Залишити не можна перейменувати або Назад в СССР

Філологічно-логічні вправи, з правильно поставленою комою, частенько з’являються в дописах. Але наше життя таке парадоксальне, що доводиться знову повертатися до класики. Цього разу справа стосується такого делікатного питання, як вшанування пам’яті загиблого в бою Героя України, померлого керівника Білої Церкви комуністичних часів та загиблих на неправедній Афганській війні. Отже почнемо.

Питання про присвоєння вулиці Пролетарській імені компартійного чиновника товариша Василя Залевського можна було очікувати. Просто вискочило воно якось дуже вже швидко. Перед тим, кількома роками раніше, вже були ініціативи про пошанування таких осіб, як товариш Юрій Красношапка, товариш-пан Геннадій Шуліпа. Проте їхні кандидатури не отримали погодження. Цікаво, що документального підтвердження про роботу випускника вищої партійної школи при ЦК КПРС та очільника з травня 1973-го по грудень 1988 року виконавчого комітету Білоцерківської міської Ради народних депутатів, на комісії не було представлено. Нібито таких даних поки що немає. Ми спробуємо в цю прогалину виправити і оприлюднюємо автобіографію  товариша Залевського та агітку під час його балотування до Київської обласної ради.

Цікаво, чи не підпадає цей період роботи В. Залевського під дію ЗУ «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» в частині 6, статті 3 Забороняється присвоювати юридичним особам та об’єктам права власності імена або псевдоніми осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище)»? Але складається враження, що лобі у такого рішення дуже сильне. Навіть одну з основних магістралей міста для шанування пам’яті відводять – Пролетарську. Її навіть в рамках «декомунізації» не зачепили, а тут…

Натомість в питанні по вшануванню пам’яті Ігоря Зінича, медика, учасника оборони Донецького аеропорту, Героя України одразу виникають альтернативи. Білоцерківський медколедж, Білоцерківська «Просвіта», лікарня №2 пропонують до перейменування вулицю Театральну, яка нині є занедбаною.

"Своїх не покину!", - казав Ігор Зінич, коли йому пропонували евакуюватися, і залишився в ДАПі до кінця

З купівлею на вулиці Театральній будівлі під центр надання адмінпослуг (ЦНАП) є шанс на її благоустрій. «Ми ж не проти вшанування пам’яті, ми – за! Просто розглядаємо кілька варіантів, - говорить заступник міського голови, голова комісії Валерій Гнатюк. – Є вулиця Клінічна, провулок Олександрійський, вулиця Чкалова і провулок Водопійний. Чим гірша вулиця Чкалова від Театральної?»

Питання риторичне, але можна спробувати відповісти. По-перше вулиця Театральна буде виводити до меморіалу Небесній сотні та АТО, по-друге – вулиця Клінічна і провулок Водопійний просто невеликі ділянки в яких важко вгадується елемент власне вулиць. Чкалова теж губиться в приватному секторі, як і Олександрійський. Але ще один аргумент прозвучав, коли ініціатори покинули залу, а потім раптово повернулися: «Ми на Театральній напланували кафе, ресторанчики, пішохідну зону? Як вони будуть «вживатися» з іменем героя?» - голосно висловлюється заступник директора департаменту-начальник управління благоустрою та екології департаменту ЖКГ Білоцерківської міської ради Альона Колотницька. Спробуємо розібратися. Як зауважив радник міського голови Микола Антонюк, нормально все буде, бо там вже є одна «чарочна». І чому на вулицях національних героїв не може бути закладів масового відпочинку, харчування? Видається, що у деяких чиновників почалися проблеми з ідентифікацією «моє-громадське».

Щодо історичності назви «Театральна». Раніше вулиця називалася Синагогальною через розташування на ній великої синагоги. А театр розташовувався на Торговій площі. Лесь Курбас і його трупа ставили вистави в приміщенні нинішнього театру ім. Саксаганського. Ніякого театру на цій вулиці ніколи не було.

Назва «Вулиця воїнів-інтернаціоналістів» у Валерія Гнатюка питань не викликала. А от згадка про рекомендації Інституту національної пам’яті уникати застосування в топоніміці викликала неоднозначну реакцію: «А що таке цей інститут? Який у нього статус? Як у сільськогосподарського дослідного інституту?» Тож для пана Валерія даємо витяг з постанови Кабінету Міністрів України від 12 листопада 2014 р. № 684:

 «ПОЛОЖЕННЯ ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

1. Український інститут національної пам’яті (далі - Інститут) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра культури і який реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу.

3. Основними завданнями Інституту є:

…подолання історичних міфів.

… надання оцінки тоталітарним режимам XX століття в Україні, Голодомору 1932-1933 років, масовому голоду 1921-1923, 1946-1947 років, примусовим депортаціям, політичним репресіям, діям організаторів і виконавців таких злочинів, а також наслідкам їх дій для України та світу;

Вторгнення в Афганістан було засуджене світовою спільнотою й стало причиною економічних та політичних санкцій проти СРСР. Апеляція Гнатюка до учасника АТО, члена робочої групи Максима Коноплястого, що їхню боротьбу теж піддадуть ревізії показує – Валерій Володимирович плутається в термінах. Якщо вояки-«афганці» – інтернаціоналісти, то Коноплястий має називатися «моджахедом». Адже він зі зброєю в руках боронив Україну від «інтернаціоналістів» з Уралу, Туви, Чечні. Звісно, ми повинні віддати шану трагічній долі білоцерківців, яких послали на забій в азійську країну, але прославляти «інтернаціоналістів», котрі душили визвольні рухи в Угорщині, Чехословаччині, Афганістані – це занадто. Так недовго до того, що почнемо ставити пам’ятники бойовим «бурятам» і псковським десантникам, які вдерлися на Донбас й окупували Крим. Вони ж воюють з «бєндєровцамі каторих купілі амєріканци». Все по «афганському» сценарію. От лише в Києві ще не висаджувалися, бо українці встигли дати агресору по зубах. Щось не те робиться в головах у міських очільників на 5 році російсько-української війни.

Однією з бід України, яка прямо впливає на економічний добробут населення, є невміння розбити кайдани минулого. Не варто недооцінювати роль декомунізації і денацифікації. Нам ближчі країни Східної Європи. Одним із перших їхніх кроків у розбудові державності після перебування в соцтаборі було проведення декомунізації. Вони відмовилися від «багатовекторності», взяли курс на Європу і сьогодні пожинають плоди економічного росту в ЄС та безпекової парасольки НАТО. Ми ж продовжуємо отруювати державний організм радянщиною. Навіть в Білій Церкві.