блоги

Якщо розбити програми кандидатів в президенти на тематичні блоки, то в жодному з них ми не знайдемо чіткої та вичерпної конкретики. Найкраще це ілюструє намір всіх і кожного завершити війну на Сході. Всі говорять про відданість миру, але ніхто не пропонує алгоритм його досягнення. Загальні фрази про припинення війни «шляхом перемовин» або «дипломатичними зусиллями» – це історія ні про що. Власне, дипломатичні зусилля й так тривають п’ять років – за цей час ми мали і мінські угоди, і нормандську четвірку. Хоча мова зараз навіть не про це. Війну й справді завершити нелегко – для цього зусиль самої України замало. Значно простіше дати лад в середині самої країни, наприклад, у царині сільського господарства. Останньому в кандидатських програмах приділяється достатньо уваги. Однак наскільки ця увага щира? І чи дійсно кандидати в президенти прагнуть аграрних змін?

Почну з того, що впадає в око: всі кандидати, які згадують у програмах сільське господарство, розписуються у відданості дрібному фермерству. Ніхто не прагне захищати інтереси великих агрохолдингів, і це правильно – аграрні барони мають й без того потужне державне лобі. Однак що пропонують політики для розвитку малого сільгоспбізнесу? Власне – лише декларації.

Співголова партії «Відродження» Віктор Бондар пропонує дописати Конституцією новою нормою. Нормою про те, основою сільського виробництва в Україні є фермерське господарство. Про фермерів як основу аграрного устрою України говорить і «радикал» Олег Ляшко – він також обіцяє вписати це в Основний закон, де окремим положенням «земля буде назавжди закріплена за українськими селянами». Юлія Тимошенко не збирається перекроювати Конституцію, але у випадку своєї перемоги обіцяє виписати нову стратегію розвитку АПК, де акцент буде зроблено на підтримку малих та середніх сільгоспвиробників.

Не впевнений, що саме лише додавання нових положень у тіло Конституції допоможе зняти наявні проблеми. Зрештою, там і досі фігурують безкоштовне навчання та медичне обслуговування, що вже багато років не корелює з нашими реаліями. Тому такий пункт взагалі не варто розглядати як серйозний намір. Подивимося ще – чи нема все таки бодай чогось конкретного у програмах кандидатів?

Дещо є. Так, зокрема, Юлія Тимошенко та Юрій Бойко обіцяють повернути пільгове оподаткування АПК. Колись ця норма діяла, але була скасована у 2016-му. Підготовка до відмови до пільгового оподаткування почалася у 2015-му – тоді ще міністром фінансів була призабута нині Наталія Яресько. Перехід на загальний режим оподаткування АПК був сприйнято дуже болісно – експерти попереджали про падіння обсягів сільськогосподарського виробництва, зростання безробіття в сільських регіонах та про посилення внутрішньої міграції. Однак той, на чию вимогу приймалася відповідна ухвала, а саме – Міжнародний валютний фонд – був невмолимим. Тодішній його представник Жером Ваше стояв на тому, що в деяких успішних країнах (наприклад, у Новій Зеландії) сільське господарство взагалі або майже не субсидіюється державою. І нічого, мовляв, якось виживають.

Всю цю історію я розписав так детально, аби було зрозуміло: обіцяти можна все, що завгодно, аби ці обіцянки не суперечили певним зобов’язанням України. Бо тоді варто або відмовлятися від цих зобов’язань (в даному разі – під підтримки МВФ), або викреслювати деякі пункти з президентської програми. Догодити всім й відразу не вдасться. Хоч розрахунок робиться якраз на недалекоглядність виборця або на його необізнаність з окремими нюансами.

Чи не єдина програма, яка справді заслуговує на увагу (і може бути реалізована, оскільки базується на реальних речах) належить перу Ігоря Смешка. Цей кандидат декларує підтримку малого і середнього бізнесу (в тому числі аграрного) з мікрокредитуванням та позбавленням сімейного бізнесу від податку на прибуток тощо. Також він обіцяє відновлення середнього класу українського суспільства як основи державності України, деолігархізацію, демонополізацію, деофшоризацію та детінізацію економічних відносин. Ще важливий пункт: Смешко збирається ініціювати заміщення сировинних пріоритетів економіки технологічною переробкою на кінцеві продукти, а це дуже важливо та актуально як для української промисловості, так і для сільського господарства.

Цьогорічні кандидати в президенти, певна річ, чимало уваги приділяють й ринку землі. І це той маркер, який відразу розводить їх по різні боки барикад. За продаж землі та відкриття ринку виступають Роман Безсмертний та Андрій Садовий. Проти – Руслан Кошулинський. Юрій Дерев’янко та Анатолій Гриценко висувають ряд умов, за яких ринок міг би бути відкритий. Прикметно, що Юлія Тимошенко уникає чіткої позиції з цього приводу, хоча досі вона позиціонувала себе як симпатик земельного мораторію. Ясно викладає своє бачення того, що треба зробити для відкриття земельного ринку, лише Микола Габер: він пропонує впровадити нижню межу ціни, реалізовувати наділи лише через Земельний банк та дозволити покупку виключно громадянам України. З такою позицією можна погоджуватися або ні, але дивує інше – відсутність алгоритму поводження з землею у інших кандидатів. В усякому разі – у більшості з них.

Для чого тоді взагалі включати аграрну тематику у свої програми? Хай би кожен кандидат концентрувався на тій одній або двох сферах, де він – беззаперечний «спец». Так зробила, приміром, Ольга Богомолець, приділивши значну долю уваги медицині. Але так сталося, що говорити про аграрний сектор стало «модним», тож кандидати хочуть бути в «тренді».

Дається взнаки і давнє переконання у тому, що Україна – аграрна держава, і що серед її безкрайніх полів й ховається той самий «мудрий народ» (насправді всі політики думають навпаки), якому можна з легкістю «впарити» будь-яку програму. Варто лише трохи полестити сільському електорату та удати до його проблем непідробний інтерес. Насправді ж соціологи стверджують, що фермерський прошарок аж ніяк не дорівнює сільським жителям як таким. Це дещо різні фокус-групи, які одночасно і перетинаються, і ні.

Не всім селянам цікаво слухати саме про Земельний банк, дехто з них волів би поговорити й про тарифи, й про медицину та освіту, й про війну, згадувану на початку статті. Нинішні кандидати в президенти припускаються, як на мене, двох суттєвих помилок. Вони даремно вважають, що знайшли свій власний унікальний підхід до сільського населення, експлуатуючи агротематику. І також даремно вважають, що під цим соусом їм вдасться продати будь-яку маячню, написану піар-групою у затишку київських офісів.

Власне, тотальна недовіра до сьогоднішніх політиків вже вилилася у підтримку Володимира Зеленського, котрого ніхто не розглядав як серйозного конкурента ще пару місяців тому. Здавалось би – саме час робити висновки. Але ні: кандидати ходять по колу, як карусельні коні. Скоро весь їхній атракціон остаточно проіржавіє, але, боюсь, навіть це не втримає їх від звичного популізму. Втім, винними у поразці будуть тільки вони самі.