Скасування усиновлення: проблеми підсудності та подальшого влаштування дитини

Справи про скасування усиновлення - виклик для юриста з точки зору самого процесу

У попередніх статтях, присвячених тематиці скасування усиновлення, ми вже піднімали низку питань, пов’язаних як з аналізом норм законодавства, тенденціями судової практики, так і з проблемними процесуальними моментами розгляду і вирішення судом цієї категорії справ.

Проблемні процесуальні питання не вичерпуються труднощами з визначенням складу учасників (відповідачів, третіх осіб) таких справ, але й характеризуються низкою інших складних моментів, серед яких варто окреслити наступні:

1. Проблеми визначення підсудності справи

У зв'язку з відсутністю однозначності в питанні визначення належного відповідача в справах про усиновлення, може виникнути питання щодо правильного визначення підсудності справи та вибору позивачем для розгляду справи належного суду.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вимога про «суд, встановлений законом» полягає у такому:

«23. Відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» (див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76, доповідь Комісії від 12 жовтня 1978 року). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства (див. рішення у справі «Коем та інші проти Бельгії» (Coeme and Others v. Belgium), № № 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 та 33210/96, п. 98, ECHR 2000-VII).

24. Суд повторює, що, як було раніше визначено, фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії», що згадувалось раніше, Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)».

25. У п.п. 107-109 рішення у справі «Коем та інші проти Бельгії» (що зазначалось вище) Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Для того, щоб суд, який розглянув справу, вважався таким, що встановлений законом, мають бути дотримані певні правила - правила підсудності.

Справи про скасування усиновлення розглядаються в загальному порядку відповідно до статті 27 ЦПК України за місцем проживання або місцезнаходженням відповідача. Тобто, визначення належного відповідача є основою того, щоб справа була розглянута судом, встановленим законом.

Щодо вимоги про передання на опікування дитини, то в принципі судова практика є сталою з цього приводу, і така вимога звернена (адресована) до органу опіки та піклування/служби у справах дітей за місцем первинного обліку, на якому перебувала дитина.

Натомість, вимога про скасування усиновлення сама по собі не звернена до жодної особи, якщо вона заявляється усиновлювачами. Саме тому залучення відповідачами обох органів опіки та піклування (як за місцем фактичного проживання дитини, так і за місцем первинного обліку) видається найоптимальнішим варіантом.

Крім того, таке залучення дозволяє застосувати правила “альтернативної підсудності”, що може бути зручнішим для позивача (позивачів).

2. Проблематика надання висновку щодо доцільності скасування усиновлення

Відповідно до частин 4 та 5 статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов’язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Чинне законодавство прямо не визначає, який саме орган опіки та піклування повинен бути залучений для надання висновку в справах про скасування усиновлення.

За загальним правилом такий висновок надається органом опіки та піклування за місцем проживання дитини.

І на цьому етапі фактично виникає процесуальна колізія, оскільки орган опіки та піклування за місцем проживання дитини вступає в справу в подвійному статусі: як відповідач та як орган, що залучається судом до участі у справі для подання висновку на виконання своїх повноважень відповідно до частини 6 статті 56 ЦПК України та статті 19 СК України.

Фактично відповідач у справі повинен надати суду об'єктивний висновок щодо доцільності скасування усиновлення.

При цьому, такий висновок оцінюється судом на рівні з іншими письмовими доказами та не має переваг над іншими доказами, однак процесуально для того, щоб не врахувати висновок органу опіки та піклування, суд повинен належним чином мотивувати, чому такий висновок є необгрунтованим чи суперечить інтересам дитини.

Отже, в питанні доказування виходить, що у відповідача є певного роду перевага, хоч, вважаємо, що при прийнятті рішення судами це мало б бути враховано. Проте усиновлювачам усе-таки рекомендуємо готувати грунтовні письмові заперечення щодо висновку про недоцільність скасування усиновлення.

3. Проблематика визначення органу, якому дитина буде передана під опікування

За частиною 3 статті 239 СК України у разі скасування усиновлення дитина передається за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо, - вона передається на опікування органові опіки та піклування.

Зважаючи на те, що під час процедури усиновлення в переважній більшості випадків біологічні батьки або відсутні, або позбавлені батьківських прав, то передача дитини саме батькам не таке поширене явище (як і родичам), так як останні, зачасту, відсутні або не зацікавлені у вихованні дитини.

Найчастішими у практиці є випадки передачі дитини після скасування усиновлення саме органу опіки та піклування.

Як вже зазначалося вище, судова практика виходить із того, що при скасуванні усиновлення подальшим влаштуванням малолітнього повинна займатися служба у справах дітей за місцем первинного обліку.

При цьому, варто зауважити, що в судових рішеннях йде мова саме про службу у справах дітей, хоч СК України говорить про орган опіки та піклування, які, зазвичай, є різними юридичними особами та не завжди службам у справах дітей передаються повноваження органу опіки та піклування.

