Dura lex, sed lex

У нашій країні боротьба за елементарну справедливість дуже часто наштовхується на осуд з боку моралістів від юриспруденції. Протидія незаконним забудовам і зачистка наркопритонів, екологічні протести і спротив корумпованим чиновникам — прикладів можна приводити дуже багато. Навіть якщо активісти діють в рамках чинних юридичних норм, все одно знаходяться галасливі стражі букви закону. Одним із головних рефренів при цьому є наголос на неприпустимості порушення державної монополії на використання сили.

Що ж, “Dura lex, sed lex” — і справді дуже важливий політичний і філософсько-правовий принцип. Безальтернативність закону є його силою, а також запорукою суспільного спокою і надійності політичної системи. Так мало би бути. Але чи можливо це в сучасній Україні?

Перш за все пригадаймо, в якому історичному контексті з'явився цей принцип, у яких ментальних і культурних умовах він був дійсно принципом, а не красивою фразою. Цей контекст і ці умови у своїх “Нарисах з історії нашої культури” чудово розкриває Євген Маланюк: “Коли згадується Рим, завжди згадується одночасно той римський консул, що під час війни засудив був на смерть власного сина лише за те, що, як запальний вояк, той зробив був самочинний напад на ворога. Мимо успішності того нападу і приведення полонених, син пішов — з наказу батька — на страту, бо переступив закон, зламав наказ, порушив дисципліну. В понятті Риму то був злочин найголовніший. (...) Цей образ старого консула, цей епізод зі страченням сина... — це символ Риму, це властивий образ римської культури. Там, де був Рим, де надовше ступила нога його легіонера, там назавжди залишалася школа дисципліни, школа громадянського обов'язку, школа виховання мужів, школа держави”.

“Dura lex, sed lex” є продуктом чеснот римського воїна-громадянина. Поза воїнською культурою з її поняттями честі і дисципліни цей принцип навряд чи з'явився б. І в такій площині від римської правосвідомості мало чим відрізняється воїнська культура раннього Середньовіччя (до поширення римського права). Навіть славнозвісний прусський культ держави і порядку напевно варто виводити з воїнських витоків прусської державності (тевтонський орден).

Уже сам факт переходу від традиційної європейської цивілізації до цивілізації буржуазної, де воїна-аристократа замінив обиватель, створив умови для того, аби закон втратив свій глибший сенс. Крім того, виникнення відчуженої від суспільства держави-Левіафана посприяло перетворенню юридичних норм (яких ставало все більше і більше) з розумних правил, котрі служили суспільному благу, на тягар.

Якщо ж говорити про сучасну Україну, то декларування “Dura lex, sed lex” узагалі є смішним. Бо якось важко знайти хоч щось сутнісно спільне між згадуваним римським консулом і пересічним українським можновладцем. Ще важче знайти щось спільне між тим відважним юнаком, сином консула, і хрестоматійним образом українського “мажора”. Про яке “Dura lex, sed lex” може йти мова у державі з наскрізь клептократичною політично-чиновницькою елітою? Про яке “Dura lex, sed lex” можна говорити, де закони є продуктом кнопкодавства і парламентських підкупів?

Потрібно щиро визнати: ми маємо справу з юридично-політичною системою, наділеною мікроскопічною долею легітимності. Звісно, це не привід вдаватися до абсолютного правового нігілізму. Проте має бути цілком зрозумілим те, що, коли потрібно обирати між справедливістю і здоровим глуздом з одного боку та мертводухими юридичними нормами — з іншого, вибір потрібно робити на користь перших.

За сучасних умов є особливо актуальним наголос відомого філософа права Карла Шмітта на значенні децизіонізму. Лиш функція Суверена, покликаного приймати Рішення, сьогодні переходить із Центру на Периферію — до активіста чи просто громадянина, який захищає свої справедливі інтереси. І так, імовірно, буде доти, доки з Периферії не народиться нова система легітимності.