Для українців сім’я завжди залишається головним джерелом натхнення, мотивації та життєвих сил. А для більшості вітчизняних політиків поняття сім’я часто асоціюється ще й з їхньою роботою. Адже споконвіків українська влада була справою «сімейною», куди відкривається дорога для кумів, братів та друзів, однак часто закрита для незнайомих, однак професійних людей.
В Україні найголовнішим соціальним ліфтом завжди були особисті знайомства, зв'язки і протекціонізм окремих політиків іншими. Так було і під час СРСР, так залишається і в незалежній Україні. Подібну ситуацію формують кілька факторів.
Перший – у нас абсолютно відсутня юридична або хоча б моральна відповідальність за людей, яких президент, прем'єр або ж будь-який інший чиновник приводить у владу. Якими б аматорами, а почасти і корупціонерами ці люди не були, ті, хто дав їм зелене світло на входження до політики, жодної відповідальності не несе. Ні перед законом, ні навіть перед суспільством.
Другий фактор: ми маємо визнати, що в Україні не існує професійної політики. На тому ж Заході міністрами стають люди, які пройшли тривалий кар'єрний шлях, працювали на різних щаблях публічного управління та бачать проблематику зсередини та можуть вважатися технократами. В Україні ж ті, хто призначаються на вищі посади, нерідко чули про сферу своєї майбутньої діяльності лише з новин. І часто входять «в тему» пізніше, поверхнево, задля того, аби використовувати владні можливості в своїх інтересів. Згадаймо хоча б призначення Івана Баканова головою СБУ. Людини, яка ніколи не мала жодного відношення ні до роботи спецслужб, ні до державного управління. Те ж саме можна сказати і про голову Офісу президента Андрія Єрмака, кінорежисера та юриста, який почав вливатися в процеси у правління офісом президентам вже по ходу справи.
Третій фактор, що формує "сімейність" в українській влади, пов'язаний з тим, що у нас ті чи інші призначення часто робляться за принципом корупційної ланцюжка. Якщо призначають своїх, то з'являється можливість спокійніше обговорювати власні "шкурні інтереси".
Не менш важливою причиною існуючої ситуації є те, що в українського суспільства досі надзвичайно низький рівень політичної свідомості та громадянської активності. Призначення на керівні посади родичів та друзів абсолютно нормально сприймається більшістю українського суспільства. Адже розуміють, що опинившись в аналогічній ситуації, вони робили б точно так само. Тому на зміни чекати зможемо лише після того, коли змінимося самі. Коли усвідомимо, що головним критерієм відбору людей на посади має бути перш за все професіоналізм, а не спільні спогади з дитинства чи бізнес-партнерство.
