Райради як альтернатива нелегітимній Київраді

Традиція виборних районних рад веде в Києві свою історію ще з революційного 1917 року, коли були створені перші сім районних дум.

Після більш ніж трьох років, протягом яких Київ був позбавлений районних рад, на порядок денний знову піднімають питання про доцільність їх повернення. І це не просто розмови, – сьогодні Київ вже гостро відчуває відсутність самоврядування на рівні районів, яке сприяло би раціональнішому використанню майна та коштів громад.

Традиція виборних районних рад веде в Києві свою історію ще з революційного 1917 року, коли були створені перші сім районних дум. Не припиняла історія розвитку самоврядування на рівні районів ані в радянський час, ані за часів незалежності. Про розформування районних рад почали говорити після призначення Олександра Попова головою КМДА, коли перед міськими керівниками постало питання вибудовування чіткої владної вертикалі. Районні ради, які своєю непідконтрольністю ламали цю вертикаль, мали бути усунуті.

У серпні 2010 року з ініціативою розформувати районні ради Києва виступили депутати міської ради, а у вересні Верховна Рада силами контрольованої Партією регіонів більшості підтримала цю ініціативу. Теоретично таке рішення обґрунтовували дебюрократизацією в ході адміністративної реформи. Насправді ж ліквідація райрад давала інший бонус для нових володарів міста – повний контроль над землею та майном, що належать громадам районів.

Районні ради міст у цілому по Україні ліквідовувались за принципом політичної доцільності: в той час як у Києві, Харкові та Одесі вони були скасовані, в лояльніших до партії влади Донецьку та Дніпропетровську райради вирішили залишити. На кону стояли, звісно ж, гроші – саме райради, в разі їх існування, були би не просто представниками інтересів громадян, але й розпорядниками спільного майна. Допустити такого нова команда Попова не могла.

На практиці для киянина відсутність районних рад означає кілька прямих наслідків, що впливають на його життя. Оскільки на одного депутата Київради припадає близько 20 тисяч киян, звичайний містянин втрачає можливість достукатися зі своїми потребами до законного виборного представника своїх інтересів. Втрачається сам принцип самоврядування, який передбачає, що представники територіальних громад отримують можливість вирішувати свої проблеми через власних делегатів.

Інша проблема – різниця масштабів між питаннями, які вирішували райради та вирішує Київрада. Вочевидь, до депутата Київради недоцільно йти з питаннями про благоустрій двору однієї багатоповерхівки, проте для депутата райради такі питання саме в раз.

Нарешті, кричущим здається сам принцип, згідно з яким нашим майном і землею на рівні районів розпоряджаються люди, яких ми не обирали і які не представляють наших інтересів. Призначені згори люди більше піклуються про те, щоб догодити керівнику і правильно «гнути лінію» партії, аніж щоб захищати інтереси простих киян.

Очевидно, що Київ, який за кількістю мешканців у два з половиною рази перевищує кількість жителів Закарпатської області, а деякі райони якого більші за 2/3 обласних центрів України, заслуговує на щось краще, ніж 120 вже давно нелегітимних депутатів міської ради. Можливо, саме районні ради на місцях могли би стати альтернативою нелегітимній Київраді, більшість депутатів якої вже давно перестали дослухатися до потреб та проблем киян.