Одним із інструментів інформаційної стратегії лобістів ЛГБТ є апеляція до прав людини. Схема дуже проста: права ЛГБТ = права людини, а, отже, їх необхідно впроваджувати (про те, що таке впровадження супроводжується нехтуванням прав інших людей, скромно мо
Одним із інструментів інформаційної стратегії лобістів ЛГБТ є апеляція до прав людини. Схема дуже проста: права ЛГБТ = права людини, а, отже, їх необхідно впроваджувати (про те, що таке впровадження супроводжується нехтуванням прав інших людей, скромно мовчать).
Можна було б подискутувати з приводу того, наскільки теза “права ЛГБТ = права людини” є виправданою в межах самої ідеології прав людини. Але я вважаю більш доцільним інше — подумати, чи справді концепція прав людини має сприйматися як фетиш, як щось самоочевидне, фундаментальне і непорушне.
Я не ставлю собі за мету розгорнути систематизовану і послідовну критику концепції прав людини і так само систематизовану і послідовну апологію її альтернативи. Це надзвичайно об'ємні теми, висвітлення яких явно не відповідає формату коротенької публікації. Натомість я спробую закликати читача самостійно подумати, чи дійсно концепція прав людини заслуговує бути фетишем і чи не краще нам будувати своє суспільно-політичне мислення на якомусь іншому фундаменті.
Багато сучасних людей сприймають концепцію прав людини як щось самоочевидне. Але з цього не випливає, що вона дійсно такою є. Коли певна система ідей і відповідних їм практик стає загальноприйнятою, вона дуже часто перестає мислитися як ідеологія і здобуває статус чогось базового. Приміром, для якогось дикого племені канібалів ідея того, що людей можна їсти, була самоочевидною так само, як для якогось ЛГБТ-активіста є самоочевидною теза “права ЛГБТ = права людини” (разом із супроводжуючим гаслом “Права людини понад усе!”). Серед деяких етнічних груп, передусім у Африці, ще досі поширена огидна практика — так зване “жіноче обрізання” (наприклад клітородектомія). Для представників цих етнічних груп (не лише чоловіків, але й жінок) таке радикальне подавлення жіночої сексуальної суб'єктності є не менш справедливим, аніж високий рівень жіночої емансипації для пересічної західної людини.
Для величезного відсотка громадян СРСР були самоочевидними істинами гасла пролетарського інтернаціоналізму та/або радянського патріотизму. Хоч ці гасла — це всього лиш продукт політичного закріплення певних філософсько-політичних ідей. З правами людини так само. Лиш комунізм ще мислився як ідеологія. Діяв Інститут марксизму-ленінізму, інколи спалахували ідеологічні дискусії. Натомість лібералізм дуже часто прикривається вимогою відмовитися від будь-яких ідеологій. Його ідеї (більш ранні) втілені в життя і не потребують ідеологічної інституціалізації. Вони сприймаються як щось базове. Відтак проголошення “смерті ідеологій” покликане вберегти лібералізм від ризиків конкуренції з боку інших світоглядних систем.
Те, що сприймається суспільством (або його частиною) як самоочевидне, не завжди є істинним. Тому я пропоную читачеві, якщо він звик вважати права людини чимось базовим, подумати про те, наскільки концепція прав і свобод є послідовною, справедливою, узгодженою з реаліями нашого життя.
Концепція прав і свобод випливає з філософської бази, закладеної наприкінці Середньовіччя — на початку Нового часу. Серцевиною цієї концепції є суб'єктивізм. Якщо говорити спрощено, концепція прав людини випливає зі світоглядної системи, котра не знає ніякого іншого фундаменту окрім “Я”. В межах космосу, вибудуваного навколо “Я”, закономірно не бачити цінностей, що є незалежними від “Я”. Навіть цінності, що здаються надіндивідуальними, бо стосуються колективу, в кінцевому рахунку зводяться до суб'єктивізму. Адже в межах ліберально-суб'єктивістської моделі немає місця нації чи батьківщині, що онтологічно передують індивіду. Суспільство в межах такої моделі є всього лиш плодом штучного суспільного договору, альтернативою якого є стан “війни всіх проти всіх”.
