Повернення викрадених Росією дітей: conditio sine qua non

Контекст

Станом на середину липня 2022 року Російська Федерація депортувала на власну територію 234 тисячі українських дітей. Щонайменше, 2389 з них є дітьми-сиротами, дітьми, позбавленими батьківського піклування, а також дітьми, які у зв’язку з хронічними захворюваннями, проживали станом на 24 лютого 2022 року в закладах цілодобового перебування. Серед депортованих неповнолітніх є ті, чиї батьки були вбиті російськими військовими або не пройшли т.зв. фільтраційні табори. 

Російська Федерація депортувала українських дітей до 57 регіонів, серед яких - райони Крайньої Півночі, які є не лише віддаленими на кілька тисяч кілометрів від місця постійного проживання неповнолітніх, але й значно відрізняються від нього за кліматичними умовами. Держава-агресорка також інституціонувала та пришвидшила процес передачі українських дітей на виховання в російські сім’ї. Згадані дії мають ознаки геноциду української нації та заохочуються безпосередньо В. Путіним, провладною партією “Единая Россия”, а також Уповноваженою Президента РФ з прав дитини Марією Львовою-Біловою. “Привласнення” українських дітей стимулюється як шляхом поширення російської пропаганди, так і фінансово - через видатки з місцевих бюджетів родинам, які взяли на виховання “сиріт з Донбасу”. При цьому варто підкреслити, що неповнолітніх депортували не лише з Донецької та Луганської областей, а з 9 тимчасово окупованих регіонів України. Більше того, серед вихованців закладів цілодобового утримання - 95% мають біологічних батьків, а, відтак, сиротами не є. Тим не менше, станом на кінець червня 2022 року, щонайменше, 127 українських дітей було передано під опіку в російські сім’ї. 

Бюрократичний хаос як перепона поверненню депортованих українських дітей

Відповідно до статті 32 Закону України “Про охорону дитинства” держава вживає всіх необхідних та можливих заходів для розшуку та повернення в Україну дітей, які були незаконно вивезені за кордон, у тому числі у зв’язку з обставинами, пов’язаними з воєнними діями і збройними конфліктами. Однак, який саме орган уповноважений формувати та реалізувати механізм повернення депортованих українських дітей з РФ - залишається питанням без відповіді. У той же час, в Росії продовжуються процеси реформування нормативно-правової бази з метою спрощення усиновлення депортованих неповнолітніх, нав’язування їм російського громадянства та ідентичності, їхньої русифікації та мілітаризації. 

До моменту повномасштабного вторгнення в Україні діяла розгалужена система органів державної влади, до компетенції яких входили питання, пов’язані із захистом прав дитини: це 6 міністерств, органи місцевого самоврядування та місцеві органи виконавчої влади. Окрім того, був відсутній єдиний центральний орган виконавчої влади із захисту прав дитини, що призводило до бюрократичного хаосу, блокування процесів усиновлення та встановлення опіки й піклування, ведення обліку дітей, які проживають у місцях цілодобового перебування. Окремі позитивні інституційні ініціативи в даній сфері не могли досягти поставленої перед ними мети, оскільки остання не відповідала логіці механізму, закладеного в основу їхньої діяльності. Передусім, мова йде про Національну соціальну сервісну службу України, створену в серпні 2020 року за принципом самозвернення громадян, у той час, як система захисту прав дитини має будуватися за принципом моніторингу, контролю та цивільно-правового реагування у випадку порушень. Інші органи у зв’язку з повномасштабним вторгненням існують тільки на папері, адже були створені в переддень агресії: Служба у справах дітей та Рада з молодіжних питань. 

Після 24 лютого 2022 року відповідь на питання: “Хто і за що відповідає у контексті захисту прав дитини?” тільки ускладнилася. Переслідуючи високу ціль вберегти маленьких українців від жахіть війни, органи влади створювали все нові й нові структури, аби вберегти себе від відповідальності за недбалість та хиби в окремих сферах дитячого правозахисту. 

