Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
24.11.2016 17:38

Сльози, що роз'їдають сталь

Філософ, публіцист

Приведені у примусовому порядку школярі, завчені вірші з патетичним відтінком, фальшиві виступи чиновників... Подібне “вшанування” пам'яті жертв Голодомору не є рідкістю. Звісно, існують і менш прикрі варіанти. Проте й там, де немає фальші, “вшанування” ча

Приведені у примусовому порядку школярі, завчені вірші з патетичним відтінком, фальшиві виступи чиновників... Подібне “вшанування” пам'яті жертв Голодомору не є рідкістю. Звісно, існують і менш прикрі варіанти. Проте й там, де немає фальші, “вшанування” часто обертається плеканням культу сліз.

Те, що однією з форм українського патріотичного дискурсу став національний мазохізм, є безперечним фактом. Неправильне висвітлення теми Голодомору лиш посилює деструктивні практики самоідентифікації.

Проблему плекання пам'яті про Голодомор необхідно розглядати в ширшому контексті. Протягом років незалежності у нашій країні сформувалася субкультура якогось етнографічно-шароварницького “українства”, що відштовхує передусім на естетичному рівні. Прямим наслідком такої невтішної ситуації стало те, що тисячам українців, передусім представникам молоді, важко перейти на рідну мову, бо вона на підсвідомому рівні асоціюється з чимось таким, що не викликає поваги.

Національно-культурне мислення і світовідчуття мають у собі статеву складову. Русифікаторські жорна радянської системи остаточно нав'язали українськості жіночий, пасивний характер. Натомість російськість була утверджена з чоловічою, активною, домінантною якістю. Практики субкультурного “українства” лише підсилюють таку спеціалізацію. Розмови про “мову калинову”, “пісню солов'їну” і “безталанну неньку-Україну” навряд чи можуть привабити підлітка, що природним чином прагне утвердитися у власній маскулінності. Вони лиш зміцнюють стереотип: українське — це жіноче. На посилення цього стереотипу працює все: від статі вчителів української мови і літератури (вчитель-чоловік — це виняткова рідкість) до візуальних символів. Насичені барви вишивки або петриківського розпису самі по собі не можуть демаскулінізувати. Але над ними обов'язково має домінувати символіка сталевої простоти варязьких мечів. Коли ж цього немає, українськість зводиться до інтер'єрних особливостей гінекею.

Якщо говорити про мовну дерусифікацію України, то її підставою має стати витворення абсолютно нової системи координат. Масова культура, зокрема кінематограф, — це інструмент досягнення радикальних соціокультурних змін, і цим необхідно користуватись. Українська має стати мовою гучних армійських наказів, успішного бізнесу, людей, що протистоять найбільшим недолікам нашого суспільства. Російська ж мова навпаки має маргіналізуватися у просторі масової культури. Її типовими носіями повинні зображатися наркомани, люди з алкогольною залежністю, повії, безхатьки. Інколи ставлення до носіїв російської у масовій культурі має бути коригуюче-поблажливе. Уявімо кіносюжет: молода біженка з Донбасу переїздить до Луцька або Тернополя, влаштовується там на офісну роботу (скажімо, в IT-компанію). Вона має бути зображеною провінціалкою, котра намагається пристосуватися до життя у своєрідній “метрополії”. Поступово вона переходить на українську, якісь її русизми стають предметом доброзичливих жартів. Врешті-решт вона стає такою, як усі, тобто нормальною, і їй навіть вдається закохати в себе керівника компанії.

Грубо кажучи, українське і російське мають помінятися місцями за критеріями маскулінності/фемінності, успішності/аутсайдерства, домінантності/підлеглості, метрополійності/провінційності. І йдеться тут не лише про мову, але й про українськість і російськість як такі.

Рафіновано страждальницький образ Голодомору спрямований на підсилення саме жіночого, пасивного принципу українства. Спрощене розуміння трагічних подій 1932-1933 років зводиться до того, що мільйони українців були змушені пасивно прийняти смерть — просто померти з голоду, не чинячи спротиву. Безконечні оповіді про “невинних жертв” породжують ментальність жертви зґвалтування. Отож, якщо ми хочемо здійснити згадане вище перезавантаження, тема Голодомору потребує радикальної ревізії.

