не станеться, новий статус не відбере у нього перо. Позаяк він журналіст не з принуки, службового обов’язку, а за покликом серця і душі. І новий службовий формат навпаки, думаю, лише додасть йому можливостей для отримання об’ємнішого, більшого фактажу, суттєво розширить творчі можливості у справі проведення журналістських розслідувань.

Одне слово, прихід у парламент молодих бадьористих журналістів може нарешті похоронити депутатські привілеї з приводу яких десятиліттями ламалося багато фальшивих словесних списів на парламентському рівні. Ті, хто раніше виступав за це робили подібне, зрозуміло, винятково заради самопіару, але борони, Боже, щоб таке не сталося наяву. Бо своя сорочка, відомо, своя кишеня, власний шлунок ближче до тіла. Тепер це, підігріте новими внутріпарламентськими настроями енергійних, беручких людей, мастаків словом підпалити протестні настрої може геть розтрощити авгієві годівниці для вибраних. Утім, поживемо-побачимо…

Що в цих новинах негативного?

Сталося те про що я раніше писав відносно пані Сюмар. Геть завалила роботу в РНБОУ, сто діб найвирішальнішого періоду російського-українського протистояння працюючи головною людиною на напрямку формування інформаційного протистояння (про це читайте тут), тепер призвана на прохідне місце в парламент пропрезидентського блоку. Бо ж теж журналіст. А на них нині начебто парламентський попит. Геніально, чи не так!? В цьому і полягає цинізм будь-якої влади. Вона черпає кадри лише з власної каструлі, зовсім не дбаючи про ділові якості людей. І саме через них з часом опиняється на обочині життя. Так що нічого дивного. Процес, можна вважати, закономірний…

Тепер відносно внутрішніх борінь Сергія Лещенка.

Йти у владну фракцію найганебніша справа для незалежного і чесного журналіста. Тому, що за цим стоїть неодмінне служіння певним людям, певній політичній силі. А для справжнього журналіста партія завжди клітка. Не омине вона й його.

Та що там говорити про майбутнє. Якщо пан Лещенко належить до блоку Петра Порошенка, то він уже буквально сьогодні задля безумовної перемоги свого гурту, партійної череди повинен негайно писати хвалебну оду про те, яку геніальну мудрість проявляє глава держави вносячи на розгляд парламенту проект про особливий статус для окупованої частини Донбасу. Що, колего, перо не піднімається? Розумієш, що це практичне увіковічення тероризму в Донбасі, що це погано замаскований проект Кремля? Але спробуй скажи про це публічно, плакати будуть твої депутатські надії. Як і про те, що Україна і українці втрачають мотивацію, якщо після сьогоднішньої ратифікації угоди вступ у дію договору між нашою державою і ЄС буде відкладено до 2016 року.

На те тебе, Сергію, й взяли до своїх лав, аби високопрофесійно зраджував правді, писав лише те, що вигідно владі. А це наймерзенніше завдання для журналіста. Так що ліпше всього не продавайся. Нехай там уже служить пані Сюмар…