Майдан та війна принесли ряд змін, вектором яких є повернення до нормального, природного порядку речей. Серед них — позитивні зрушення у гендерній сфері. Масштаби цих зрушень не варто перебільшувати, але вони наявні. Щоб краще їх розгледіти, не буде зайвим
Майдан та війна принесли ряд змін, вектором яких є повернення до нормального, природного порядку речей. Серед них — позитивні зрушення у гендерній сфері. Масштаби цих зрушень не варто перебільшувати, але вони наявні. Щоб краще їх розгледіти, не буде зайвим скористатися збільшувальним склом — риторикою тих, кого такі зміни непокоять.
Погортавши феміністські або “гендерні” журнали та сайти, неважко знайти публікації, у яких висловлюється стурбованість із приводу “повернення в Україну патріархату”. Феміністок непокоїть те, що на тлі військово-політичних потрясінь знову відроджується образ чоловіка-воїна. Зворотньою стороною цього процесу є відродження сильного образу жінки як матері, вірної коханої, такої собі “тихої гавані”, до якої, прийшовши з походу, повертається чоловік. Тобто, за великим рахунком, феміністок непокоїть якраз відродження традиційних гендерних моделей.
Було б дивно, якби на позитивні зміни не було ніякої реакції. Саме в руслі такої реакції варто розглядати запуск теми “невидимого батальйону”. Під останнім малася на увазі участь у війні жінок, котра, нібито, є незнаною для загалу суспільства. Здавалось би, немає нічого поганого у тому, щоб показати заслуги мужніх дівчат та жінок, котрі долучилися до оборони Вітчизни, будучи парамедиками, виконуючи інші важливі функції чи безпосередньо воюючи разом із чоловіками. Одначе тема “невидимого батальйону” була подана у зовсім іншому ракурсі. У публікаціях на цю тему можна знайти скарги на те, що наше суспільство живе застарілими гендерними уявлення, що це несправедливо і що ситуацію необхідно змінювати: потрібно відмовитися від традиційного підходу до гендерних ролей.
До цієї ж “опери” належить запуск флешмобу під хештегом # яНеБоюсьСказати. Суть флешмобу полягає у тому, аби жінки у інформаційному просторі ділилися історіями про те, як вони стали жертвами сексуального насильства. Звісно, проблема сексуального насильства існує. А як вона може не існувати у нашому суспільстві, де мораль була підточена спочатку більшовизмом, а потім — різкою хвилею лібералізму? У суспільстві, де дошлюбна чистота не цінується (а нерідко і висміюється), де такий високий рівень розлучень та абортів? Якщо не брати до уваги суто моральних напрямних вирішення цієї проблеми, то варто говорити передусім про суттєві зміни у законодавстві: більш жорстку кримінальну відповідальність за зґвалтування (у нас вона надзвичайно ліберальна), продаж зброї для цивільного населення, розширення меж самозахисту. Одначе тим, хто запускав флешмоб, ішлося не про реальне вирішення проблеми, а про привід для феміністичної пропаганди.
Читаючи топові пости, де емпіричний матеріал нерідко буває “притягнутий за вуха”, легко знаходиш класичне феміністське викриття “культури зґвалтування”. Наводячи приклад зустрічі із якимось дегенератом-ексгібіціоністом, вишколені у сучасних феміністичних ідеях панянки легко розгортають критику “патріархату” і закликають наше суспільство змінитися. І байдуже, що нормальний чоловік, побачивши б ексгібіціоніста, провів би з ним “виховну бесіду” ще до приїзду поліції. Все одно потрібно покритикувати чоловіків, бо всі вони — потенційні ґвалтівники.
Потрібно розуміти, що подібні флешмоби — це лише попередня артилерійська підготовка, котра передує наступу. Їхня мета — показати, що суспільство погане і накреслити вектор нібито потрібних змін. А зміни мають відбуватися через ширші інформаційні кампанії, а також систему освіту, де хлопчиків намагатимуться виховувати без “надмірної маскулінності”, а дівчаток берегтимуть від “віктимності”, під якою, щоправда, розумітиметься просто жіночність.
Сьогодні війна іде не лише на сході країни і не лише з Москвою. Сьогодні відбувається масштабна ідеологічна війна. І програш на фронтах цієї війни може мати катастрофічні результати.
