Національний ритуал шани: імена полеглих героїв мають звучати вголос!

Підтримайте Петицію.

Далі буде про речі, які болять — але мовчати про них уже соромно.

Ще влітку я писав про необхідність Національного ритуалу шани загиблих. Нещодавно держава повернула додому ще 1 000 наших полеглих. І знов – ті самі кадри: контейнери, рефрижератори, тиша високих кабінетів і «прохідна новина» на стрічці. Це ненормально ні для країни, що воює, ні для країни, яка себеповажає. Ми маємо нарешті оформити публічний, обов’язковий і гідний ритуал – від державного рівня до рівня громади.

Прошу підтримати петицію головреду «Останнього бастіону» Геннадія Сікалова, якій підняв цю тему (посилання на петицію у першому коментарі).Тема назріла і перезріла. По-перше, лише за 2025 рік держава повернула понад 10 тисяч тіл полеглих захисників – це окрема, тиха «фронтова лінія», яку ведуть сотні фахівців і волонтерів. І вона триває щотижня. Остання тисяча, 18 вересня, ще раз показала: влада навчилася повертати, але ще не навчилася вшановувати. Публічно, системно, гідно. Без суєти і без показухи — але так, щоб коженгромадянин розумів: повернення воїна додому — це подія національного значення.

По-друге, людський вимір. За оцінками відповідальних органів, десятки тисяч людей досі у статусі зниклих безвісти. Для їхніх родин кожне повідомлення про репатріацію - це коливання між надією та страхом. Ритуал - це не лише про прапор і салют. Це про державну турботу: супровід родин, ДНК-ідентифікацію, капеланську опіку, координований рух кортежів, чіткі протоколи для місцевої влади й силових структур. Це про право на прощання і про спільну відповідальність живих. Що ми маємо зараз і чого бракує. Маємо злагоджену роботу тих, хто повертає наших: військові,медики-криміналісти, дипломатичні канали, пошуковці, волонтери. Маємо регулярні «великі напливи» тіл, що прибувають рефрижераторами. Маємо нуль політичної присутності у моменті — і майже нуль «ритуальності», зрозумілої для суспільства. У результаті навіть масштабні репатріації губляться у новинному шумі.

Країни НАТО, які стикалися з великими втратами, вчилися перетворювати повернення полеглих на уроки єдності й уроки державності. Ми теж зобов’язані це зробити — бо інакше завтра нам болітиме від сорому, а не лише від втрати.

Петиція описує необхідні кроки: єдиний протокол від «повернення» (почесна варта, прапор, хвилина мовчання, участь урядовців при масових поверненнях) і «дороги додому» (коридор шани, координація поліції та громад) - до прощання в громаді (приспущені прапори, офіційна формула подяки) і загальнонаціональної пам’яті (День жалоби/спеццеремонії, синхронізація з хвилиноюмовчання). Паралельно - «єдине вікно» для родин (куратор, строки, виплати, логістика, психологічна підтримка) та етичні стандарти комунікації. Необхідні правки до законів, указ Президента і постанова КМУ з детальними порядками, шаблонами й чек-листами, а також антисаботажні запобіжники для чиновників. Бо без політичної волі на всеукраїнському рівні ритуал лишається «доброю практикою» окремих громад. Петиція змусить владу уніфікувати і закріпити процедури.

Вона не про «красиві кадри». Вона про повагу, яка нічого не коштує, але змінює все. Про те, щоб наші діти росли в країні, де ім’я кожного полеглого звучить не в тиші рефрижератора, а в тиші шани. Прошу всіх, хто читає ці рядки: підпишіть петицію. Це один клік – і одна цеглина у фундамент нашої спільної пам’яті. Якщо для когось це займе хвилину - для чиєїсь матері, дружини, доньки або сина це буде знаком: «Держава пам’ятає і шанує». 

Прошу підтримати цю Петицію!  https://petition.president.gov.ua/petition/253354