З перших днів повномасштабного вторгнення представники міністерств, долучених до дитячих питань, а також експерти й Уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації започаткували ініціативну групу з питань захисту прав дітей під час війни. 17 березня 2022 року з даної ініціативної групи було створено Координаційний штаб з питань захисту прав дітей, при цьому з його компетенції з незрозумілих причин було виключено сферу депортацій та примусового переміщення неповнолітніх. Натомість, її було включено до повноважень Ради з питань, пов’язаних із життям та безпекою дітей у воєнний та післявоєнний час, яку очолює керівник Офісу Президента Андрій Єрмак. Детальніше розібратися з питаннями розподілу компетенцій між 12 існуючими органами у сфері захисту прав дитини буде непросто, оскільки нормативно-правова основа функціонування тих з них, які були створені з моменту повномасштабного вторгнення, не доступна. 

Станом на липень 2022 року відомо лише про обмежену кількість випадків повернення дітей, до того ж не з РФ, а з тимчасово окупованих територій України. При цьому ситуація характеризується відсутністю єдиного механізму повернення й, радше, спорадичним реагуванням за допомогою ЗМІ й громадянського суспільства. Парадоксальним також є те, що в умовах депортації понад 230 тисяч неповнолітніх (дана статистика “верифікована” Росією), зафіксовано лише 5097 звернень щодо даного міжнародного злочину. З-поміж іншого, це можна пояснити відсутністю розуміння щодо розподілу компетенцій між 12 державними органами, і, відповідно, зневірою у ефективності хоча б одного з них. У даному контексті слід зазначити, що звертатися слід до 13-го органу: Національного інформаційного бюро, створеного відповідно до Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни. Втім, Уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації вже анонсувала створення ще одного, нового інформаційного порталу, куди, зокрема, також можна буде подати звернення.  

Рішення

В Україні має бути створений єдиний орган влади, відповідальний за захист прав дитини, як у мирний, так і у воєнний час - Офіс дитячого омбудсмена. Це може бути окрема інституція або ж реформована структура всередині офісу Уповноваженого з прав людини, яка, втім, матиме мандат, орієнтований виключно на дітей. Офіс дитячого омбудсмена має бути самостійним та незалежним: від уряду, Президента, громадянського суспільства. Його мандат має бути чітко встановленим у відповідному нормативно-правовому акті та охоплювати всі “дитячі питання” без будь-яких винятків. Очевидно, що для цього необхідні адекватні фінансові, технічні та людські ресурси, акумуляції яких сприятиме ліквідація існуючого бюрократичного хаосу.

Діяльність Офісу дитячого омбудсмена має відповідати принципу прозорості та належного доступу до інформації. Установі слід забезпечити струнку методологію збору даних і їхньої верифікації. Окрім того, дитячий омбудсмен має бути відповідальним за співпрацю з іншими компетентними органами, національними та/або міжнародними, а також представляти інтереси дітей в установах різного рівня. 

У контексті повернення депортованих Росією українських дітей, неминучим буде встановлення контактів із органами влади держави-агресорки, адже будь-який механізм потребуватиме допуску на територію Росії. Окрім того, попри протиправність агресії, депортації та геноциду, РФ як окупаційна держава на сьогодні є відповідальною за захист прав українських дітей із тимчасово окупованих територій і зобов’язана співпрацювати з державою громадянства неповнолітніх. А для цього, щонайменше, з української сторони має бути чітко ідентифікованим єдиний незалежний компетентний орган. Тоді, у випадку, якщо РФ відмовиться співпрацювати щодо повернення українських дітей, можна буде ініціювати накладення нових політичних та економічних санкцій. Тоді, Україна зможе стверджувати, що добросовісно виконала свої зобов’язання згідно з Конвенцією про захист прав дитини, Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни та Додатковим протоколом І до останньої. 

Після протиправної анексії Кримського півострова в 2014 році серед десятка “компетентних” органів так і не було знайдено хоча б одного, який би був ефективним щодо повернення близько 4500 дітей із закладів цілодобового перебування. 8 років “компетентні” органи, мов мантру, повторювали виправдання про неможливість ідентифікації, про відсутність доступу та бажання РФ співпрацювати щодо повернення неповнолітніх. 8 років Росія спрямовувала в Крим “Поезд надежды”, стимулюючи протиправне усиновлення українців російськими сім’ями, заохочуючи їхню русифікацію, мілітаризацію та перетворення у ворогів власної нації. 8 років перед нашим носом саме Росія вчиняла геноцид українців, насильницьки передаючи дітей із однієї групи людей до іншої. 

Скільки років знадобиться ще, щоб повернути депортованих дітей і навести лад у величезному списку відповідальних органів?