Відповідно до пункту 3 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 р. № 866, органами опіки та піклування є районні, районні у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад, у тому числі об’єднаних територіальних громад (далі - органи опіки та піклування), які провадять діяльність із соціального захисту дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, у тому числі забезпечення їх права на виховання у сім’ї, надання статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій і збройних конфліктів, влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлення опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, із захисту особистих, майнових і житлових прав дітей, запобігання та протидії домашньому насильству стосовно дітей та за участю дітей.

При цьому, за пунктом 35 цього Порядку після встановлення статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, районна у мм. Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної в місті (у разі утворення), селищної, сільської ради за місцем походження такої дитини вживає вичерпних заходів до влаштування її в сім’ю громадян України (усиновлення, під опіку, піклування, у прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу).

Після скасування усиновлення дитина набуває свого попереднього статусу (дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування), поновлюється службою у справах дітей на обліку дітей, які можуть бути усиновлені.

При цьому, згідно з Порядком провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 2008 року № 905, усиновлення дітей є пріоритетною формою влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Діяльність з усиновлення провадиться уповноваженими державою органами та посадовими особами.

Для забезпечення провадження діяльності з усиновлення у складі районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі утворення), сільських, селищних рад, уповноваженого органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань дітей, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій на правах самостійного структурного підрозділу утворюються служби у справах дітей, а у складі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері усиновлення та захисту прав дітей, утворюється самостійний структурний підрозділ з питань забезпечення прав дітей.

Тобто фактично усиновленням як однією із форм влаштування дитини в сім'ї повинна займатись саме служба у справах дітей. Натомість усиновлення не є єдиною формою влаштування, оскільки існують також такі форми як опіка (піклування), прийомна сім'я, дитячий будинок сімейного типу тощо.

Стаття 239 СК України не оперує поняттям “влаштування” дитини та вказує на те, що під опікування дитина передається саме органові опіки та піклування. Підзаконний нормативно-правовий акт визначає, що влаштуванням дитини в загальному сенсі незалежно від форми займається районна у мм. Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної в місті (у разі утворення), селищної, сільської ради за місцем походження такої дитини, тобто орган опіки та піклування.

Під час скасування усиновлення неможливо достовірно визначити, чи буде передана в подальшому дитина для усиновлення, то вважаємо, що більш правильним є підхід, за якого дитина судовим рішенням передається саме органу опіки та піклування за місцем первинного обліку.

Окрім того, під час дії воєнного стану та активних бойових дій на території України виникає питання можливості та доцільності передачі дитини саме за місцем первинного обліку.

Зокрема, в багатьох випадках місцем первинного обліку дитини є або вже окуповані міста, або містах, в яких ведуть активні бойові дії, або які перебувають в безпосередній близькості до лінії бойового зіткнення. Передача дитини в ці міста передбачає створення безпосередньої загрози для її життя та здоров'я.

У такому випадку більш доцільним є передача дитини органу опіки та піклування за місцем фактичного проживання дитини.

Схожого висновку дійшов Верховний Суд в справі № 554/8938/21.

Зокрема, в цій справі Шевченківська районна у місті Полтаві рада, як орган опіки та піклування, в особі служби у справах дітей у касаційній скарзі зазначала, що позивачка звернулась до суду із позовом до неналежного відповідача, оскільки при скасуванні усиновлення подальшим влаштуванням малолітнього повинна займатись служба у справах дітей за місцем його первинного обліку.

Орган опіки та піклування вказував, що належним відповідачем у цій справі є служба у справах дітей Лиманської міської ради Донецької області, оскільки до усиновлення неповнолітній перебував у ній на первинному обліку дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування.

Судами в цій справі було установлено, що місцем походження дитини є м. Лиман (до 2016 року - м. Красний Лиман) Краматорського району Донецької області. Таким чином, службою у справах дітей за місцем походження неповнолітнього є служба у справах дітей Лиманської міської ради Донецької області.

Аналізуючи положення чинного законодавства та інтереси дитини, Верховний Суд зазначив наступне:

“Згідно встановлених судом обставин, що підтверджується відповідними доказами, наявним у матеріалах справи, контроль за умовами проживання, утримання і розвитку усиновленого здійснювала Шевченківська районна у місті Полтаві рада, як орган опіки та піклування, в особі служби у справах дітей (за місцем проживання усиновлювача).

З наведеного вбачається, що виконання обов’язку із соціального захисту дитини та вирішення питання щодо її подальшого влаштування законодавством покладено саме на Шевченківську районну у місті Полтаві раду, як орган опіки та піклування, в особі служби у справах дітей.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про передачу неповнолітнього внаслідок скасування усиновлення, під опіку службі у справах дітей виконавчого комітету Шевченківської районної у місті Полтаві ради, що, в умовах воєнного стану та враховуючи ведення бойових дій на території Лиманської міської територіальної громади, відповідатиме якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, пріоритетність яких встановлено приписами Конвенції про права дитини”.