Чимало кроків такої ревізії вже здійснено. Їхнім основним напрямком є висвітлення збройної боротьби, котру чинило селянство напередодні та під час Голодомору. Підкреслення теми антикомуністичних повстань — від академічного і науково-популярного висвітлення до довгоочікуваного фільму “Гіркі жнива” —  уже приносить позитивні плоди. Збільшення інтенсивності і якості донесення до суспільства історичних фактів має серйозно підкоригувати образ Голодомору.

На рівні масової культури буде доречним висвітлювати контраст між пасивним прийняттям зухвалості більшовиків і спротивом. Не буде зайвим висвітлення і третього варіанту поведінки — пристосуванства. Тему Голодомору можна вписувати у ширшу проблематику згубної соціальної селекції, котру пройшло українське суспільство в комуністичні часи. Скажімо, в одному кіносюжеті можуть перетинатися образи селян, що відмовляються від активного спротиву, тих, хто такий спротив чинить, і тих, хто діє на боці комуністів. Представників останньої категорії доречно зображати як невдах, котрі за нормальних умов знаходилися б на суспільному дні. Лише в умовах комуністичного соціального експерименту вони змогли піднятися. Образ позитивних героїв, що гинуть у боротьбі, має подаватися як моральний капітал. Співвідношення трьох образів повинно викликати бажання зруйнувати все, що лишилося від комуністичної системи, і, використавши цей капітал, збудувати щось величне і благородне.

Цінним естетично-смисловим елементом маскультурної продукції, присвяченої антикомуністичному спротиву, є відображення локальних успіхів цього спротиву. Епічна картина перемоги селян на відділом червоноармійців, утоплений у річці чекіст чи сцена таємної розправи над комнезамівцем повинні унаочнити, що українці не були пасивною жертвою.

Одним із основних ракурсів висвітлення теми Голодомору має стати плекання образу ворогу. Але це має бути таке плекання образу ворога, котре мобілізує, а не породжує безсилий ресентимент. Фокусування уваги при цьому повинне бути подвійним: на нашому протистоянні з Москвою і на проблемі комунізму.

Що стосується фокусування уваги на проблемі комунізму, то тут варто уникати надмірного акценту на темах тоталітаризму та сталінізму. Адже шляхом такого акцентування затуманюється головне: українці стали жертвою комуністичної,  лівої ідеології. Від зосередженості на режимі Й. Сталіна чи темі тоталітаризму відвіює розповідями про “соціалізм із людським обличчям”. Натомість, судячи організаторів Голодомору, варто засуджувати лівизну в цілому. Осмислення Голодомору має сформувати серед українців надійний імунітет відносно будь-яких лівацьких доктрин.

Схема протистояння з Москвою повинна вимальовуватися без вище згаданого ресентименту. Постійне позиціонування північно-східного сусіда просто як окупанта нав'язує Україні роль об'єкта, а не суб'єкта. Значно перспективніше розглядати українсько-російське протистояння як боротьбу за гегемонію на Сході Європи. Інакшими словами, необхідно відмовитися від дихотомії імперіалізму і його жертви, замінивши її на здорове геополітичне мислення.

Важливою складовою відмови від страждальницького образу Голодомору повинне стати усвідомлення його як програної битви, а відтак і усвідомлення української відповідальності за цю трагедію. Голодомор є наслідком невдачі українського державотворення у 1917-1920 роках, розплатою за соціал-демократичні переконання представників Центральної Ради. Україна мала серйозні шанси зашкодити більшовицькому політичному проекту. Але не зробила цього, бо українські політики пленталися в лабіринтах автономізму, а такі з них як Винниченко дивилися на більшовиків як на своїх ідейних товаришів. Отож, Голодомор — це не просто трагедія етнографічної маси, це наслідок невиконаної геополітичної місії. Усвідомлення Голодомору як програної битви є шляхом раціоналізації його травматичного досвіду. Програш, яким би трагічним він не був, вимагає тверезого аналізу власних помилок і вироблення твердого бажання реваншу.

Сьогодні перед Україною стоять не менш важливі завдання, ніж у 1917 році. Аби виконати їх, необхідно, наскільки це можливо, вилікуватися від впливу шкідливих ідей і згубних ментальних рис. Наші історичні трагедії повинні викликати не плачі, а волю до самоутвердження. Сльози, що роз'їдають сталь, лиш ведуть до нових сліз у майбутньому.
Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net