Суб'єктивізм протиприродний. А тому він не може цілком заглушити чи нівелювати прагнення людини визнавати певні об'єктивні принципи та цінності. Люди, які менторським тоном говорять про індивідуалістичні права, все одно тяжіють до цих принципів та цінностей, тужать за ними, хоч нерідко компенсують цю тугу чимось хибним.
Іншим запереченням проти концепції прав і свобод є непослідовність і лицемірством її застосування. Скажімо, всі ми чули пафосні розмови про свободу думки і слова. Але в багатьох західних державах, які можна вважати еталоном реалізації ідеології прав людини, діє жорстка цензура. Думка, альтернативна лібералістичним уявленням, таврується як hate speech, мова ненависті (інколи українською цей термін перекладають як “мова ворожнечі”). Скажімо, визнання гомосексуалізму гріхом — hate speech. Обурення нахабною поведінкою мігрантів із Азії та Африки — hate speech. Окремі випадки застосування hate speech можуть тягнути за собою осуд у ЗМІ, звільнення з роботи, інші форми тиску. Ще інші — безпосереднє застосування адміністративної чи кримінальної відповідальності. Поступово такі практики намагаються нав'язати й Україні.
Цензура — це дуже показовий приклад непослідовності концепції прав і свобод. Адже, з одного боку, проголошується абсолютна цінність саме суб'єктивного права. З іншого боку, це право нівелюється, якщо його реалізація іде врозріз з певними принципами, які сприймаються як об'єктивні.
Ми в принципі не можемо уявити суспільство, де немає ніякої цензури. Цензура непотрібна хіба в такому суспільстві, де слово втратило будь-яку силу. Але адепти ідеології прав людини не хочуть цього чітко визнати, а тому продовжують лицемірно говорити про абсолютність задекларованих прав і свобод.
Тому мене жодним чином не переконують сучасні апеляції до прав людини. Концепція прав не може бути основою особистого чи суспільного життя. Такою основою повинні бути чітко задекларовані об'єктивні принципи, котрі не прикриваються якоюсь зайвою фразеологією. І варто толерувати лише ті індивідуальні права і свободи, котрі не виходять за межі об'єктивних принципів.
Справедливо, що людина має певний простір свободи думки і слова. Але цей простір повинен закінчуватися там, де починається щось більше, важливіше за індивіда. Коли людина за допомогою слова розхитує основи моралі або руйнує національну єдність, її необхідно позбавити права цього робити. На цьому тлі стають просто смішними розмови про свободу мирних зібрань, апелюючи до якої, намагаються захистити ідею проведення гей-парадів. Чи відповідає проведення гей-параду якимось вищим об'єктивним принципам та цінностям? Ні, не відповідає, а суперечить. У першу чергу суперечить об'єктивним принципам моралі. Врешті-решт, суперечить природному закону, котрий дає нам можливість розрізняти норму і патологію. Те ж саме ми могли б сказати про мирний мітинг прихильників Путіна. Адже об'єктивно такий мітинг був би плювком у наше національне обличчя.
Я не буду переобтяжувати цей текст численними аргументами на користь об'єктивного статусу низки традиційних моральних норм або ж речей, пов'язаних із цінністю батьківщини. Лиш похвалюся тим, що мені комфортно жити, будучи вірним і служачи чомусь вищому за мене. Для того, аби належним чином ставитися до оточуючого мене середовища, мені непотрібна Загальна декларація прав людини. Для цього мені достатньо біблійних Десяти заповідей та Двох заповідей любові. Для того, аби знати, що проти ЛГБТ-пропаганди потрібно боротися, мені достатньо мати здоровий глузд і слухатися закладеного в людську природу закону.
Мені комфортно бути закоріненим у те, що є вищим за мене — у мораль, у цінність спільнот, до яких я належу, у об'єктивний порядок сущого. І ця закоріненість мене не принижує. Навпаки, вона дарує солодке почуття Обов'язку, за допомогою якого я можу рости, якісно змінюватися. Натомість за усією балаканиною про права і свободи я бачу деспотизм, котрий намагається знищити будь-що органічне, традиційне, істинне. Я бачу фальш і лицемірство. Бачу нагромадження абсурду, котрий руйнує цей світ.
