Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
26.11.2015 12:44

Чергова руїна в головах

Журналіст

Незабаром, 3 грудня, Міжнародний день інвалідів. Тим паче, що останнім часом кількість інвалідів в країні зростає внаслідок воєнних дій, вибухових речовин та тяжких умов життя. Цей процес триватиме ще не одне десятиліття. Тому набуває особливої гостроти пи

Незабаром, 3 грудня, Міжнародний день інвалідів. По всій країні пройдуть урочисті заходи присвячені йому на різних рівнях, можливо й за участі вищих осіб держави, лунатимуть обіцянки, а то й черговий указ чергового Президента щодо чергового поліпшення життя інвалідів вийде. Тим паче, що останнім часом кількість інвалідів в країні зростає внаслідок воєнних дій, вибухових речовин та тяжких умов життя. Цей процес триватиме ще не одне десятиліття. Тому набуває особливої гостроти питання турботи про інвалідів нинішніх, повернення їх до повноцінного життя і мінімалізації інвалідності в майбутньому. Тому, якщо ми будуємо нову європейську державу, а не лише говоримо про це, слід розпочати піклування про всіх людей незалежно від того – здорові вони чи інваліди.

За останні роки в цій царині у нас зроблено досить чимало. Приміром, в багатьох містах зросла кількість озвучених світлофорів, в засобах комунального транспорту деяких міст оголошуються зупинки. В київському метрополітені існує супровід пасажирів з інвалідністю, а на деяких його станціях навіть працюють спеціальні ліфти для перевезення візочників, значна частина приміщень загального користування обладнана пандусами, хоча й не завжди зручними.

Однак це лиш дещиця того, що прописано в президентських указах, урядових постановах та програмах. Більшість обіцяного так і залишається на папері. Взяти хоча б так звані маршрутки. Існує не одне розпорядження урядових структур, рішень місцевих органів влади, які зобов’язують водія брати в машину стільки інвалідів, скільки є на зупинці. Але у нього завжди напоготові аргумент: у мене вже півмашини інвалідів та пенсіонерів. А то можуть висадити тебе в такому незручному і навіть небезпечному місці, що назавжди відмовишся їздити маршруткою. І влада поки що нічого не зробила для поліпшення ситуації, обмежуючись лише приписами. Невирішеним залишається також і питання оголошення зупинок у маршрутках. В комунальному транспорті з цим теж далеко не все гаразд. Мабуть у більшості міст це питання зависло в повітрі або передане на розсуд водія – хоче вмикає оголошення, хоче ні.

Ще гірша ситуація з оголошенням маршруту транспортного засобу під час зупинки, що так необхідно слабозорим пасажирам. Досить оригінально вчинили київські тролейбусники, прямо як в тому єврейському анекдоті, коли будівельники лазні не могли знайти порозуміння між собою – стругати чи не стругати дошки, які кладуться на підлогу. Пішли до ребе. Той подумав і сказав: «стругати, але класти струганим вниз». За цим принципом вчинили і транспортники. Вони поставили оголошення маршруту разом з оголошенням зупинки, тому воно звучить не доїжджаючи до неї. Так що ті, хто очікував на тролейбус, об’яви не чують – її треба вивести назовні транспортного засобу.

Скільки ще можна говорити про те, щоб автобуси і тролейбуси зупинялися впритул до бровки?.. Місця у вагонах комунального транспорту теж невідомо на кого розраховувались. Щоб дістатися до одних треба бути альпіністом. Зате інші майже при самій підлозі. А скільки сил і нервів забирають безладно припарковані автомобілі на вибоїстих тротуарах?..

Ніхто в нашій країні не скаже, скільки підборів зламано і травм одержано на наших нерівних хідниках. Скільки грошей витрачено на ремонт взуття та, врешті-решт, і на лікування. А трапляються випадки, коли люди, на наших вулицях та сходах, без війн, стихійних і техногенних катастроф стають інвалідами.

Та це ще не все. Є дощі, снігопади, ожеледиця, недостатнє освітлення вулиць і приміщень, вищерблені сходинки, бурульки, неозначені траншеї, вириті комунальниками, аварії на дорогах… Не забуваймо і виробничий травматизм, увага до якого останніми роками значно ослабла. Одне слово: для жителя України в місті небезпек не менше, ніж для дикуна в джунглях. Більшість з них створена самою людиною, її байдужістю чи недбалістю до життя свого та інших.

Багато з того, що мало слугувати ліквідації фізичних і архітектурних бар’єрів для інвалідів було виконано цілком формально, як-то кажуть, для галочки. Це пандуси, увінчані високими порогами, через які не переїде інвалідний візок, на спусках з тротуарів на проїжджу частину бракує невисоких бордюрів, не вище двох сантиметрів, які б ніяк не заважали візкам. Тому незрячий в незнайомому мікрорайоні легко може потрапити під машину. Далеко не кругом пофарбовані в жовтий або помаранчевий колір перша і остання сходинки в підземних переходах та в приміщеннях громадського користування. І це далеко не все те наболіле, про що хотілося б сказати.

