В Україні
назріває нова «цікава» афера, пов’язана з землею. Вона полягає у замаскованій
передачі в приватні руки частини угідь. Оскільки мораторій на продаж землі все
ще діє, знайдено спосіб розпорядитися землею без порушення мораторію. А для переключення
уваги передачу землі зацікавленим особам подадуть під соусом модної нині
децентралізації. Мовляв, земля належатиме об’єднаним територіальним громадам.
Питання тільки в тому, кому належатимуть самі ці громади, саме існування яких
йде врозріз із нормами Конституції.
Втім, про
все по порядку. Мова йде про існування двох альтернативних законопроектів –
урядового № 7118 та парламентського № 7118-1 (при реєстрації у 2016 році цей
документ також мав номер 4355). Останній був підготовлений членами профільного
парламентського («аграрного») комітету майже у повному складі. В чому ж
відмінність двох документів? Обидва вони говорять про передачу землі об’єднаним
територіальним громадам, але є один нюанс: уряд виступає за надання землі поза
межами населених пунктів вже сформованим громадам, а парламентське аграрне лобі
– за те, аби таким правом володіли й ті громади, які ще не об’єдналися.
Скажу по
совісті: подібні ігри у протистояння уряду та окремих парламентських груп не
мають великого значення. Або – в даному конкретному випадку – взагалі не мають
жодного значення. Крім, хіба що, відволікання уваги від головного: об’єднані
територіальні громади (у тому вигляді, в якому вони існують зараз), слугують
єдиній меті – задоволенню інтересів великих латифундистів, котрі і є
неформальними власниками громад. А також їхніх земель та всього, що віднесено
до сфери впливу ОТГ.
Мені
доводилося чути / читати думку невиправних ідеалістів, котрі вважають, що
передача землі громадам вплине на їхню автономію та посилить децентралізацію. Зазвичай
в якості головного аргументу нагадують про те, що всього в країні – понад 60
млн. га землі, з яких понад 70% (42 млн. га) — земля сільськогосподарського
призначення, розташована за межами населених пунктів. З них 32 млн. га
розпайовані, проте ще 10,5 млн. га — досі державні. Суттєва частина цих земель
перебуває у межах об'єднаних територіальних громад, проте громади не можуть нею
керувати. Замість них землею розпоряджаються центральні органи влади.
І от,
мовляв, коли вся ця земля буде передана в руки громад, останні зможуть
розпоряджатися нею на власний розсуд. Зокрема, змінювати цільове призначення
приватних ділянок, розташованих у межах населеного пункту та в межах ОТГ. Або
впроваджувати плани розвитку територій, вирішувати, де саме розташовуватимуться
промислові, сільськогосподарські, інфраструктурні та рекреаційні об'єкти. Однак
все це є добрим та успішним лише на папері. Адже українська дійсність вносить
суттєві корективи у мрію про децентралізацію.
Чому?
Відповідь на це питання проста. Тому що земля належить і належатиме не
громадам. І навіть не центральній владі. На 90% всі об’єднані територіальні
громади знаходяться у власності київських та місцевих
землевласників-«феодалів». І закони, які пропонує уряд та парламент, покликані
не виправити цю ситуацію, а швиденько організувати великий земельний дерибан,
котрий може передувати зняттю мораторію на продаж землі.
Останнього
від України наполегливо вимагають наші спонсори та донори. Запустити ринок
землі радить, зокрема, Всесвітній банк. А уряд Гройсмана натомість відповідає,
що мораторій діятиме як мінімум до ухвалення пакету «земельних» законів. Таке
ухвалення – в руках Верховної Ради, а отже, законодавча та виконавча гілка
влади лише зображують жорсткий клінч, а насправді діють у повній синергії.
Питання
щодо того, чи потрібен Україні вільний ринок землі – окрема велика проблема.
Побідна ідея має як плюси, так і мінуси. Власне, всі «за» давно відомі й
озвучені. Відсутність вільного земельного ринку гальмує здорову конкуренцію та
зростання сільськогосподарської галузі; неефективне управління земельними
ресурсами позбавляє мотивації фермерські господарства; Україна як аграрна
держава втрачає привабливість на світовому ринку тощо.
Все
сказане – цілком і повністю справедливо, проте бажання навести лад у цій царині
має корелювати з оцінками всіх ризиків, які несе зняття мораторію. Пірові
перемоги нам не потрібні, і, якщо вдуматися, шанс вийти на вільний ринок без
суттєвих втрат наразі є нульовим.
Однак мова
зараз навіть не про це. А про те, що до гіпотетичного зняття мораторію важливо
перерозподілити ринок землі та закріпити його в руках певної групи людей. Коли
ж (і якщо!) земля таки поступить у вільний продаж, ті, хто зараз заявлять про
себе як про її орендаторів, матимуть право на першочерговий викуп земельних
ділянок. А що буде далі з цією землею – відомо лише її власникам.
Це у Данії
землю сільськогосподарського призначення продають виключно на умовах збереження
статус-кво цієї землі. Покупець має довести, що планує займатися саме
фермерством й нічим іншим – зокрема, останні вісім років перед купівлею він
мусить прожити у сільській місцевості. Діють й інші запобіжники: скуповування
паїв і доведення земельної ділянки до розмірів понад 150 гектарів заборонено
законом, коли ж придбана нерухомість сягає 30 га, власник повинен підтвердити
свою професійну кваліфікацію й продемонструвати результати своєї праці на цій землі.
Юридичним особам в Данії с/х угіддя не продаються взагалі, права на придбання
мають тільки приватні господарі.
В Україні
ж все переставлено з ніг на голову. І ті, хто зараз гучніше за інших кричить
про інтереси ОТГ, роблять вигляд, що не помічають очевидних речей. Наприклад,
того, що земля вже давно розбазарена та віддана на відкуп «своїм» людям – тим
«смотрящім» від громади, за якими стоять її фактичні власники. Натомість прості
громадяни роками не можуть отримати дозвіл на 10 соток землі, а «вповноважені»
представники громади ділять землю між собою гектарами.
Мабуть, немає в Україні більш корумпованою царини, ніж земельна сфера. Такої кількості порушень законодавства, як тут, годі й шукати. Однак не грою в ОТГ вирішуються подібні проблеми. Землею все ж має розпоряджатися виборний орган – обласна або районна рада. Але не земельні монополісти, не олігархат, що спирається на чинну владу. Без чіткого розуміння того, що відбувається зараз, так звані децентралізовані громади й надалі слугуватимуть ширмою для вельми неприглядних речей, а подекуди – й для відвертих антидержавних злочинів.
