Пронос на… інавгурації

Що, скажіть, найважливіше було громадянам України побачити-почути в трансляції з Києва під час інавгурації нового глави держави?

Окрім тронної промови Президента, звісно, ж те, хто та звідки, з якої держави, з якого кінця світу, в якому ранзі приїхав на врочисту коронацію Петра Порошенка в Україну, котру вороги-московіти щохвилини в своїх ефірах не припиняють обзивати і фашистською, і бандерівською. Подібне - водночас повага до всіх нас і мужність, відвертий виклик Кремлю…

 Це все одно, як люди хочуть знати те, хто приїхав на весілля…

Як про це дізнатися, скажімо, людям десь у селі, чи в місті? Особливо тим, хто  живе без Інтернету…

Та звісно ж, ввімкнути 5-ий телеканал, чи так званий Перший Національний, які демонстрували всі урочистості наживо…

І я це роблю. Ось наступає та мить, коли спікер парламенту починає представляти високоповажних гостей, котрі залишивши всі свої державні справи вирушили на береги Дніпра, аби засвідчити свою повагу українському народу і його вибору 25 травня ц.р. Це вияв високої шани і респекту. Україна має знати цих лідерів держав і урядів…

Головуючий зачитує: «Президент Австрії… Президент Албанії…»

Ну, а далі ніхто й нічого не почув із урочистостей. Позаяк у прямому ефірі розпочався  вербальний пронос у двох ведучих. Замість того, щоб дати змогу українцям вслухатись, хто ж приїхав на інавгурацію, ці двоє, перекривши офіційну трансляцію урочистого засідання Верховної Ради упродовж всього часу представлення почали щось щебетати таке, яке не тулилося ні в які ворота. І який, приміром, колір очей у першої леді, ще щось про батька нового глави держави, і навіть про погоду. Всі змушені були споглядати картинку із парламентської зали, а чули лише марення ведучих.

Несли такі дурниці, які, ну, ніяк не пасували до часу і дії тріумфальної церемонії. При чому, ведуча раз по раз ставила прізвище Президента у пришелепувату антиукраїнську невідмінювану форму. На ворожий московітський манер, що надавало особливого фальшу всім її словам…

Мені довелося дивитися трансляцію на одній із крупних залізничних станцій, очікуючи свого потягу. Добра сотня випадкових людей зібралося перед екраном. Із гурту кілька разів іще до початку врочистостей чулося щось таке, на манер: «А, нумо, погляньмо, хто нас  поважає… хто приїхав до нашого Петра…»

Еге, почуєш, якщо двоє з проносом вважають, що для України стократ важливіше знати не те, в яких краях і країнах поважають, шанують українців, а їхні недорікуваті, безграмотні пафосні базікання.

Один чоловік у картатій сорочці, підвівшись у залі, голосно, аби всі чули, сказав: «Коли б таке мені  показали дома, я вже б давно розбив цей телевізор…»

Хтось метикуватий переключив трансляцію з 5-го телеканалу на Перший. Мовляв, можливо, тут розумніші працюють журналісти. Якби не так. І тут були ці ж два хворих голоси. Всі телеканали, схоже, транслювали один і той же відеосигнал…

Я теж спересердя лайнувся про себе і також вийшов на вулицю до молодого літа. Подалі від телемаячні…