А чому так відбувається? Частіш за все можна почути: «Немає коштів. Відсутнє фінансування.» А то й «Для чого їм їздити? Хай собі сидять вдома. Їм же спокійніше і безпечніше». Хоча бракує не коштів, яких частіш за все потрібно зовсім небагато, а елементарної поваги до людей.

Подібне ставлення є наслідком нехтування потребами пересічної людини, що склалося в радянські часи. Тоді в країні будували комунізм, світле майбутнє, а тогочасні особисті проблеми людини відходили на другий план. Від чиновника і навіть працівника апарату ЦК Компартії можна було почути «Від цього світова революція не постраждає».

І зараз дається взнаки багаторічна ізоляція інвалідів від суспільства, коли вважалося, що їм достатнє певне матеріальне забезпечення, якесь житло та елементарний догляд без урахування духовних та особистих потреб і побажань.

Інвалідів приховували, демонструючи світу, яке у нас щасливе, здорове і красиве суспільство. Як приклад можна навести перейменування журналів для незрячих. Так, російський журнал « Ж изнь слепых» з початку 1960-х років став називатися «Наша жизнь», а український «Праця сліпих» перетворився на «Заклик».

А сьогодні, кажуть, ми йдемо до Європи, де інваліди матеріально забезпечені, мають вільний доступ до об’єктів соціально-культурної сфери, є справді (не на папері) повноправними членами суспільства. То чому б нам не перейняти західний досвід і в цьому питанні? Перш за все слід відзначити, що там не турбуються про інвалідів, а турбуються про весь народ, складовою якого і є інваліди. Вони не виділяються в якусь замкнуту ізольовану групу, а є такими ж громадянами, як і інші. Їхні специфічні потреби не сприймаються як щось виняткове, що виключає їх з громадського життя, а лише вказують на особливості цих людей. До речі, такі соціальні установки слугують і профілактиці інвалідності, про яку у нас і кури не сокочуть.

На Заході вже давно зрозуміли, – те, що корисне і зручне для інвалідів, допомагає їм жити, долати свою ваду, – корисне і зручне для всіх людей, зокрема і умовно здорових.

Ось візьмемо для прикладу ліквідацію бордюрів між тротуарами і проїжджою частиною вулиці на пішохідних переходах. Задумувався цей захід начебто для полегшення пересування інвалідів на візках. За кілька років в своєму мікрорайоні мені таких зустріти не довелося. Та найбільше задоволені цим хто б ви думали – водії. Стоїш на пішохідному переході, на тротуарі, а він тобі сигналить: «Відійди, мені заїхати треба!»

А хіба оголошення зупинок в громадському транспорті потрібне лише інвалідам по зору?Хто їздив в тролейбусі, приміром, в сльотаву або заметільну погоду знає, як зрячі пасажири протирають запітнілі вікна, аби дізнатися, де вони перебувають. А приїжджі чи просто мешканці іншого району?..

Повернемося на зупинку громадського транспорту. Об’ява тут номера маршруту потрібна не лише незрячим, а й іншим людям. Буває й так, що спереду на тролейбусі чи автобусі номер 6, а ззаду 16.

Так само і пандуси, озвучені світлофори, пофарбовані в сигнальні кольори сходинки тощо. Те, що полегшує життя інвалідів, стає у великій пригоді умовно здоровим людям, яких в суспільстві поки що більшість. Фізичні та архітектурні бар’єри, недолуга інфраструктура дошкуляють усім членам суспільства, але інваліди відчувають їх значно гостріше. Це як грип, від якого страждають усі, але люди з ослабленим імунітетом переносять його важче.

Так ми і підійшли до найголовнішого питання: чи не гуманніше і дешевше приділяти належну увагу профілактиці інвалідності, ніж потім турбуватися про інваліда, який міг таким і не стати. Профілактичні заходи, спрямовані на збереження життя і здоров’я людей, є не лише виявом гуманізму, а й сприяють вихованню патріотичних почуттів, економії державних коштів та коштів самих громадян. Про батьківщину краще турбуватиметься той, хто відчуває на собі її турботу.

З цією метою в європейських країнах та США встановлені високі вимоги до підтримання доріг в належному стані, до якості виготовлюваних побутових приладів тощо.

Хай же третє грудня від нині стане і Днем турботи і піклування про здоров’я всього народу. Адже найбільша мрія інвалідів, – щоб світ позбувся інвалідності. Здоров’я всім без винятку!

Іван Таран,

інвалід Другої світової війни по зору першої групи,

заслужений журналіст України

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net