Також додатково під час дії воєнного стану виникає необхідність тимчасового переміщення (евакуації) дітей. Наприклад, деякі діти з Харківської області були евакуйовані до Івано-Франківської області.

Тоді виникає закономірне питання: куди варто передавати дитину для подальшого влаштування після скасування усиновлення - за місцем евакуації чи за місцем фактичного проживання з усиновлювачами?

Для відповіді на нього варто проаналізувати повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування за місцем тимчасового переміщення (евакуації) дитини.

Зокрема, відповідно до пункту 124 Порядку № 905 у разі тимчасового переміщення (евакуації) дитини, яка може бути усиновленою, до іншої адміністративно-територіальної одиниці України служба у справах дітей за місцем тимчасового переміщення (евакуації) дитини протягом п’яти робочих днів після прибуття на її територію дитини подає інформацію про таку дитину до служби у справах дітей відповідної обласної, Київської міської державної (військової) адміністрації із зазначенням прізвища, власного ім’я, по батькові (за наявності), дати народження, адреси місця перебування дитини, прізвища, власного ім’я, по батькові (за наявності) та контактних даних супроводжуючої особи, а також копій наявних у дитини документів, передбачених пунктами 5 і 6 цього Порядку, висновку про стан здоров’я, фізичний та розумовий розвиток дитини і фото дитини. У разі відсутності у дитини зазначених документів служба у справах дітей вживає заходів для їх відновлення.

Надання інформації про дітей, які можуть бути усиновленими, видача направлення на знайомство з дитиною, встановлення з нею контакту здійснюються лише за умови наявності документів, передбачених пунктами 5-7 і 22 цього Порядку, а також за умови, що строк дії висновку про можливість бути усиновлювачами не закінчився. У разі втрати таких документів діяльність з усиновлення дитини відновлюється після їх поновлення.

Служба у справах дітей обласної, Київської міської державної (військової) адміністрації за місцем обліку дитини та за її місцем тимчасового переміщення (евакуації) ознайомлює кандидатів в усиновлювачі з інформацією про тимчасово переміщених (евакуйованих) дітей, які перебувають у неї на регіональному обліку, а також про тимчасово переміщених (евакуйованих) на її територію дітей незалежно від рівня їх обліку та видає направлення для знайомства з дитиною з урахуванням вимог пунктів 48, 50, 51, 57, 58 і 67 цього Порядку до служби у справах дітей за місцем тимчасового переміщення (евакуації) дитини.

Служба у справах дітей районної у м. Києві держадміністрації, міської, районної у місті (у разі утворення), сільської, селищної ради (військової адміністрації населеного пункту) за місцем тимчасового переміщення (евакуації) дитини, до якої видане направлення, провадить діяльність з усиновлення відповідно до пунктів 60, 66, 70-73, 75, 76 цього Порядку.

Таким чином, служба у справах дітей за місцем тимчасового переміщення (евакуації) має повноваження виключно на діяльність з усиновлення (видача направлення, організація знайомства з дитиною, з'ясування згоди на усиновлення, підготовка проєкту висновку про доцільність усиновлення, зберігання пов'язаних із усиновленням документів).

Натомість, така служба, на нашу думку, не уповноважена на влаштування дитини після скасування усиновлення.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на це вважаємо, що у разі неможливості та недоцільності передачі дитини під опікування органу опіки та піклування за місцем первинного обліку, вона має бути передана органу опіки та піклування за місцем фактичного проживання дитини з усиновлювачами.

Аналіз правових норм та судової практики у справах про скасування усиновлення свідчить про наявність низки неврегульованих аспектів, що ускладнюють їх розгляд.

Усі викладені вище проблемні аспекти розгляду справ про скасування усиновлення потребують:

• належного правового врегулювання та уніфікації судової практики, зокрема, більш чіткого визначення складу учасників справи та до кого саме спрямовується вимога про скасування усиновлення, так як вона розглядається в межах позовного провадження, з чим напряму пов'язані питання визначення підсудності; 
• визначення повноважень органу опіки та піклування за місцем фактичного проживання дитини з усиновлювачами (чи виступають вони як відповідачі в справі чи лише надають висновок про доцільність скасування усиновлення, а якщо перебуває в справі в обох статусах, то більш чітке розмежування цих статусів з метою об'єктивного розгляду справи); 
• чіткого визначення органу опіки та піклування, якому дитина передається під опікування для подальшого влаштування в сім'ю з урахуванням умов воєнного стану та реформи самої системи.
  
  

Стаття виконана у співавторстві з юристом Адвокатського бюро "Лесі Дубчак" Мартою Роговик